Крим. Перша спроба
5.08.06 СУБОТА
ВЖЕ СЬОГОДНІ
Харків. Ранок. Прокидаюсь в однокімнатній квартирі, яку винаймають мої друзі Сашко та Влад, яка з недавнього часу стала моїм притулком на декілька вихідних. Увечері від’їжджаємо. Перевдягаюсь у належний, як мені здається, до тижневої подорожі дикою місцевістю, одяг: джинсові шорти, футболку без рукавів, кросівки та панамка.
15:00. Вдома у Максима Балаклицького.
Кімнату Максима заставлено сумками з продуктами та речами, необхідними для подорожі. Всього, що треба взяти з собою, дійсно було дуже багато. Незабутньо вразила велика сумка, до верху наповнена консервами. Невже все це ми зможемо з’їсти за сім днів?
– Максе, цього не забагато?
– За їжу відповідає Іра. Ще вдома вона зі своєю мамою все підрахувала. Ми лише купували за списком, що вони склали.
– Так.., залишається одна втіха: дуже смачні сніданки, обіди, вечері та, напевно, також підобіди й постійні перекуси під час усієї подорожі…
Замість «ветеранського» наплічника, нещодавно позиченого у знайомих, Максим дає мені анатомічний «Єрмак», який спочатку призначався Ірі, а потім виявився зайвим. Запихаєм усі порожнини продуктами із сумок. Наплічники стають не підйомні. Якось утішає, що трохи спорожніли сумки, бо вантаж, який би він не був, легше тримати на спині та плечах, ніж у руках. Оцінюючи вагу своєї ноші, не можу навіть уявити, як можна тримати все це на собі кілька день поспіль, ще й піднімаючись у гору. Але тікати пізно. Боже, поможи нам!
17:30. Харківський Південний залізничний вокзал. Місце зустрічі з Настею – «круглий» телевізор
у центральному залі. Як не дивно, ми з Максимом прибули вчасно. Аж ось і Настя з батьком. Окрім наплічника, поряд чимала «човникова» сумка. «Це теж продукти до Криму». Та хто ж їх буде тягти?!
Оля й Сашко прийшли провести нас і побажати вдалої подорожі. Вона: «Гарненько відпочиньте за нас, а ми будемо за вас ретельно митися :)».
Вантажимось. Побажання друзів.
Двері вагону зачинилися, але електричка ще довго не рушає. Дивимось у відчинене вікно на наших усміхнених проводжаючих. Раптом платформа відштовхується од вагона, та дедалі швидше тікає світ за очі. ЦЕ почалося…
НЕЗМІННИЙ СВІТ
Чому для мене електричка, наша звичайна радянська електричка з вічнозеленими вагонами й дерев’яними лавами завжди була пов’язана з відчуттям якоїсь безпросвітної бідності та невичерпного бруду? Можливо, через завозюкану підлогу чи вікна, які, звісно ж, неможливо зачинити чи відчинити за потреби? Чи через жорсткі сидіння, які своєю монолітністю запевняють тебе у тотожності буття? А, можливо, все це відчувається завдяки тим, хто їде у цьому знедоленому транспорті? Погляньте лише на їх обличчя. Ось самотній дід, сидить і дивиться перед собою. Все, що на ньому надягнено, було там таки й минулого літа і ще й… років до того, коли він також їхав. Цією ж електричкою. Сидить і дивиться. У цьому погляді немає думки, емоції, віри. Немає нічого. Він знає життя і воно його вже давно не дивує. Не ті часи. Аж ось група студентів: сміються, п’ють пиво та грають у карти. Вони ще не знають життя, вважають, що скоро воно прийде до них, і вони почнуть жити. Життя проливається пивом та програється –через відсутність козирів. Ось компанія дорослих п’яниць. Сперечаються про щось. Один у запалі образив іншого й пішов у тамбур палити. Ображені побігли за ним і затіяли бійку. Викликаю міліцію. Ті погрозами заспокоюють «бійців», але чи надовго? Навпроти сидить дівчинка. В очах сум і невпевненість. Одяг поношений. Чи є в неї батьки, і як що є, які вони? А як що немає, куди вона їде? Хто чекає на неї?
