Наукові журнали українських протестантів: од монологу до багатоголосся

Мета статті – вивчити трансформації подачі матеріалу науковими протестантськими медіа України в умовах принципового плюралізму постмодерного суспільства.

Під терміном «наукові журнали» маємо на увазі якісні видання для підготовленої аудиторії, як правило, обумовленої інтелектуально й професійно, чиї публікації відповідають вимогам до наукових праць. Науково-популярні видання протестантів – журнали «Реалис» (Київ, 1999–2005), «Христианство» (Київ, 2001–2003), «Диалог» (Донецьк, 2001), «Гость» (Донецьк, із 2003), «Весть о здоровье» (Київ, із 2004), газети «Призвание» (Одеса, 2001–2006) і «Разумный замысел» (Рівне, з 2006) – сюди не включаємо, оскільки вони заповнюють нішу, відмінну в авторському, стильовому, аудиторному, ціновому аспектах. Середньою ланкою між цими типами видань постає науково-апологетичний вісник «Ad Notem» (Сімферополь, із 2005), однак фактично під цією назвою виходить книжкова серія.

Відповідають запропонованій дефініції журнали «Богомыслие» (Одеса, 1990–2007), «Христианская мысль» (Київ, 2002–2005) і «Богословские размышления» (Одеса, з 2003).

Засновниками цих часописів є освітні заклади євангельських церков: богословські семінарії («Богомыслие» – журнал баптистської Одеської богословської семінарії (ОДС), «Христианская мысль» – часопис п’ятидесятницької Української євангельської семінарії богослов’я або їх корпорації: євроазіатський журнал богослов’я «Богословские размышления / Theological Reflections» видається Євроазіатською акредитаційною асоціацією (громадською організацією, створеною богословськими школами євангельських конфесій пострадянського простору для приведення роботи цих закладів у відповідність до міжнародних стандартів теологічної освіти) як міжвузівське періодичне видання, що має на меті представлення світовій християнській спільноті богословських напрацювань пострадянського протестантства.

Постійність виходу таких видань забезпечується наявністю сталого редактора, редколегії, яка поділяє місію видавничого проекту, лояльністю керівництва установи-засновника й адекватним фінансуванням. Оптимальні умови створює централізація влади, коли часопис є необхідною складовою статутних завдань установи та / або її головним / важливим комунікативним каналом, а видає його колектив осіб, який суміщає мотивацію до редакторської діяльності з повноваженнями щодо розподілу коштів. Простіша ієрархічна структура засновників-громадських організацій спричиняє вищу життєздатність їх видань.

У випадку «Богомыслия» періодом стабільності був час редакторства Сергія Саннікова (1990–2000). Зміна головного редактора, керівництва семінарії та пріоритетів її роботи, та (, як наслідок?,) фінансові труднощі спричинили нерегулярність виходу: у 1990-х щорічна періодичність порушувалася двічі, але компенсувалася виходом двох випусків за 1994 рік; у 2000-х за сім років було оприлюднено двоє чисел, обсяг яких було зменшено майже вдвічі, багато публікацій набуло російського ура-патріотизму (новий редактор обумовив зміну авторського складу), ліберальних тенденцій та не вповні доречної публіцистичності. А вихід «Христианской мысли» й зовсім припинився на сьомому номері (2005) через брак коштів. Існує домовленість щодо виходу матеріалів восьмого числа цього часопису під обкладинкою «Богословских размышлений».

