Про російську публіцистику ХVI століття. Зі щоденника науковця
Випадково в бібліотеці натрапив на книжку про російську публіцистику ХVІ століття[1] і прочитав її як пригодницький роман. Спочатку два попередніх міркування. Ця книжка наочно довела, що:
1) пражурналістика — це цілком реальна справа. Якщо є той елемент, який потім складає верхній поверх журналістики (публіцистика), а самої журналістики ще немає (не тільки в Росії, а й у самій Європі), то куди ж відносити ці явища, як не до попередниці журналістики; і вона має повне право називатися — пражурналістикою;
2) історія журналістики — то таки історія цивілізації, чим повніше ми будемо знати історію журналістики, тим глибшими будуть наші уявлення про епоху та її людей. Здавалося б, що може дати для розуміння історії держави чи народу історія їх публіцистики п’ятисотлітньої давнини? Виявляється дуже й дуже багато. Саме з цієї книжки я зрозумів надзвичайно істотні особливості російського світогляду й російського способу життя. Вивчення такого елемента пражурналістики, як публіцистика, яка існувала в той час, коли про справжню журналістику в Росії ще й не заходилося, показало механізм творення російського національного характеру, особливостей російського державного управління, які ми спостерігаємо в сучасності.
Це було століття, коли відбулося Московське царство. У попередньому столітті було завершено збирання російських земель, тобто Москвою знищено Новгородську республіку, завойовано Рязанське й Тверське князівства, була скинута залежність від Золотої орди. Утворилася єдина етнічна держава, яка змогла перейти від оборони до наступу на сусідні держави й народи.
Починається російська публіцистика ХVІ століття широкою дискусією з офіційною церквою стригольників і жидовствуючих, яка розпочалася, власне, в попередньому столітті. Це були єресі, дуже близько споріднені з реформаторськими рухами в Європі, які привели до створення протестантської церкви.
Єресь стригольників виникла ще в 70-х роках (страшно подумати) ХІV століття. Стригольники дістали назву від професії засновника напрямку — стригольника (цирульника) Карпа, який був за деякими даними мирянином, а за деякими — дияконом у Новгороді. Карпо створив «Писаніє книжноє на помощь єресі своїй», яке було знищене церковниками й до нас не дійшло. Дійшла до нас праця єпископа Стефана, у якій він «сокрушав» стригольників.
Їх не вдовольняла соціальна нерівність віруючих. На їх думку, вона могла існувати в той час, коли християнство формувалося у ворожих язичницьких державах, але в християнських державах, якою було Московське царство, соціальна нерівність повинна була давно зникнути. У відповідності до Христового заповіту, багаті повинні поділитися з бідними, унаслідок чого рівень загальної заможності повинен вирівнятися. Те, що цього не відбувалося, прикро вражало стригольників.
Але ще більше вражало їх становище в церкві, наявність церковної ієрархії, різний спосіб життя для самих церковників, священиків, монахів; те, що весь чин священичий ставиться «по мзде», тобто за підкуп. Вони протестували проти розширення монастирських земельних володінь, стяжательства монастирів. Очевидно, такі ситуації вже стали звичними, що з приводу них виникла ціла єресь, а опонент стригольників, єпископ Стефан, у своєму розвінчанні єресі не міг приховати цього.
Стригольники ж розуміли церкву як інститут громадянського суспільства, організацію, альтернативну державі, у якій (організації) передусім повинні виконуватися Христові заповіти й торжествувати соціальна справедливість. Натомість у Московському царстві не тільки церква перетворювалася на державу в державі, але більше того — вона державі не протистояла в обороні сірих і беззахисних (а часто до них належали заможні і можновладні, які від тієї держави потерпали), а, навпаки, зрощувалася з державою в жахливу ризомну сполуку.
Єресь викорінювалася варварськими методами. Трьох головних стригольників — Карпа, диякона Микиту ще одного мирянина, ім’я якого не збереглося, спочатку відлучили від церкви, а потім стратили, скинувши з мосту через Волхів. Чи не нагадує це вам, шановний читачу, радянську Росію, у якій перед тим, як віддавати людину до суду, її виключали з комуністичної партії? Стригольників хапають, кидають у в’язниці, але й там вони продовжують «хулити попів». До Новгорода і Пскова приїздить сам митрополит Фотій, щоб очолити боротьбу з єретиками, унаслідок чого вони розбігаються, рятуючись, з цих міст, і сліди їх губляться на деякий час.