Дивний світ електрички. Мені здається, він бути незмінним, поки… Поки він задовольняє мене.
ПОДОРОЖ ПОЧАЛАСЬ
Їдемо вже чотири години. Вечеряємо тим, що Бог послав з холодильника Максима, спустошеного останнім перед виходом. У меню:
• Хліб;
• Чотири з половиною види сиру;
• Халва;
• Печиво мезозойського періоду.
Доволі смачно й ситно. Корисна порада: ніколи, чуєте мене, ніколи не вихоплюйте плавленого сирка з рук молодих дівчат – це небезпечно!
22:20. Кінцева.
Станція «Лозова» – це такий вузол, у якому залізничні колії Запорізької та Дніпропетровської областей з’єднуються в одну, перетинають частину Харківщини й біжать до Расєї. З Лозової маємо намір будь-яким чином дістатись до Сімферополя.
Йдемо до кас.
Інформація: через півтори години, з інтервалом у двадцять хвилин до Лозової прибувають два потяги: Харків – Сімферополь та Москва – Сімферополь, але на жоден з них немає квитків.
«Що ж, – каже Макс, – спробуємо домовитись безпосередньо з провідниками…»
Дуже тепло. Розкладаємо речі біля вільної лавочки. Максим рушає на пошуки безкоштовного туалету. Настя теж кудись зникає.
Дивлюсь на зоряне небо. Раптом з нього щось упало ліворуч на одну із сумок. Придивляюся. Схоже на величезного коника. Та це ж сарана. Вперше бачу її наживо. Така велика. Треба впіймати й показати друзям. Хапаю її за крила. Вона миттю вигинається через спину й кусає мене за палець. На це я ніяк не чекав. Миттю розтуляю пальці. Нічна гостя зникає. Ніколи не уявляв собі, що у комах можуть бути такі величезні ікла. Десь чув, що зграя таких тварин може зруйнувати навіть залізничні колії.
Повертаються мої товариши. З’ясувалося, що безкоштовний туалет працює лише до 22:00. Розповідаю їм про свою пригоду. Час минає. Зав’язалася дискусія, чи потрібні віруючій молоді окремі пляжі для хлопців і дівчат. Бесіду перериває прибуття потяга Адлер – Москва. Кількість вагонів вражала: десь біля 26-и. Коли ця «ковбаса» (вираз Максима) зупинилась, її хвіст лишився далеко за платформою.
Аж раптом гучномовець повідомляє, що «Харків – Сімферополь» прибуває до другої платформи на третю колію. Щоб дістатися туди, необхідно було обійти довжезний «Адлер – Москва». Єдиний шлях – пішохідний міст. Але він аж наприкінці вокзалу. Чуємо: «Гу-у – гу-у!!!» Це «Харків – Сімферополь». Часу немає. Треба бігти. Але з нашим вантажем недавно не вдавалось навіть швидко йти…! Робити нічого. Миттю чіпляємо на себе наплічники, хапаємо у руки сумки і біжимо (якщо можна так назвати алюр кульгавих віслюків). Добігши до містка, відчуваю, як колотиться серце у грудях, і мокру футболку, прилиплу до спини. Але ціль вища за ціну і, зібравши останні сили, біжу по сходах угору. Як розумію тепер – це був перший підйом у цій подорожі.
Ось ми на другій платформі. Відчинилися двері в вагонах. Залишивши Настю з речами, ми побігли у різні боки проситися до провідників. Проте результат нульовий.
Доблесні провідники в один голос віщали: «Не маємо права. Вільних місць немає. Раді б допомогти, але нічим». Сумно. «Харків – Сімферополь» нездоланною вежею стояв над нами, немов бажаючи переконати смертних у марності будь-яких безквиткових намірів. Та ми не впали на дусі й, можливо, саме це змусило потяг докірливо гукнути й рушити геть. Молимось далі. Через 20 хвилин прибув «Москва – Сімферополь». Попытка № 5… Господи, допоможи нам! Біжимо від вагона до вагона, благаючи їх господарів про гостинність. У передостанньому зовсім ще молодий хлопець погоджується. Час зупинки потяга спливає. Щодуху несемося до речей, хапаємо їх та з останніх зусиль тягнемо до гостинного вагону.
