Місіонерська вишиванка

У Новій Водолазі є адвентистка, що веде місіонерську роботу за допомогою вишивання. Це мистецтво в Україні завжди було пов’язано з релігією й церковним начинням.
З БОЖОЮ ДОПОМОГОЮ

У будинку Євгенії Омелянівни Maтpоcової багато чудових вишиванок. Немало серед них i на духовну тематику. І це неспроста. Адже народилася вона у віруючій сім’ї i все життя намагалася виконувати Божі заповіді.

Щоб читачі змогли ближче познайомитися з життєвим шляхом Євгенії Омелянівни, в кількох словах розкажу про її долю. Народилася Женя в Криму в багатодітній сім’ї. Була вона одинадцята серед семи братиків i трьох сестричок. Батько воював на фінській війні, через поранення в голову осліп. Мама рано померла. Дівчинка виховувалася в дитячому будинку для дітей, хворих на тубер¬кульоз. Тут вона i здобула всілякі життєві премудрості. Добрі люди навчили швацькій справі, вишивати, смачно готувати тощо. Повік Євгенія Омелянівна не забуде вихователів і лікарів, якi ставилися до неї, немов до piдної дитини.

У свої десять років Женя вже чудово вишивала. Як правило, найкраще в неї ви¬ходило ришельє, тобто рiзномaнiтнi мережива. ЇЇ доробки на виставках, що влаштовувалися в дитбудинку, займали почесні місця. Подобалися вони i шефам-морякам Чорноморського флоту. Якось, бачачи, що маленькій майстрині бракує матерiaлiв, вони подарували їй 20 мотків ниток муліне i кілька дecяткiв мeтpiв білої тканини. Paдocтi не було меж від щедрого по¬дарунку. Дівчинка з новими силами, з натхненням про-довжувала творити дива на білосніжному полотні. Розквітали троянди на зеленому пoлi, волошки в житті, квiтли сади i щебетали птахи…

Вилiкyвaвшись, Є.O.Maтpo¬сова, закінчила ремісниче училище при ткацькій фабриці у Полтаві. А згодом за комсомольською путівкою поїхала будувати залізницю від Ленінграда до Мурманська. Там i познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Через деякий час вони з’єднали cвoї дoлi. У молодої сім’ї наро¬дилося двійко діточок: донечка i синочок.

І все ж таки дивно: як кримчанка разом зі своєю сім’єю потрапила у Нову Водолагу на пocтiйне проживання? Адже ні родичів, ні друзів у них тут не було. А все було так. Якось глава родини Володимир Олек¬сандрович приїхав у Мерефу у службове відрядження на будівництво радіорелейної витки (на той час вони разом із дружиною працюва¬ли на підприємстві зв’язку). Керівникам сподобався грамот¬ний спеціаліст, i вони запропонували йому роботу i житло. Євгенія Омелянівна з радістю сприйняла цю звістку. Для її здоров’я во¬логий клімат Карелії не підходив.

Ось так, 42 роки тому, приїхала на Нововодолаж¬чину сім’я Матросових. Ра¬зом працювали на будівництві пункту зв’язку, а потім трудилися там до самої пенсії.

Усі ці роки Євгенія Омелянівна займалася улюбленою справою – вишиванками. І хоча тривалий час вони були не в моді, жінка продовжувала творити дива на чистому, немов сніг, полотні. Свою любов, майстерність вона передала і своїй доньці Наталі і внучатам Олі і Валі. Всі вони добре в’яжуть і вишивають.

Довгі роки Є.О.Матросова мріяла про свою найголовнішу роботу – вишиванку Закону Божого. І, нарешті, за словами майстрині, Господь дав їй сили і здоров’я. Протягом останніх трьох років Євгенія Омелянівна працювала над цим полотном. Вона жила цією роботою. Прокидаючись вночі, не могла заснути. Все думала, як краще завершити її.

Сьогодні „Закон Божий” красується в одній із кімнат Матросових. Вишиванка має розмір 1,3х1,6 м. Вона надовго приваблює погляд кожного, хто милується цим витвором народного мистецтва. І що головне – єдина в цілому світі. А Євгенія Омелянівна лише скромно говорить:

— Я зробила цю роботу з Божою поміччю, і моє прагнення – щоб у кожній оселі люди жили з Божою благодаттю і любов’ю.

В. Цимбал. «Вісті Водолажчини» від 10 липня 2007 року – газета райадміністрації, наклад 3000 прим.

***

МІЖ РЯДКІВ

Розказує Євгенія Омелянівна:

«Як у всього мого покоління, життя було нелегким. Довелося півроку побувати навіть у дитячому концтаборі.

Тяжко було одній, без сторонньої підтримки. Але я вірувала в Господа, і Він мене завжди підтримував: посилав мені дуже багато гарних людей. Я не була членом якоїсь церкви, просто вірила в Христа; знала молитву «Отче наш», хоч не розуміла її значення. П’ятдесят сім років вів мене Господь — більше, ніж євреїв через пустелю. Зараз мені 72 роки. Я член адвентистської Церкви уже шістнадцятий рік.

Усевишній дає мені все необхідне по вірі.

Одного разу занедужала: уся шкіра на голові й очі розпухли. Через три дні після помазання оливою в Церкві Господь мене зцілив.

Навіть у сні я часто розмовляю з Господом.

Один раз у Харкові на Благовіщенському ринку купила три метри тканини. Звичайно я вишивала всякі дрібнички, але тоді мені прийшла дивна думка: «Виший Закон Божий!» Працювала я три роки, полотнина вийшла розміром 1,30х1,60 м. Вишивала з задоволенням, думала: «Від цього закону люди, крім любові, нічого не можуть одержати!».

Ще згадалося мені прислів’я: «Уміла приготувати — умій же і подати!» Стала міркувати: «Як подати?»

Знайомі журналіст і фотограф зробили фото в рамочці з моєї вишивки. Продаю за собівартістю. Люди стали купувати. Одна жінка дала сто гривень: «Я невіруюча, дайте ці гроші тому, хто хоче мати таке фото, але не може купити». З одинадцяти проданих фотографій остання — подарунок. Оце сьогодні подарувала чотирнадцять. Отак я проповідую людям про Господа.

Розмовляв Максим Балаклицький

.