Головна ідея, яку розвиває автор, полягає в тому, що Революція Гідності була не лише суспільно-політичним явищем, але й християнською подією, яка виявила присутність Бога на Майдані та в серцях учасників. Тема та проблема, що розглядається, стосується історичних, культурних, моральних та духовних аспектів сучасної України, її ідентичності, цінностей та перспектив.

Мене звуть Бровко Даниїл Сергійович, народився 20 травня 2001 року об 11:55 у місті Слов’янськ Донецької обл. Надалі ріс і виховувася в адвентиській родині. В мене є старша сестра, та молодший брат. Взагалі першим хто прийшли до Бога в родині це мій батько та мама, а вже потім через них до віри прийшли їх батьки.

Перша, хто прийшла до церкви з моєї родини, була моя прабабуся, якій Бог відкрив біблійну правду через її знайомого родича, якого звали Юра, який ревно досліджував Слово Боже і дух пророцтва і який свідчив моїй прабабусі про Бога. На початку, звісно, не було легко робити кроки на зустріч Господу, адже до цього вона все життя була в православній вірі і прийняти щось нове не було так просто, адже і її мама з татом вони також були православними не в першому поколінні і забороняли моїй прабабусі міняти віру, адже в той час на тій території ніхто не чув про адвентистів.

Я народилась в родині адвентистів і з малку ходила до церкви. Почала шукати Бога я свідомо в 10 років. Тоді ж я вступила до клубу слідопитів завдяки моїй подрузі дитинства. Будучи малою я любила слухати одного пастора, він для мене був авторитетом в церкві. Коли він говорив проповідь я слухала з запалом. Пам’ятаю перший слідопитський свій табір який проводився в Черешенці 2015 року. Там я почала любити щиро Бога, пісні, проповіді, уроки суботньої школи…

Дитинство

Історія мого життя невелика але дуже цікава, як на мене. Я народився у 1989 році в м. Чернігові в звичайній сім’ї. Моя мама по спеціальності була бухгалтером. Мій батько працював на заводі. Народився я в православній сім’ї. У мами я друга дитина. У мене є старший брат, який старше мене на 10 років. Батько мого брата, мамин перший чоловік, загинув коли моєму брату було чотири роки. Мій батько одружився на моїй мамі у якої була дитина. У мого батька також була сім’я до моєї мами в якій народилася дівчинка. Тож у мене є сестра по батьку.

Війна — вимога стати іншим, зайняти позицію, проявити гірше чи краще у собі. Це насильство з одного боку й самопожертва з іншого. Долання себе, свого страху й невпевненості, а також час етичних дилем. Кого брати в автівку з обмеженою кількістю місць? Допомагати, наражаючи себе на небезпеку, чи ліпше зараз відступити, й зробити добро пізніше, напевне залишившись у живих? Брати продукти зі зруйнованих магазинів — мародерство чи ні? Підтримувати армію як волонтер — значить проявляти милосердя чи у непрямий спосіб брати участь в актах воєнного насильства, хай і у відповідь на ворожу навалу? Евакуація — то боязка втеча, здоровий глузд чи довіра Провидінню? Окупанти — або такі ж, як ми, або одурманені пропагандою, або взагалі слуги зла? Що є гідність? Як бути справжнім? Їхати чи залишатися? Це питання є особливо болісним для чоловіків. Хто є людиною за цих умов? “На війні немає атеїстів. Там моляться всі”. Але хто є віруючим? Яка ознака цього?