Залазимо.
Стою у тамбурі, віддихуюсь.
Потяг рушає. Дякую, Боже, дякую!
Але, як з’ясувалося, нічні пригоди ще не скінчились.
Провідник запропонував нам місця на третіх полицях. По честі сказати на більше ми і не розраховували. Вагон був у полоні сонного царства. Треба було десь розташувати речі та, в принципі знайти місце для себе. Ми намагалися поводитись якомога тихше, але… То тут, то там почали здійматися голоси проти незваних гостей.
Не знаю, як іншим, а мені такі заяви здалися дивними. Рік тому, коли я їхав з Одеси до Харкова, наді мною на третій полиці теж їхав хтось, і це мені аж ніяк не заважало. Тут же виявилося все навпаки. Причаївся на одній з багажних полиць. Раптом знизу жіночий голос:
– Кто зьдєсь?
– Я, — цілком логічно відповів я.
– Чьо ви там дьзєлаєцє?
– Сплю, — відповів я, розуміючи, що така відповідь аж ніяк не задовольнить співрозмовницю.
– А ну сласьтє аттудава! Чьо ет такоє! Как ви смєітє?! Гдє праваднік?!
Я зліз та вийшов у тамбур. Через хвилин двадцять знов зайшов у пасажирський салон. Здавалося, все стихло. Максим та Настя вже спали на полицях під стелею. Ще хвилин десять я стояв біля вікна проти кімнати провідника, а потім, намагаючись перетворитися у найтихішу істоту в світі, вдерся на іншу вільну багажну полицю. Слава Господу, на цей раз ніхто не був проти мого «багажного» існування. Правда, спати було дуже незручно. Полиця була доволі жорстка, а каремат я залишив над головою тієї обуреної пасажирки, але думка про те, що наша подорож упевнено крокує вперед, надала бажаного оптимізму й нарешті заколисала.
6.08.06
СІМФЕРОПОЛЬ
Ранок був яскравим. Сонячне сяйво штурмувало вагон і змушувало прокидатися навіть найзавзятіших сонь, тобто мене. І хоча було ще доволі рано, у вагоні вже мало хто спав. Унизу, по проходу від купе до туалету і навпаки бігали заклопотані пасажири. Одразу ж спустився і я.
Жорстка поверхня незвичного ліжка досі відчувалась у спині та боках. Почув розмову двох жіночок з протилежного купе. Обговорювали трійцю українських зайців-полуночників. Мені стало якось незручно, і я пересів трохи далі, через декілька купе. Та, на моє здивування, пасажири цього купе обговорювали те ж саме. При тому нахабство безквиткового пересування країною було приписано національній вдачі мешканців країни, по якій пролягав маршрут. Уперше в житті на власні очі побачив ганебне ставлення до українців з сторони росіян. Відчуття незручності почало переростати в обурення, тому вирішив піти до туалету вмитися.
Зіткнувся з Настею. Вона тримала зубну пасту зі щіткою. Можливо, в нас були схожі наміри?
«Якщо мені незручно, то що відчуває Настя?»
Довше за всіх спав Максим. Здавалося, він не звертає жодної уваги на невдоволення оточуючих. Зі своїм зростом він не вміщувався на полиці; п’яти височіли над пасажирами, що сновигали вагоном.
Черга до туалету. Приготування до прибуття до столиці Криму.
Не бажаючи товктися з нелегкою ношею у коридорному натовпі, виходимо з вагону останні. На вулиці спека.
Платформа – немов жива істота. Люди, люди, люди. Різного віку і, зважаючи на одяг та поведінку, різного соціуму і мети приїзду. Сумки, мішки, візки із сумками та наплічниками, вантажники…
Таксисти, здається, впевнені, що ти вже зробив замовлення, тільки загубив місце стоянки. Як співав Віктор Цой, «Муравейник живёт…» У кожного мурахи своя ціль, свій задум, своя мета, досягнувши яких, він намагається змінити своє життя, здебільшого на краще. Так саме як і ми, намагаючись
пізнати, відчути щось невідоме, покинули свої затишні домівки і
стоїмо на початку, як хочеться в це вірити, незабутніх пригод і вражень.
