Ходім до гори, Магомете

Стереотипізація світу – один із прийомів журналіста, який щовечора стискає терабайти чужих світів у хвилинний сюжет. З іншого боку телеекрана втома від інформації, тягар статусу «громадянина світу» приводить до своєї протилежності – формує телевізійного «тюленя», який, «відкриваючи рота» для чергової порції новин, прагне найменше жувати.
Надзвичайно складна й суб’єктивна, тема релігії страждає від цього «обрізання» (обрубування? обскубування?) чи не найбільше.
Світоглядний конфлікт в інформаційній (ідеологічній, духовній) сфері на сьогодні відбувається не між світськими (?) медіа та релігією (релігійними організаціями? Їх членами? Лобі?), а між проповідниками цінностей і рупорами нігілістичної апатії.
«Жовті» ЗМІ на те й «жовті», щоб помічати в релігії виключно грубо матеріальну форму: церковну корупцію й педофілію або сусально-язичницьку маску православ’я. Громадянам, що протистоять «безнадёге» в усіх її аватарах, найперше слід сподіватись, що саме якісні медіа змінять чорно-білий підхід до «мракобісся / релігії батьків» (поклоніння предкам) на послідовні спроби відокремити матір Терезу від Марії Деві Христос. Що ж до «жовтухи», то видається слушною пропозиція світовим ЗМІ бойкотувати терористичні «новини», позбавивши в такий спосіб тероризм ідеологічного впливу.
Якщо «зброя» (й кайдани) медійного пролетаріату, тобто «жовтухи» – гроші, як підтримати журналістів, що дерзають говорити правду? У релігійних організацій в Україні немає політичних важелів (і це прекрасно) для переслідування журналістської халтури, смертну фетву за неї в нас якщо хто й оголосить, то фетва не здобуде суспільної підтримки (що взагалі потрясаюче). Стрясання (церковниками, наприклад) повітря на тему поганих журналюг якщо й працюватимуть, то на зміцнення скандального іміджу віртуозів «жовтяниці».
Варіант – діяти позитивно: надавати журналістам інформацію про свою діяльність і – найголовніше – виділяти й підтримувати асів релігійної тематики. Зібрати грошенят на пристойний щорічний приз одному журналюзі реально і в кризу. Це можуть бути не просто гроші, а й цільовий грант на (само)освіту медійника в цій сфері.
…Три тижні тому маленька харківська громада, в якій маю щастя служити, отримала цільового листа від транснаціонального виробника звукової апаратури (цю торгову марку знаєте з доперебудовних часів) із пропозицією розробити схему озвучки культового приміщення. Ґрунтовність проробки рекламного проспекту показала: звернення цієї мегафірми до «дрібних богомольців» не було спонтанним кроком.
Релігійна спільнота України не може «виставити» поважних рекламодавців для економічних змагань, але вона є армією споживачів медіапродукту. Нашим громадам потрібні курси медіаграмотності (медіакультури) для грамотної взаємодії зі ЗМІ «на місцях». Якщо релігійні особи почнуть привчатися до якісної преси й дадуть їй про це знати, то з часом станеться, що опитування покажуть: десята частина респондентів повідомила, що купляє газету N, бо в ній є їх улюблена колонка релігійного оглядача. Того, хто минулого року був нагороджений престижною (?) премією «Рицар правди» як представник руху соціально корисної журналістики в Україні.
Але й слід пам’ятати, що стереотипізація світу – один із прийомів журналіста, який щовечора стискає терабайти чужих світів у хвилинний сюжет. Думаючи про сприйняття «тюленя», журналісти дивляться зокрема на релігію «ззовні», очима профана. Ce la vie.
Максим Балаклицький
Фото: http://www.thirdworldtraveler.com/PageMill_Images/media_monkeys.jpg