Україна. Війна. Бог. Укладач Максим Балаклицький. – Київ: Джерело життя, 2023 (перевидання: 2024).
Війна — вимога стати іншим, зайняти позицію, проявити гірше чи краще у собі. Це насильство з одного боку й самопожертва з іншого. Долання себе, свого страху й невпевненості, а також час етичних дилем. Кого брати в автівку з обмеженою кількістю місць? Допомагати, наражаючи себе на небезпеку, чи ліпше зараз відступити, й зробити добро пізніше, напевне залишившись у живих? Брати продукти зі зруйнованих магазинів — мародерство чи ні? Підтримувати армію як волонтер — значить проявляти милосердя чи у непрямий спосіб брати участь в актах воєнного насильства, хай і у відповідь на ворожу навалу? Евакуація — то боязка втеча, здоровий глузд чи довіра Провидінню? Окупанти — або такі ж, як ми, або одурманені пропагандою, або взагалі слуги зла? Що є гідність? Як бути справжнім? Їхати чи залишатися? Це питання є особливо болісним для чоловіків. Хто є людиною за цих умов? “На війні немає атеїстів. Там моляться всі”. Але хто є віруючим? Яка ознака цього?
Війна очікувано підвищила релігійність населення. І головна відповідь на запитання “де Бог під час війни?” є незмінною: “тут, з людьми”. Бог на війні, бо на війні люди, за яких Він віддав Своє життя. Бог не на війні, тому що Він любить мир і Він є мир, Він несе і дарує мир. Він з тими, хто боїться й тікає. Він і з тими, хто захищає.
Християнське видавництво “Джерело життя” не перше десятиліття публікує ранкові читання. Але цей випуск під назвою «Україна. Війна. Бог» особливий. Уперше він має українське авторство, й до того авторство колективне. Ранкові читання складають відомі богослови, розкриваючи у річному циклі читань низку обраних тем. Автори цих читань — переважно церковні українці, до того ж не завжди публічні особи. Це усні особисті свідчення пережитого, побаченого, передуманого. Тексти публікуємо в авторській редакції, формі, подачі. У більшості своїй це досить локальні історії. Персональні, суб’єктивні, емоційні оповіді війни. У кінці книги ми подаємо список команди, яка прилучилася до її укладання, а також видань, які ми моніторили, добираючи ці тексти.
Мета збірника — показати місце вірян під час війни проти України 2022-23 років і їхній погляд на тектонічні соціальні, світоглядні, ціннісні процеси, викликані цією війною. Більшість оповідачів — представники протестантської Церкви адвентистів сьомого дня, але у збірку також увійшли історії інших протестантів, православних, католиків, агностиків, невоцерковлених людей, шукачів віри.
Ці свідчення умовно поділено на нерівномірні частини-рубрики: “Окупація”; “Полон”; “Мобілізація”; “Фронт”; “Життя під обстрілами”; “Евакуація”; “Двічі переселенці”; “Гуманітарна робота”; “За кордоном”; “Увірування”. Читач помітить, що тематичні лінії перетікають з тексту в текст. Це здається прийнятним, бо такий перегук утворює інтертекстуальні зв’язки, й сподіваємося, в результаті постає відчуття цілісної картини. Розставити ці тексти у хронологічному порядку навряд чи можливо, бо їх зосереджено довкруж впливових подій, емоційних і світоглядних поворотів, переживань. Найбільша емоційна напруга була характерна для першого етапу повномасштабного вторгнення. Після шоку й паніки настав час прагматичних дій, а далі пристосування до нових реалій.
Ледь не підручниковою цитатою стає намагання оповідачів на початку згадати отой перший інформаційний удар 24 лютого 2022 року, коли ми прокинулися від вибухів. Здається, лише одна авторка написала, що
“Початок широкомасштабного російського вторгнення, одночасне бомбардування населених пунктів в різних куточках України мене збентежило, але не здивувало”.