Поряд з нами зупинилось декілька груп молоді з альпіністським знаряддям. Хлопець з однієї з таких екстрим-команд поцікавився, чи не беремо ми участь у їхніх змаганнях. Напевно, зовні ми були схожі на їх екстрим-колег.
На вокзалі ми повинні були зачекати на решту учасників нашої групи. З платформи переміщуємось далі вокзальним майданчиком, шукаючи тіні й зручного місця для речей. Зупиняємось біля сходин з першої платформи. Максим задзвонив провідникові Володимиру і з’ясував, що той із Ніярою знаходяться на березі Симферопольського водосховища, на яке вони приїхали ще вчора ввечері.
– Будемо на вокзалі за годину, – запевнив Володимир.
– А коли приїжджає Ржевська?, – поцікавився я у Максима.
Максим цього не знав, але сподівався, що наш провідник контролює це питання, бо Олену до команди запросив саме він.
На годиннику було пів одинадцятої ранку. Макс вирішив не втрачати часу та поїхати за зворотними квитками до кас попереднього замовлення. Вирішуємо перенести речі до якогось найближчого парку і там уже чекати на всіх.
Парк знаходився поряд з вокзалом, через дорогу. У ньому було достатньо тіні та ще й до того вільні лавочки. Але повітря у парку було якесь затхле. Можливо тому, що біля кожної лавочки, на землі, лежала чимала купа різноманітного сміття. (Досі не можу пояснити таке ставлення міської влади до зони загального культурного відпочинку, яке до того ж перебуває в центрі міста).
Раптом я згадав, що коли приїздив до Сімферополя два роки тому, то бачив на території вокзалу дуже живописний майданчик з клумбами, кипарисами та фонтаном. Декілька хвилин вистачило для перевірки. Дійсно, майданчик стояв на своєму місці, і був таким же чепурним.
Переносимо речі вже туди. Відправляємо Максима за квитками. Я сідаю занотовувати у щоденник пережиті пригоди. Настя йде до ринку купити фруктів.
Через годину Максим повернувся.
– Це все, що можна було дістати, – пояснив Макс роздаючи квитки, – потяг не дуже зручний,
прибуваємо до Харкова о першій ранку, але іншого вибору немає. Треба буде домовитись із кимсь із наших про ночівлю.
Тимчасом сонечко досягло зеніту. Мальовничий майданчик попрощався з останнім тінистим
куточком, і ми з Максом пішли шукати нову схованку від спеки.
Шукали недовго. Затишна алейка під кронами вже не пам’ятаю яких дерев, з вільними місцями на довжезній лавочці типу каре гостинно притулила нас. Я зостався охороняти місця, а Максим пішов по речі. Через декілька хвилин прийшла Настя зі своїм наплічником та двома сумками. Залишаю її замість себе, йду по інші речі. Максим зустрів мене радісною звісткою: Володимир з Ніярою та Оленою вже на вокзалі і з хвилини на хвилину приєднаються до нас. Беремо останні речі й йдемо до Насті.
Чекаючи на друзів, вирішили трохи перекусити. Знов оригінальне меню: сир, халва, кам’яні пряники, мезозойське печиво та надкусана здобна булочка. Все це запили крижаною водою, яку Максим набрав з крана вокзального туалету.
А ось і Володимир з дівчатами.
– Здрастуйте, дуже раді зустрічі.
Луханін Володимир. Він виявився саме таким, як про нього і розповідали. Худий невисокий чоловік, років за п’ятдесят, зі здебільшого сивим волоссям, гарно засмаглою шкірою та щирою сяючою посмішкою. Незважаючи на рік, з його очей на нас дивилося якесь невгамовне дитинство. Пізніше я помітив, що навіть тоді, коли Володимир був чимось схвильований, його очі все одно сприймали світ безтурботно-дитяче. Гарний співрозмовник. Упродовж усієї подорожі нікому з ним не було нудно. Всі речі Володимира поміщались у невеличкому наплічнику; навіть його намет та котелок на чотири літри. Запам’яталися кросівки на товстій підошві та фетровий капелюх, який, ховаючи сивину, робив свого господаря набагато молодшим.
