Оголошуємо вас чоловіком і дружиною. Громадянськими

Присвячується тим закоханим, для яких ще не лунав марш Ф. Мендельсона
Жили собі Леська і Тарасик (так назвемо наших героїв). Жили собі у різних кінцях міста, навіть не підозрюючи про існування один одного. Дівчинку виховували мама та бабуся (Леся робила вигляд, що досі вірить у байку про батька-«капитана дальнего плавання»). От у хлопця сім’я була майже бездоганною: тільки іноді Тарасова мати відправляла свого чоловіка в нічне відрядження, помітивши на його комірці яскраву помадову смужку. Проте це так, дрібниці…
Одного разу життєві стежки наших героїв (вони тоді тільки школи закінчили) перетнулися. Молоді люди покохали один одного з першого погляду!!! «Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання», – писав славнозвісний Сосюра.
Кілька пристрасних побачень під сяйвом місяця, кілька подарованих їй букетів червоних троянд, кілька випитих келихів вина… І от сталася та знаменна подія – пропозиція руки і серця. «Давай поберемося, – каже юнак. – Тільки без штампу в пашпорті, бо навіщо нам така морока, головне – ми кохаємо один одного».
Та й справді. Навіщо офіційно реєструвати свій шлюб?! Треба страшенно довго чекати – черги ж то які величезні! Раптом пристрасті охолонуть. Ні, терпіння не для сучасних людей. Нам треба всього й одразу. Навіщо питати благословення на шлюб у Бога?! Головне, закохані між собою домовилися. Та й боязно давати обітницю вірності перед обличчям Всевишнього, не маючи впевненості, що додержиш її протягом життя. Навіщо вдягати дуже дорогу сукню кольору незайманості?! Навіщо запрошувати купу гостей-дармоїдів, витрачаючи на це шалену купу грошей?! Краще все у новостворену сім’ю, в дім.
«Оголошуємо вас чоловіком і дружиною» – жартома сказав псевдочоловік своїй псевдодружині. Почалося життя на віру, як у старину називали подібне явище (тих небагатьох, котрі ще читають серйозні книжки, відсилаю до твору М. Коцюбинського «На віру»). Нині так модно. Нині співжиття жінки та чоловіка називають влучною словосполукою «громадянський шлюб». Це нічого, що двоє громадян, котрі мешкають разом, не мають по відношенню один до одного майже ніяких прав та обов’язків. Але ж назва-то яка – «громадянський шлюб»! Суперромантично!
Через місяць романтичний фльор розтанув і почалася традиційна буденщина із суперечками, хто повинен мити посуд, хто недосолив суп, хто залишив свої брудні шкарпетки на дивані тощо, тощо, тощо… І тільки нечасті сплески кохання, ба радше тваринної пристрасті, урізноманітнювали подружнє життя Леськи і Тараса.
Раптом Леся потрапила у халепу, якої більш за все боялися він і вона – вагітність (не знаю, хто з них більше винний, мабуть, обидва)! Після n- годинної сварки сімейною радою постановили дитину залишити. Бо ми ж не Китай, треба нашій країні зростати. Інтереси нації перш за все!!!
Спочатку Тарасик піклувався про матір своєї майбутньої дитини, задовольняв її забаганки, як-от дістати тістечко о третій ночі. Але незабаром йому набридло одягатися вночі і виходити на вулицю, ось тому, напевно, він вирішив просто приходити додому о третій ночі з бажаними тістечками. Потім він уже приходив без солодощів, а ще через місяць він не прийшов зовсім…
Леська місця собі не знаходила, дзвонила всім його друзям, питаючи де її чоловік. Ніхто «не знав».
Дев’ять місяців жінка виношувала свою дитину, точніше дітей (виявилося, що в неї двійко – хлопчисько і дівча – от як Україні пощастить!).
Нарешті народила здорових малюків. Із пологового будинку її забрали мама та бабуся.
Ростуть діточки водночас і на радість молодої матері, і на докір її сумлінню…
Одного дня прийшов до Лесиної оселі…Тарас!!! Вона радісно підбігла до нього, міцно обняла, ще міцніше поцілувала. Ніяких докорів. Леся взяла свого псевдочоловіка за руку і підвела його до ліжечка, де спали їхні малюки.
Тарас дивився на них з півгодини, а потім каже: «Щось не дуже вони на мене схожі… (от цинік!). Та байдуже. Я прийшов до тебе у справах». Він простягнув їй стодоларову банкноту і сказав: «Прощавай, Лесю. Нам було з тобою добре. Ти ж розумієш, що безкінечне кохання, вірність, взаємопідтримка – це все байки. Ми же людини сучасні! Як-не-як ХХI сторіччя надворі! Знаєш такий вислів: серце хлопця – вагон, у якому постійно змінюються пасажири. Це якраз про мене. От і все. Будь щасливою, дорога. Думаю, з тебе вийде непогана мати. А виховання дітей – це не для мене. І добре, що у нас був громадянський шлюб, бо мали б зараз бюрократичні заморочки».
Хороша річ громадянський шлюб, хороша…
І живуть собі Леся, мама, бабуся, а з ними маленькі Леська і Тарасик…
Галина Найда
Фото: http://www.weddingphotographyhawaii.com/