Творці першого з аналізованих часописів сподівались на його конфесійну самодостатність. Вісім чисел (1990–1999) «Богомыслия» містили анотацію: видання «має на меті описати й розвинути богословську думку російськомовного євангельско-баптистського братства. Журнал розраховано на ПОРІВНЯНО ВУЗЬКЕ КОЛО ЧИТАЧІВ… публікуються статті, написані ТІЛЬКИ В НАШОМУ БРАТСТВІ. …роботи, що виражають розуміння євангельських християн-баптистів, але при цьому заохочуються різні підходи й погляди, що не виходять за рамки догматики, прийнятої в нашому братстві (1 кор. 11:19, Фил. 3:15). …ОПРИЛЮДНЮЮТЬСЯ РІЗНОДУМСТВА, ЯКІ НЕ ПЕРЕХОДЯТЬ У ЄРЕСЬ». (До речі, в наведеній тут першою фразі ап. Павла щодо меж богословської свободи в Церкві («Бо мусять між вами й ПОДІЛИ [у Синодальному перекладі РАЗНОМЫСЛИЯ] бути, щоб відкрились між вами й досвідчені») стоїть слово aireseis, де варіант перекладу ЄРЕСІ є переважнішим від різнодумств, ідейного поділу тощо). Такий розрахунок на «внутрішніх» авторів пояснюється чисельною перевагою баптизму в протестантському середовищі Євразії, а також статусом цієї конфесії як посередника між православним і євангельським анклавами на пострадянських теренах. В силу цього серед баптистських інтелектуалів є популярною установка на інкультурацію євангельської вістки – концепція «неповторної особливості», «самобутності» (Богомыслие. — 1999. — № 8. — С. 254) слов’янського протестантства як органічного продукту православної культури (Богомыслие. — 2004. — № 10. — С. 88—125), а Реформації як явища, іманентного для християнства як такого: «…навіть православні богослови говорять про «перманентну реформацію» – безупинну зміну, вдосконалення. Протестантизм не становить загрози для догматичних основ православної віри й може розглядатися як критичний метод богослов’я, загальний для всіх конфесій» (Богомыслие. — 2007. — № 11. — С. 20). Із православної теології та філософії у праці цих баптистських науковців переходять ідеї повної дихотомії «Схід-Захід», містифікації російського менталітету, історії, духовності на грані обожнення – впізнаванних імперських міфологем (Богомыслие. — 2004. — № 10. — С. 60—87). Сторонність «Заходу» вважається аксіоматичною зарівно й для пострадянських протестантів; мовляв, наплив євангельських місіонерів із західних країн у пострадянські часи завадив місцевим деномінаціям набути власного обличчя. На інтелігенцію євангельських церков покладається місія пошуку слов’янського коріння цього релігійного руху й перетворення руху на помітний компонент «канонічної території» православ’я.

Редколегії «товстого журналу» не вдалося послідовно реалізувати орієнтацію авторського складу. Наприклад, Вікторія Любащенко, доктор філософських наук, науковий співробітник Інституту українознавства НАНУ, автор ледь не найґрунтовнішого дослідження, що побачило світ на сторінках журналу, належить до іншої євангельської течії; установка на ЕКУМЕНІЧНЕ прочитання суперечливої історичної особи виводить її студію за конфесійні межі комунікації. А Майкл Берер (Богомыслие. — 2004. — № 10. — С. 43—59) і Девід Говард (Богомыслие. — 2007. — № 11. — С. 107—148), відповідно, не є євразійськими авторами.

На противагу названому органу «Христианская мысль» (далі «ХМ»), часопис Української євангельської семінарії богослов’я, постулювала позаконфесійний характер і була спрямована виключно на оприлюднення найкращих розвідок викладачів і студентів Української євангельської семінарії богослов’я (студії вихованців Одеської семінарії склали п’ятий випуск «Богомыслия» (1994). Заснована на десятий рік існування семінарії, «ХМ» була вочевидь покликана до рекламних функцій – демонструвати академічний рівень освітньої установи. Заявлена доктринальна широта не завадила авторам-п’ятидесятникам досліджувати проблеми, принципові для їх спіритуалістської теології: «помазання», «хрещення» й інші аспекти роботи Святого Духа в житті віруючого, «усиновлення» вірника Богом, фактори релігійного пробудження в Церкві й суспільстві; історичні розвідки майже виключно торкались поширення п’ятидесятництва (український аналог назви – зеленосвятківства) в Україні й світі. Критичний пафос «Богомыслия» був спрямований на нехристиянські рухи (Церкву Об’єднання Муна, «Нью Ейдж», кришнаїзм, «мережеву» духовність інформаційного суспільства) й згодом переключився на містичні аналоги в священній історії (гностицизм) і полеміку з ідеєю «канонічної території». Автори «ХМ» поборюють іманентні труднощі релігійного життя: раціоналістичні течії в богослов’ї, надмірну впевненість у спасінні, а також соціально-психологічні проблеми (депресію, суїцид).