Ніяра. Дівчина двадцяти трьох років. Невисока на зріст, з приємною зовнішністю. Її ім’я мало татарське походження, але що воно означало, й сама вона не знала. Як і Володимир, була непогано екіпірована. Як з’ясувалося згодом, вона вже третій рік мандрує Кримом разом з Володимиром, та у багатьох випадках устигла зарекомендувати себе спритною помічницею. Працює викладачкою математики у середній школі, та ще інколи керує групою подовженого дня у молодших класах. Спілкуватися з нею дуже цікаво.
Володимира та Ніяру я бачив уперше у житті, на відміну від Олени, з якою я вже мав приємність бути знайомим три місяці тому. Але я ледве зміг упізнати її. У екстрим-мандрівничому одязі, з банданою на голові, великим наплічником за плечима та яскравою посмішкою, вона була зовсім не схожа на ту скромну, мовчазну дівчину із сумними очима, яка потрапила до моєї групи на Польовій школі у травні. «Нова» Олена поводилася зовсім інакше, ніби потрапила у рідну стихію, була як «риба у воді». Спостерігаючи за нею, дійшов висновку: «Вона мені когось нагадує…»
***
До «рівного рахунку» у команді не вистачало лише Іри, яка ще нудьгувала у потязі Кіровоград – Сімферополь.
Півтори години очікування.
За цей час робимо останні приготування: набираємо воду у пляшки, купуємо хліб і квитки на тролейбус Сімферополь – Алушта.
Гучномовець повідомляє довгоочікувану звістку. Максим поспішає зустріти Іру.
Нарешті вона з нами. Як завжди, вона принесла із собою відчуття якоїсь невимушеної радості. Це помітили навіть ті, хто вперше знайомився з нею.
Ура! Ура – ура!!! Всі зійшлися до купки! Подалі, подалі від цивілізації.
Міжміський тролейбус, який з повним салоном пасажирів набирає швидкості 80 кілометрів на годину та робить зупинки на маршруті тільки за проханням, – доволі незвичний транспорт.
За вікном відкриваються дивовижні пейзажі. Величезні пагорби, вкриті густими зеленими лісами, невеличкі долини з барвистими квітами та жовто-зеленою травою. Уздовж траси стоять на посту, неначе величезні зелені свічки, кипариси. Дорога змією в’ється у різні боки, намагаючись випередити тролейбус та раніш за всіх дістатися краю землі, блакитної, зворушливо-неосяжної соленої чаші – ЧОРНОГО МОРЯ. Ми побачили його з вікна, ще не доїхавши до Алушти. Воно тягло до себе своїм непідвладним простором. І чим більше наближалися до нього, тим гучніше віддавався у серці його невгамовний поклик. Тролейбус їхав зверху вниз майже до самого узбережжя. Звернула на себе увагу десь 90-градусна скеляста стіна величезного плато, що висіло над узбережжям, притискаючи Алушту до блакитних хвиль. У поклику кам’яних висот теж відчувалася гіпнотична сила. Підніжжя гори було вкрито виноградниками, серед яких де-не-де можна було побачити зморених спекою робітників.
– Крим – дуже плодовита земля завдяки панівному клімату, – коментував мальовничий краєвид Максим, – але врожай, як і всюди, залежить від води, якої тут дуже мало. У тих місцях, де б’ють джерела та зроблено зрошувальні ставки, можна побачити квітучі оазиси, а де води обмаль – пустельні місця на довгі кілометри. Саме у Криму можна краще зрозуміти культуру, побут, звичаї ізраїльтян та народів, що їх оточують.
Автовокзал в Алушті. Звідси на маршрутному таксі ми повинні дістатися до селища Сонячногірськ.
Там ми зможемо вдосталь поплавати та насолодитися морем. Далі рушаємо в гори і вже протягом усього маршруту до моря не повертатимемося.