Але через сорок років критична щодо церкви ідеологія відновлюється під новою назвою «єресі жидовствуючих». Про неї ми теж знаємо з праць ортодоксальної церкви. Виникла вона так само в Новгороді в 1470 році. Новгород шукав підтримки Литви в боротьбі з Москвою. Тоді до Новгорода з Києва був запрошений новий князь Михайло Олександрович (Олелькович), у почті якого перебував єврей Сахарія. Він вів довгі розмови з місцевими священиками Денисом і Олексієм і спокусив їх до єресі. Сахарія наступного року виїхав з Новгорода, але єресь поширювалася й без нього. У 1479 році до щойно завойованого Москвою Новгорода прибув Іван ІІІ, він познайомився з попами Олексієм і Денисом, був вражений їхніми знаннями й розумом і перевів їх до Москви.
Новгородський єпископ Геннадій лише в 1487 році з’ясував, що в його володіннях існує широко розгалужене єретичне вчення, і почав бити на сполох. Він домігся винесення питання про жидовствуючих на собор 1490 р., на якому єресь була розвінчана, а її вірні засуджені до різних способів покарання. Тільки стійка позиція митрополита Зосима врятувала їх від страти.
Учення жидовствуючих за своє джерело мало погляди стригольників, чому з легкістю прищепилося в релігійній свідомості того часу. Воно заперечувало церковну ієрархію на тій підставі, що попи ставляться «по мзде», а монастирі займаються стяжательством, експлуатують людську працю. Жидовствуючі заперечували сповідь і святе причастя, бо як можна довіряти поставленим «по мзде» попам. Храми непотрібні, бо церква — це не будівлі, а самі віруючі, осяяні духом Божим. Непотрібні й ікони, які містять не духовний, а матеріальний образ. Але головний постулат жидовствуючих полягав у тому, що вони заперечували Ісуса Христа як Божого сина. Так, був такий чоловік, говорили вони, але він не був сином Божим. Навіщо всемогутньому Богові посилати на землю свого сина, тобто самого себе, коли в нього є ангели й пророки? Якщо в Святому письмі міститься пророцтво про пришестя, то воно в людській історії ще попереду, а не позаду.
На час собору Олексія вже не було в живих. Денис був вигнаний ієрархами з Архангельського собору, у якому був настоятелем, відправлений назад у Новгород, де від збиткувань невдовзі помер, перед тим збожеволівши. Так формувалася російська нетерпимість до інакомислення; всупереч християнським заповітам прощати й возлюбити ближнього як самого себе, фізично винищувалися ідеологічні опоненти, силоміць встановлювалася площинна одноманітність.
Але боротьба тільки-но розпочиналася. Початок ХVІ століття пройшов під знаком боротьби стяжателів і нестяжателів. Підставою для боротьби стало одне з положень попередньої дискусії, а саме: майнове становище монастирів. Унаслідок церковної політики, монастирі діставали можливість здобувати головне багатство того часу — землю з розташованими на ній населеними пунктами. Троїце-Сергіївський монастир на кінець ХVІ століття володів 214 тис. (!) десятин, Кирилів Бєлозерський монастир володів землями в 13 повітах, у його вотчинах нараховувалося 399 поселень, у період з 1543 по 1595 рр. він придбав ще 284 нових настелених пунктів. І т. д. Реальна картина складалася так: монастирі і їх ієрархи були великими землевласниками, експлуататорами місцевого населення; монахи ставали неробами, всю роботу в монастирі виконували кріпаки, які провадили її во славу Божу, безкоштовно.
Це настільки суперечило монастирським уставам, звичаям, духу християнства, що викликало справедливе обурення в самому середовищі духовенства. Так народився рух нестяжателів, яких очолив преподобний Ніл Сорський (1433-1508). Про його життя збереглося дуже мало даних, самі його твори дійшли до нас в пошкодженому вигляді, офіційна церква зробила все можливе для їх знищення.
Як особистість він сформувався в Кирило-Білозерському монастирі, який розташовувався у верхів’ях Волги на лівому березі. Ніл, однак, у зрілому віці, після повернення з подорожі на Афон, залишив монастир і спорудив за 15 верст від нього на річці Сорці окрему келію, де займався читанням книжок, молитвами, медитаціями. Так усталилося його ім’я — Ніл Сорський. До нього згодом приєдналися монахи «його складу», утворився новий осередок духовного життя — монастир з особливо суворими правилами життя. Монахів того монастиря стали називати в Москві «заволзькими старцями».