Ігор Михайлин указує, що аналіз дискусії на шпальтах органу є ефективним способом прояснити його ідеологію [Михайлин І. Журналістика : розуміти чужі та створювати свої тексти / І. Михайлин // Михайлин І. Журналістика як всесвіт : Вибрані медіадослідження. — Х. : Прапор, 2008. — С. 163–164]. Дописувачі не обійшли тему хрещення Святим Духом, яка є одною із головних відмінностей баптистського та зеленосвятківського вчень. Перші вважають, що Святий Дух поселяється у віруючому в момент каяття і водного хрещення, другі твердять, що вірнику слід додатково «пильнувати» щодо зішестя Духа. Власне, це дискусія не індивідів (аналізовані статті розділяє більше п’яти років, писано їх у різних країнах), а теологічних традицій. Баптистський автор Михайло Медведєв є випускником Санкт-Петербурзького християнського університету, його розвідку подано на здобуття звання бакалавра богослов’я, п’ятидесятник Максим Ачкасов – магістр богослов’я Манчестерського університету.
За дослідницькими підходами Медведєв ближчий до позитивістської науки: в його баченні істина постає доступною, достовірною через раціональну перевірку. Набагато рішучіший і категоричний, він радше твердить, аніж зважує ідеї. Медведєв більше коментує позицію апостола (першоджерело), ніж його сучасні тлумачення. Його текст характеризує менторський тон, проповідницька установка, а дослідження стає схожим на доказ теореми. Присутні полемічні конструкції: попередження («брак якогось компонента [духовного зростання – М.Б.] в житті вірника може привести до сумніву, розчарування й духовного падіння», оціночні судження («правдивий стан справ», «невірне використання», «При уважному читанні…», вказівки на хиби в позиції опонента («подібні ідеї звучать непереконливо», «перебільшення», «не спостерігається жодного натяку», «було б помилково будувати доктрину на окремих місцях Писання», безапеляційні настанови («ми повинні зрозуміти», «Не може бути», «Єдиною рішучою [вирішальною? – М.Б.] умовою», «ми знову переконуємося, що нормою є», «слід уміти довіряти». У глосарії Медведєва терміни «припущення» й «думка» [рос. мнение] є аналогами сумнівної, неперевіреної, спекулятивної позиції; їх належить підтвердити доказами, визнавши за істину, або заперечити. Дискусія є адресною («це заперечує позицію деяких п’ятидесятників»).

Натомість в Ачкасова (Христианская мысль. — 2003. — Вып. 2. — С. 15—36) дискусії персоналізовано: тут відбувається зіткнення не стільки ідей, скільки поглядів конкретних учених. Конфесійний вимір полеміки не акцентовано. Відсутні зримі опоненти, «проти яких» автор будує доказову базу. Відбувається перевірка гіпотези із залученням праць низки науковців, більше полемік із вибором зі ширшого спектра варіантів. Глибшу «академічність» його тексту можна пояснити впливом освітньої системи стриманої та політкоректної Британії, можливо, власним темпераментом спеціаліста. Людське знання розуміється як обмежене. Вчений «ходить навпомацки» й потребує обережності щодо реальних доказів у своєму розпорядженні. Позиція дослідника є нейтрально-відстороненою: «найімовірніше», «швидше маючи на увазі», «Якщо дане припущення вірне, то воно підтримує погляд Маршала», «можливо», «здається надто категоричним», «спроби», «не мають достатньо вагомого обґрунтування», «дещо відрізняється», «певний відтінок». Слова «припущення» й «думка» є аналогом твердження, авторської позиції, якій, зрештою, інколи бракує виразності: «найдоречнішим рішенням буде не підкреслювати ступінь послідовності між спасінням і прийняттям Духа Святого, але визнати некоректність твердження… що обидва ці аспекти ідентичні».