Маршрутка.
У пам’ять врізалась траса, що відокремлює гірські підйоми від морських хвиль. З лівого боку підіймаються дуже круті лісові схили. Схили праворуч на сотні метрів не менш круто рушають униз. Здебільшого на них не має дерев; схили міцно окуто сухою травою. З цієї сторони – невимовна панорама порожнечі, яку десь там унизу, від берега до самого небокраю заповнено блакитним водним маревом.
Через кожні 40–50 метрів траса робить різки повороти. Проте досвідчений водій майже не знижує швидкості, маневруючи з несподіваною легкістю. Та радіє з цих каскадерських віражів далеко не кожен пасажир. Коли приїхали, дехто з нашої команди вийшов з маршрутки з зеленуватим обличчям.
***
Нарешті море! Ось воно! Ось! Правда, пляж, усупереч сподіванням, не з піску, а з гальки. Але нічого. На годиннику сьома вечора. Народу на пляжі небагато. Сонечко вже не палить. Воно втомилося і скоро лягатиме спати.
Я стою і дивлюсь просто на море. Все, що може осягнути око, заповнено ним. Час ніби зупинився. Все що бентежило, хвилювало, всі життєві наміри, цілі, хай навіть і довгоочікувані й омріяні, перестають існувати, турбувати, звертати на себе увагу. Дивлячись у вічі хвилястому блакитному велетню, відчуваєш себе зовсім маленьким та беззахисним. Але море не лякає тебе, ні; навпаки, ласкаво запрошує тебе до себе. «Я заспокою тебе», – шепоче воно ледь чутно, і так по-рідному, по-материнськи, що ти, наче повертаючись додому, йдеш назустріч затишному бездонному простору.
Хвилі маленькі та неквапні. Занурююся. Пливу. Вода тепла-тепла. Зігріта спекою, знімає втому, надаючи тілу відчуття сили та свободи. Пливу. Пливу. А куди?… Не знаю… Попереду тільки воно – море… море… море…
Як затишно, як спокійно…
Лягаю на спину. Вода лагідно підтримує і, здається, навіть чую дивну колиску у її невичерпній тиші. Лежу та дивлюся просто неба. А небо таке ж спокійне, як і хвилі під ним. Дивлюсь на небо і вже не розумію, чи то море підіймає мене у цю блакитну безодню, чи то я вже пливу попід хмарами і з висоти спостерігаю за соленим бездонним полотном.
Пірнаю з відкритими очима.
Вода прозора, наче повітря. Дно усіяно різнобарвним камінням. Усі камінці, підкорені стихією, тендітно-гладенькі та, водночас, дуже-дуже різні. Напевно, як і сніжинки, на світі не має двох однакових морських каменів.
Виринаю.
Розумію, що заплив надто далеко. Якось не по собі. Починаю хвилюватись. Рухи стають якимось невпевненими, дихання прискорюється, знову відчувається втома. Пливти і ні про що не думати, пливти і ні про що не думати, пливти і ні про що…а ось уже і дно під ногами.
Хоча було трохи лячно, але це тільки від невпевненості у своїх силах. Море, як і завжди, сповнено надійністю й іноді дарує відчуття пригоди, щоб ти пам’ятав його і скучив за ним.
На березі розігріли чай. Вечеряємо гранолою (суха суміш кукурудзяних пластівців, арахісу, ізюму, насіння та ще багато того, назви чого я не пам’ятаю). На відміну від усіх заливаю гранолу чаєм. Виходить така собі солодка каша.
Максим знайомиться та бесідує на духовні теми з місцевим хлопцем, господарем невеличкого котеджу. Видно, що хлопець цікавиться релігійними питаннями. Володимир подарував йому книжку «За гранню майбутнього».
20:20. Сонечко вже майже сіло, коли, закинувши наплічники на спину, наша команда вирушила у дорогу. Попереду сім ксилометрів уверх асфальтом до селища Генеральського і кілометр угору лісостепом до підніжжя водопаду «Джур-джур».
Фото Сергія Вертикова, Анастасії Вертикової, Максима Балаклицького