Ніл Сорський наполягав на тому, що монастирське життя викликане потребою ченця віддалитися від мирського життя, щоб служити Богу, морально вдосконалюватися, проводити час у пості й молитві. Головним пороком Ніл Сорський вважав присвоєння плодів чужої праці. Ченці повинні жити плодами праці своєї. З цього випливав пункт у концепції преподобного: для монастиря неприпустимо володіти землею з селянами. І цей пункт зачіпав інтереси могутньої церкви, яка дедалі більше примножувала свої багатства.
Протистояла «заволзьким старцям» група стяжателів на чолі з Йосифом Волоцьким (1439-1515). Вони увійшли в історію під іменем «іосифлян». Йосиф Волоцький заснував Волоколамський монастир. Волоцький князь, Борис Васильович (брат Івана ІІІ) ще при заснуванні подарував монастиреві село Спіровське, потім Отчищеве, його дружина Уляна Михайлівна — село Успенське з двадцятьма довколишніми поселеннями. Не варто перелічувати далі, зрозуміло. що в такий спосіб маєтності монастиря примножувалися, і він перетворювався на цілком реального феодала з усіма властивими цьому стану функціями — експлуатацією селян, примушуванням їх до роботи, стягуванням податків, у тому числі й недоїмок і т. д.
У цей час Іван ІІІ, підкоривши Новгород, конфіскував землі непокірних бояр, а також і монастирські землеволодіння тих ієрархів, які підтримували новгородську незалежність. Апетити великого князя розігралися. На часі було створення регулярної боєздатної армії, яка б могла вирушати в похід за першим покликом, бути завжди напоготові. Для цього потрібні були дворяни, які б мали певну кількість кріпаків для забезпечення бойового обладунку воїна. Для дворянства потрібні були землі, що перебували б у володінні великого князя і які б він міг би роздавати майбутнім воїнам. Загроза секуляризації нависла над усіма церковними володіннями.
Тут і виступив Йосиф Волоцький на захист монастирського землеволодіння. Монастирі — це джерело формування церковних ієрархів, пояснював він. Монахи, утримувані селянами, можуть більше часу проводити в молитвах і роздумах про Бога. Багатства, які виробляються в монастирських господарствах, йдуть на милостині бідним.
Для проведення в життя цієї ідеології, яка суперечила призначенню церкви формувати й забезпечувати стосунки людини з Богом, бути моральною категорією, необхідно було здійснити певні поступки світській владі, аби вона не зазіхала на монастирське землеволодіння. Йосиф Волоцький це добре розумів. Він був перший, хто почав доводити, що великий князь — не тільки глава держави, але й церкви, він — земний бог, його влада нічим не обмежена. Це був шлях у моральне провалля. Історія засвідчила це дуже скоро — під час правління Івана Грозного.
До цього часу церква і держава в московському князівстві існували як дві окремі суспільні сили. Після цього вони почали зростатися. Івану ІІІ сподобалася сама ідея необмеженої, ще й освяченої церквою, влади. На церковному соборі 1504 року він підтримав звинувачення й вимоги Йосифа Волоцького про страту жидовствуючих єретиків — Івана Курицина, Дмитра Конопльова, Ивана Максимова, які були в Москві спалені в клітці. Троє керівників руху були спалені в Новгороді. Велика кількість рядових учасників — кинута до тюрем і розіслана по віддалених монастирях.
Після смерті Івана ІІІ Йосиф Волоцький домігся від його сина Василія ІІІ ухвали про звільнення свого монастиря з під опіки місцевого володаря й передачу його під державну руку великого князя.
Після смерті Ніла Сорського та Йосифа Волоцького боротьбу вели їхні прибічники і послідовники. Легко здогадатися, хто в ній переміг. 1522 року лідер іосифлян Даниїл без усякого церковного собору за одноосібним рішенням великого князя був поставлений митрополитом. Дуже швидко він розставив на вищі церковні посади своїх людей. Вам, любий читачу, це нічого не нагадує? Наприклад, захоплення Сталіним влади в компартії у 1920-х роках, тобто рівно через чотириста років.
Подарунок треба було відпрацьовувати. Уже в 1523 року митрополит Даниїл допоміг великому князю домогтися приїзду в Москву опального Сіверського князя Василія Шемячича. Він послав йому охоронну грамоту й узяв під свою опіку. Опального князя в Москві схопили й кинули в тюрму. Невдовзі митрополит надав своєму світському патронові ще більшу послугу: забезпечив розлучення Василія ІІІ з його дружиною Соломонією, постриг її в монахині, а на скликаному з своїх прибічників церковному соборі провів ухвалу про дозвіл йому одружитися вдруге — з Єлєною Глинською. Від цього шлюбу 1530 року народився син, якому судилося стати Іваном Грозним. Цей же митрополит Даниїл після смерті Василія ІІІ привів до присяги його трирічному синові двох братів великого князя, які за інших обставин теж могли б претендувати на царство.