Журнал «Богословские размышления» (далі «БР») є наступним кроком у градації діалогового потенціалу наукового пошуку. Комунікативну мету перший голова редколегії назвав пріоритетною в заснуванні часопису: «Відомо, що окремі семінарії почали видавати журнали зі статтями своїх викладачів і студентів майже на десятиліття раніше. Прецедент журналу «Богословские размышления» полягає, перш за все, в ШИРОТІ СТВОРЮВАНОГО НИМ «ДИСКУСІЙНОГО ПРОСТОРУ» , який виходить за межі однієї семінарії, або одного об’єднання церков, або одної країни й стає доступним для подвижників і цінителів богословської думки багатьох країн і церковних груп, об’єднаних одною вірою в богонатхненне Писання як першоджерело богослов’я. Ба більше, завдяки публікації кожної статті журналу двома мовами – російською (чи іншою національною) й англійською, його зміст стає доступним для читачів усього світу, зацікавлених у вивченні богослов’я Євразії» (Богословские размышления. — 2003. — № 1. — С. 6). Редколегія відмовилась од установки на національних авторів – географічний принцип поступився ідеологічному. Нове видання має восьмеро спільних дописувачів із «Богомыслием», а через те, що за чотири роки виходу «БР» помістили розвідки меншої кількості осіб, їх частка в загальному авторському складі є навіть більшою: 15% проти 13% в «Богомыслии» (з «Христианской мыслью» в «БР» – один спільний автор). Серед авторів є лютеранин і православний. Більшість дописувачів отримує вчені ступені в західних вузах.

Визначальна роль освіти й інтелектуальної еліти в протестантстві («куди рухається семінарія – рухається церква» (Богословские размышления. — 2006. — № 17 — С. 150), а також твердження ЗАСАДНИЧОГО ПЛЮРАЛІЗМУ протестантської свідомості й практики (як цитовано вище, цю ідею було обережно висловлено в публікації останнього на сьогодні випуску «Богомыслия») зробили журнал «провідним богословським виданням… євангельської спільноти» [Черенков М. Перспективи розвитку євангельського протестантизму в українському соціумі / М. Черенков // Україна релігійна. Колективна монографія. Книга друга : Прогнози релігійних процесів України. — К. : Українське релігієзнавство, 2008. — С. 225]. Багато матеріалів має високий полемічний градус при дотриманні культури дискусії.

Ідейна наступність полягає швидше в етапності: ствердившись у конфесійних рамках, пострадянський протестантизм прагне самоусвідомлення в суспільстві, в тім числі через пізнання власного минулого. Зрілість часопису виражається в тому, що дискусії, відкрито заохочувані редколегією, точаться на його власних шпальтах. Міркування щодо меж контекстуалізації євангельського руху отримують тут першочергову увагу. Диспутанти виражають їх через осмислення взаємин культури й теології. Марк Соссі (Богословские размышления. — 2003. — № 1. — С. 76—96) заперечує плідність діалогу з православною традицією, твердячи, що православ’я ґрунтується на старозавітному баченні Церкви, чому суперечить Реформація – повернення до новозавітної моделі: віри як особистої позиції, пріоритету змісту над формою, наднаціонального характеру народу Божого, відсутності поділу на мирян і священство, святості вірянина, а не предметів, образу Церкви як спільноти, а не будівлі, милосердя як соціальної ролі християнської общини. Натомість Девід Гонер (Богословские размышления. — 2005. — № 5. — С. 106—127) твердить, що богослов’я неминуче обумовлено культурою. Навіть більше – кожна культура містить розв’язання світоглядних питань і є (частковим) одкровенням Бога для конкретного етносу, постаючи незамінним фундаментом (і контекстом) євангельського свідоцтва. А Вікторія Любащенко (Богословские размышления. — 2003. — № 1. — С. 163—182) розглядає прецедент національної ідентифікації протестантів – українське лютеранство.
Уґрунтованість релігійної свідомості євангеліків у церковному вченні підштовхує прихильників контекстуалізації до пошуків національного богослов’я. На користь цієї фантазерської для пізнього протестантизму ідеї працює «напівколонізація східної євангельської думки Заходом» (Богословские размышления. — 2007. — № 8. — С. 106), твердження про знову ж таки культурну обумовленість герменевтичних принципів теолога.

Найявнішою дискусією стало обговорення можливості такого богослов’я на прикладі учення про хрещення. Костянтин Прохоров дискутує з Марком Соссі й твердить, що пострадянський баптизм має своєрідне розуміння цього обряду, обумовлене східним богослов’ям таїнства. Сакраментальне сприйняття віруючими цього дійства перетворює його з «тільки символу» на ритуал, за допомогою якого розкаяному грішнику подається благодать. Найцікавіший аргумент Прохорова – демонстрація комплексної подібності православного обряду чернечого постригу й баптистського хрещення як ініціації новонаверненого у церковне буття. Пострадянський баптизм у візії автора «є рідкісним видом чернецтва, а саме: чернецтва в миру» (Богословские размышления. — 2007. — № 8. — С. 79). Марк Соссі (Богословские размышления. — 2007. — № 8. — С. 106—134) заперечує, що в еру Нового завіту форма того ж хрещення не має вирішального значення, а сакраменталізм затемнює вищість Божої суверенної благодаті. Набуття ж Церквою національного (локального) характеру позбавляє її вселенської місії – свідчення про Спасителя ЛЮДСТВА. Соссі вважає національну релігію старозавітною моделлю Церкви.

Найбільш комунікативно толерантним серед аналізованих часописів є сімферопольський альманах «Человек и христианское мировоззрение», орган міжнародного просвітницького товариства «Людина й християнський світогляд». Метою діяльності товариства є поширення євангельської вістки серед світських науковців пострадянського простору. Перешкодою в цьому процесі є теорія еволюції, що лежить в основі сучасного наукового світогляду. Для представлення креаціоністської наукової перспективи (гіпотези, що світ створено Богом за короткий проміжок часу) товариство проводить щорічний мультидисциплінарний симпозіум, де у симетричних кількостях беруть участь креаціоністи й світські науковці. Альманах поміщає доповіді цього зібрання. Освітній проект товариства від початку не мав конфесійних рамок; його члени координують зусилля на основі єдності місії. Більшість «релігійних» учасників конференції належить до різних напрямків протестантства, не акцентуючи конфесійних деталей, чи православ’я. Креаціоністське світобачення поділяють учені, що вважають себе послідовниками більшості світових релігій: християнства, юдаїзму, ісламу, кришнаїзму, індуїзму. Наявність «спільного ворога» — атеїстичної (еволюціоністської) наукової парадигми, яку підтримує більшість учених світу — гуртує креаціоністів із різних релігійних традицій, редукуючи догматичні розбіжності й конфлікти: скажімо, доповідач-протестант присвячує розвідку обґрунтуванню тези, чому аудиторії слід повернутись до православного світогляду.

Погляди кримських ентузіастів здобули прихильність низки працівників вищої школи: серед організаторів симпозіуму значаться Кримська Академія наук, Таврійський національний університет ім. В.Н. Вернадського, Кримський медуніверситет ім. С.І. Георгіївського, закордонні освітні структури. В останні роки дві третини доповідачів мають ступені доктора або кандидата наук. Науковий діалог не терпить догматизму, й альманах друкує доповіді з «обох сторін барикад» без утручання у фактичний бік студій. Мета наукових слухань — «виявити моральні проблеми, що лежать в основі соціально-економічної кризи, яка різною мірою проявляється практично у всіх країнах Сходу й Заходу». Теми слухань узагальнюються аналізом суспільних виявів світогляду: чесноти в науці й суспільстві, поняття «норма» й «відхилення від норми», світогляду у способу життя, життєвим цінностях та ідеалам для ХХІ століття, глобальним проблемам і особистій відповідальності, збереженню морального й фізичного здоров’я у мінливій культурі, священному і повсякденному, сутності й основі свободи, рівності й справедливості тощо.

Апологети сумісності наукового й релігійного дискурсів пояснюють кризу сучасної цивілізації обожненням наукового пізнання й технологічних досягнень, а вихід із неї бачать у поверненні до теїстичної картини світу: існування під оком Бога-творця, який постає джерелом і метою індивіда, а відтак (моральних) цінностей, смислів і відповідальності. Прибічники секулярного світобачення постулюють незавершеність людської природи, соціальний детермінізм учинків особистості, а напрямок суспільного розвитку добачають у побудові громадянського суспільства, справедливому розподілі благ, суспільній гегемонії держави або індивідуальних завданнях: мужності перед лицем смерті, порядності, відповідальності за соціальні негаразди, умінні жити без надії на надприродну поміч.

ВИСНОВКИ. В наукових журналах українських протестантів зафіксовано поступовий перехід од проповідницького монологу (утвердження звичних догматів) до усвідомлення неминучості й необхідності взаємовпливу в процесі порозуміння з колегами всередині конфесії, із представниками інших євангельських течій, зі світськими інтелектуалами. Рівень комунікативної толерантності вирізняє чотири зазначені журнали з-поміж євангельських медіа України, проте соціальний контекст, який уможливлює «життєвий цикл» цих часописів, є поважним контраргументом проти «сектантського» образу протестантської спільноти, старанно поновлюваного її конкурентами.
Максим Балаклицький