Багато інших підкреслювали свою непідготовленість до такого повороту подій, а деякі заявляли прямо:
“Я, напевно, як і більшість громадян, які виїхали з України й не думала, що колись буде справжня війна в Україні. Навіть більше, я щиро того не хотіла і не планувала”.
“Коли вже говорили про можливий наступ, ми не вірили. А можливо, нам просто не хотілося вірити, а хотілося просто жити спокійним життям”.
Наскільки показовою для церковного середовища України є наведена у збірці картина війни?
Тут помітно переважають жінки, бо вони чисельно домінують у будь-якій церкві. Тут становлять більшість люди у віці, бо релігійність зростає із віком. Географічно читання охоплюють усі регіони України, хоч особливе місце посідає Буча. Не лише тому що у Бучі стався найбільший локальний вибух насильства проти цивільного населення, а й тому що адвентисти мають у Бучі свій осередок, який включає Український гуманітарний інститут, семінарію, радіо і телестудію, школу й дитсадок. Під час окупації цей осередок став острівцем фізичного порятунку для сотень бучанців, а для декого з них і порятунку духовного.
Мільйони українців стали жертвою воєнної агресії. Відкриті кордони й особливо безвізовий режим з Євросоюзом уможливили масову евакуацію як усередині країни, так і за її межі. За оцінками ООН, агресія проти України породила найбільшу кризу біженців після Другої світової війни. Читання показують цей людський потік на захід: це Європа — Австрія, Великобританія, Італія, Іспанія, Латвія, Молдова, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина, Франція, Чехія, Швейцарія, — але також Бразилія, Ізраїль, Пуерто-Рико, США, Уругвай.
Тут представлені різні прошарки суспільства. Професіонали й домогосподарки, люди з інвалідністю, містяни й селяни, хімічно залежні, вагітні, породілля, малі діти, вдови. Волонтери, учителі, бізнесмени, служителі церкви, дипломат, військові медики, студенти, школярі, бухгалтер, журналіст, фермер, лікар-реабілітолог, працівники реабілітаційного центру, провізор, капелани, архітектор, спортсмен, юрист, автомеханік, перукар, адміністратор сайтів, нянька, будівельник, лікарка, поліграфістка, викладачі, солдати ЗСУ.
Збірник показує одну — українську сторону війни. Показує переважно цивільне населення, бо воно становить чисельну більшість і в Україні, й тим паче домінує у церковному колі. Мало показано релігійність українського війська, а це нова й цікава тема.
Війна у збірці постає ледь не тотальною рушійною силою змін. Виглядає, що ніхто не може залишитися осторонь породженою нею хвилі руху. Війна зриває з місця, руйнує та роз’єднує. Вторгнення, виїзд, втеча, евакуація, відвідини з гуманітарною допомогою — усе це рух найперше зовнішній, видимий. Це також зміна, трансформація. Тобто що завгодно, крім буденності й нудьги.
Нічого нового у явищі війни немає, і за 2000 років християнської ери віряни виявлялися залученими у сотні військових конфліктів. Поточна фаза військової агресії проти України не становить винятку.
Отже, оповідачі згідно із моделлю психологічної реакції на кризу і втрату починають із заперечення: такого не може бути. Будучи переважно неготовими зупиняти ворога зі зброєю в руках, персонажі цих історій пробують подбати про себе і найдорожчих людей, шукаючи безпечнішого місця чи створюючи таке там, де вони є. Евакуюються самі й спонукають до цього інших. Приймають допомогу та надають її. Долучаються до актів милосердя. Обживаються у новому середовищі. Пробують нормалізувати теперішнє буття.
Церква є основним способом прояву Бога у світі.
“Зал наш вміщує 200 сидячих місць. Але тієї ночі до нас прийшло 200 людей, оскільки вони думали й вірили, що церкву не зачеплять”.