Приблизно в цей же час розпочалася творчість ченця Єлізарова монастиря (що поблизу Пскова) Філофея. Історики практично нічого не знають про нього, крім того, що можна вичитати з його творів. Вони навіть не можуть сказати, кому точно адресовані його листи Іванові ІІІ чи Іванові ІV, бо обидва вони були Васильовичами. Усе ж більшість науковців схиляється до думки, що він писав у пору пізнього князівства Василія ІІІ і раннього Івана ІV.
Отже, його твори — то послання до великого князя, якого він уперше називає царем, наділяючи усіма пишними епітетами. Московський цар залишився єдиним православним самодержцем, як Ной у ковчезі, спасенний від потопу самим Богом. Тепер його завдання — зібрати під одну руку всі християнські царства, «два Рима падоша, а третій стоїть, а четвертому не бути» (с. 172), поголосив Філофей. Москва — останнє світове царство, після якого настане вічне царство Христа. Філофей виступив палким апологетом самодержавної влади й об’єднувальної політики. Він надав московському самодержавству ідеологічне забезпечення, якого навряд чи могла очікувати агресивна світська держава від християнської церкви.
Невдовзі архієпископ Новгородський Феодосій (так само з іосифлян) сформулював такі положення про царську владу: 1) вона єдина авторитетна, дійова влада; 2) цар дістає свою владу безпосередньо від Бога; 3) він подібний до Бога і, як і небесний цар, приникає в усі помисли людини; 4) цар — глава православного світу; 5) влада царя вища за владу духовну, яка в стосунках з царем не мусить забувати своє місце.
Становлення ідеології московського самодержавства дозволило в 1547 році великому князю Івану Васильовичу вінчатися на царство. Це був новий титул, до якого тільки-но почали звикати московські люди і який повинен був прирівняти володаря їхньої землі до татаро-монгольських ханів, імператорів Римської імперії, володарів Візантії. Під титулом царя Іван Грозний завоював Казань і Астрахань.
У 1551 році в Москві відбувся Стоглавий собор, що дістав свою назву за числом обговорених на ньому питань, роз’яснення з яких занесено у глави. Центральною особою на соборі був Іван Грозний. Він ставив питання ієрархам, на які ті повинні були давати відповіді. Здавалося б, після остаточних рішень церковний побут мав усталитися, але не так просто було приборкати стихію. Англієць Ричард Ченслор, який через два з половиною роки після Стоглавого собору відвідав Московське царство писав у донесенні про московських ченців: «що стосується розбещеності й пияцтва, то немає в світі подібного, та й за здирництвом це найогидніші люди під сонцем» (с. 239).
Що ж маємо в підсумку?
З одного боку, розбещена церква, яка загрузла у гріхах і не має ніякого морального права репрезентувати перед громадою слово Боже та його одкровення. Але сперта на підтримку світської влади відчуває свою непорушність.
З другого боку, держава, забезпечена ідеологічною підтримкою церкви, не мусить шукати порозуміння з громадянами, вона вища за них, вона репрезентує Бога на землі. Це держава не від людей і не для людей. Це держава від Бога, якій непотрібно зважати на своїх громадян.
Прийнято вважати, що Росія — євразійська держава, що її тоталітаризм народжений з наслідування Золотої орди з безмежною владою хана. Але в тій історії, яку я оце розповів, бачимо чисто російські підстави для формування своєрідності цієї держави, у якій і досі зневажаються права народів і права людини, де державна доцільність, а не інтереси людини панує у прийнятті рішень на усіх рівнях влади, де церква відновлює свій зруйнований авторитет ідеологічної державної структури, покликаної забезпечити підстави для експансії православної віри в зовнішній світ. Сумно від того, що Росія мало змінилася за півтисячоліття, які відділяють сьогоднішній день від того часу, про який написано книжку І. У. Будовница.
Ігор Михайлин, доктор філологічних наук, професор
[1] Будовниц И. У. Русская публицистика ХVI века / И. У. Будовниц; отв. Ред.. акад.. Б. Д. Греков. — М.-Л.: Изд-во АН СРСР, 1947. — 311 с.