Тисячі українців під час Вторгнення 2022-23 стикнулися з низкою релігійних організацій. Стало нормальним контачити з віруючими, бути підписаними на їхні групи у месенджерах, звертатися до них про допомогу та отримувати її. Дистанція між Церквою та українським суспільством скоротилася у цей час. Чи стала Церква українською під час Вторгнення? Вона точно наблизилася до цього. Церква відкриває для себе Україну. Україна також наново відкриває для себе Церкву. Це спілкування самодостатніх партнерів. Взаємопоглинання не передбачено й не мусить бути. Україна залишається світською державою. Війна створює багато небезпек, одна з яких — перетворення війни та боротьби на язичницький культ, де Герої заступають місце Творця, й ненависть, протест і негатив займають місце віри, надії та любові. Так само і Церква визнає свої обмеження й кордони. Обидві учаться поважати одне одну. Україна як держава й суспільство звикає до потреби у Церкві. Церква визнає потребу у державі, збройних силах, політиці, не прагнучи підмінити собою ні суспільство, ні тим паче державу.
Україна відкриває для себе можливості волонтерства, а Церква цим жила протягом століть. Релігійні меншини відкривають для себе перспективи публічності, відкритості, служіння “всім”, а також способи партнерських стосунків з державою.
Людське добро стає знаком Божої присутності, безпомічність шансом для віри, а пережита реальність смерті — кроком до оновленого життя. Звільнення нерідко приходить через конкретну особу, чомусь частіше чоловічої статі. Інколи одні бачать цю особу, а інші учасники ситуації — ні. Його можуть називати ангелом або залишати це на розсуд читача. Інколи чудо знаходить раціональне пояснення, як в історії з чоловіком, якого евакуанти зустріли поперед поля. Але це пояснення не заважає оповідачу вважати цю подію Божим порятунком. Позитивне стає ознакою надприродного: автомобіль, який їде всупереч поломкам, збережене життя, доброта незнайомих людей.
Віряни не лише діють, а й говорять. Для них слово і діло не протиставлені одне одному. Чималу роль у цих історіях відіграє практика молитви. Багато хто говорить про допомогу церковної громади, але ще є особисті рішення і роль рідних. Серед безпомічності молитва стає різновидом зброї. Серед розгубленості молитва стає прагматичною та конкретною — пошуком відповідей та порятунку. Пошук Божої волі вимагає гнучкості, недовіри собі, відкритості до надприродного впливу. Це інтуїція, але й щось більше, бо віряни підкреслюють, що відповіді нерідко приходять ззовні й можуть суперечити їхньому внутрішньому стану й рішенням. Молитва — це і “Отче наш”, і каяття новонаверненого.
Другим компонентом найперше протестантської релігійності є біблійний текст. Оповідачі найчастіше цитують 90/91-й псалом про Божу охорону. Узагалі біблійні Псалми найчастіше наводять, бо вони резонують із людськими переживаннями, звертаються до емоцій, їх легко застосувати до своєї особистої ситуації, цитати звідти є інтуїтивно зрозумілими.
Більшість цих історій завершуються якимись висновками. Автори текстів намагаються раціоналізувати абсурдну реальність війни, знайти сенс і опертя серед хаосу і руйнації.
“На війні невіруючих немає”. Що буде далі з цими людьми, які у критичний момент життя стикалися з вірянами? Вони поповнять церкви? Приживуться там зі своїм травматичним досвідом, чорно-білим мисленням і максималізмом? Чи утворять касту, “секту” ветеранів, як дещо сталося із “чорнобильцями”?
Ми уже знаємо, що збірка відображає перші враження, що далі буде буденність, розчарування і втома. Буде затяжна війна та зневіра в обіцянки легкої та впевненої перемоги.
Отже, війна триває, але триває й життя на землі. Триває і Божа благодать. Іще не пізно повернути борги й примиритися з Творцем і ближніми. Зріз, миттєвий знімок боротьби і страждань релігійної частини українського тилу 2022-23 років презентує цей збірник ранкових читань.
Максим Балаклицький, професор кафедри журналістики, укладач
Рецензії:
