Дякую, мамо! Новела
Ігор високий, чорнявий, стрункий на хвилинку затримався біля дзеркала – пильно поглянув сам собі у вічі. Вони горіли і сяяли дуже по-особливому. І цей вогонь подобався хлопцю.
— Що, що вона в мені знайшла, — вимовив це, кокетуючи сам з собою, бо бачив віддзеркалення дуже гарного, впевненого в собі молодого хлопця.
Сьогодні йому виповнилося 19 років і він поспішав на побачення з самою вродливою дівчиною на всьому білому світі. Як же давно Ігор любив Ольгу! Ще з сьомого класу, коли її, як новеньку, представив директор школи на уроці російської літератури.
Така собі Пушкінська Ольга – білява, тоненька, з синіми великими очима і веселою посмішкою на лиці. Він запам’ятав її такою і часто згадував, мріючи про кохання. В цих його мріях завжди з’являлася тільки вона, — єдина, розумна, кмітлива, весела, компанійська. Дуже вільна в спілкуванні. А яка красуня! Яка красуня!
В голові у Ігоря вибухнула кулька любові і він уже не міг ні про що думати – мерщій, мерщій до неї. Вона – щастя моє! І вона ,єдина його мрія, нарешті відповіла на його запрошення піти до ресторану і відсвяткувати цей особливий день в його житті.
Більше нікого не хотів він бачити. Нікого! Тільки вона!
Десь далеко у Польщі на заробітках була його мама. Він був у другому класі, коли вона поїхала, бо тоді їхня чудна сім’я із трьох, це – дід, мама і він вже давно не зводили кінці з кінцями.
З тих пір він бачив її тільки п’ять разів. Завжди сподівався і дуже чекав на кожен день народження і новий рік. Але приходили перекази грошей, подарунки, а її не було. Спочатку вони вдвох з дідом Миколою влаштовували гульбу зі всякими смачненькими стравами за ті гроші. В такі дні він міг собі дозволити дуже багато різних класних речей.
І він дозволяв. А згодом вже гуляв з однокласниками в кафешці “Тюльпан”, що було недалеко від школи.
Спочатку було дуже прикро, що мами ніколи не було. Він навіть злився на неї за це. І за те, що розлучилися з татом, як він гадав, зовсім не подумавши про нього. Їм навіть було б на краще, як – би його у них не зовсім не було. Так – зайвий клопіт по життю.
А він любив їх. І тата, здається, навіть більше, ніж маму. Звали його Володимир. Таке дуже сильне ім’я – миром. Він і справді був сильним, великого зросту з пишною, чорною шевелюрою і великими руками, що тоді, в сім років, в останнє підхопили його, притиснувши до грудей і потім цими ж руками тато взяв валізу і зник.
Ігор знав, що поїхав він тоді до Росії, бо там жила вся його рідня. Ні разу не бачив відтоді вже свого батька. На відміну від матері не було від нього також і переказів , і подарунків.
Ніколи! — То й не треба! Ніхто мені не потрібен. Хай володіють собі і миром і чужими землями, а він сам по собі. Особливо тепер, коли вже не стало діда Миколи. При цій думці серце стиснулось, бо тільки півроку. Як його нема.
Ігор сам ховав свого діда – ні матері, ані тата не було, а всі ті люди, що прийшли жаліти його, підбадьорювали і допомагали – це чужі, і вони що були, що не були в його душі серці і пам’яті. Всі ці півроку він майже і не жив вдома. Приходив сюди тільки спати і то не завжди. У нього вистачало друзів. І навіть зараз, коли залишив навчання в політехнічному. Зразу ж після похорон і залишив.
Не до душі були йому ті лекції. Та й не подобалось йому там навчатися. Найгірше було в ті дні після похорон бачити веселі, безшабашні лиця своїх однокурсників, ………….
Як це всі вони, ці люди і він сам, є, а діда Миколи нема. Це ніяк не поміщалося в його голові. Ну ніяк. Іноді, здавалося, все ж дуже просто – нема. Всіх колись не буде. І все ж Ігор цього не міг зрозуміти. Як це?
Отак живе людина, живе, а смерть уже десь позаду тупцює і переслідує. То голова у людини болить, то спина, а чи ще щось. Так собі болить і все? Виходить зовсім ні.
Бо то вже смерть очікує і стращає біллю. Людина не хоче вмирати, а вмирає – не хоче хворіти, а хворіє. Людина навіть не знає, а чи хоче вона жити. І цього вона теж не в змозі вирішити і сама вибрати, — а чи жити їй, а чи ні. Та й навіщо їй жити? Смерть теж вибирає людину сама. А що ж тоді вибирає людина? – Мабуть, оці всі дрібнички – любити чи не любити, вірити чи не вірити навчатися чи не навчатися, ну і таке подібне.
Такі думки часто юрбилися в голові Ігоря. Він гнав їх геть, бо відповідей не було і діда Миколи теж не було, а тільки у нього він міг спитати. Ось і зараз, що робити далі Ігор ще не вирішив. Як жити, що робити тепер? Мама про те, що він кинув навчання не знала і переводила на картку для навчання, а він просто жив на ці гроші і, поки що, ні про що не хотів думати.
Та де ж ця клята картка? Де вона могла подітися?
Спочатку впевнено і спокійно Ігор нишпорив по всім кишеням, сумкам, пакетам. Потім почав нервувати. Час побачення вже не дозволяв не дозволяв затримуватися і він, нервуючи, трусив вже книги, скидаючи їх з полиць. Заглядав в усі кутки, де ніяк і ні при яких умовах картка не могла бути.
Так, спокійно, спокійно – вихід завжди є. Аж де він, цей клятий вихід. Глянув на годинник – було ще п’ятнадцять хвилин. Лише для того, щоб добігти до ресторану.
І він побіг, навіть не замкнувши дверей.
Ольга вже чекала на нього в скверику навпроти ресторану. Він побачив її ще здалеку, — вона то сідала на лавочку, то через мить вже йшла по алеї і знов, розвернувшись, якось нервово підходила до лавочки і знов сідала.
Мабуть, і в неї щось негаразд, — подумав Ігор. І ось вона, угледівши його, майже бігом поспішала назустріч.
— Невже вона кудись поспішає і не зможе побути з ним сьогодні?! Щоб там не сталося з тією клятою карткою в нього все ж в гаманці ще були якісь там гроші. І він, намацавши гаманця в кишені, трохи заспокоївся і дуже пильно вдивлявся в лице дівчини, яка вже була зовсім близько і махала йому рукою.
— Та ні, наче спокійна і навіть радісна, подумав напружено здвинув свої чорні густі брови і якийсь збентежений, невпевнений і розгублений зупинився, милуючись Ольгою і все ще, не вірячи очам своїм, що ця дівчина поспішає саме до нього.
Ти що похнюпився? Чи ти не радий бачити мене? – Вона теж нахмурила свої тоненькі чорні брівки і тут же розсміялася радісно і просто.
Ігор не встиг нічого відповісти, а вона, прилинувши до нього, вже цілувала його в щоку.
— З днем народження тебе. З чудовим, гарним, весіннім, сонячним днем народження.
Подарунок пізніше. Це сюрприз. В такий день, а ти сумний, та кого не може і не має бути, адже ми сьогодні святкуємо, чи не так?
— Вона вже держала його за руки і радісно сміялася, а Ігор, геть розгублений, теж посміхнувся.
— Дякую тебе, що прийшла і за ці твої слова дякую, і за посмішку твою. Це я так – по інерції розстроєний трохи. Уявляєш, я тільки що перевернув увесь свій дім і не знайшов картку, щоб зняти гроші. Втім, ресторан не відміняється, бо живі, так би мовити, гроші ще є в гаманці, а от від своїх сюрпризів для тебе, мабуть, прийдеться відмовитись, — і він, діставши гаманець, почав перебирати невеличку купку паперів.
— А знаєш що, давай ми зовсім не підемо до ресторану, а приготуємо вечерю вдвох.
— Це ж як класно, романтично і дешево буде. Ольга лукаво і зовсім серйозно дивилася йому у вічі . – У мене вдома Армагеддон, та й ти сьогодні така красива. Твоя сукня – просто диво, а моя кухня просто жах.
Нічого. Я думаю — не такий там вже жах. Та й у нас же є цілих чотири руки, а сукня моя, здається, вже роль свою відіграла. Пішли ж бо, — і вона, взявши його за руку, як маленького, сама повела назад – додому.
Біля дверей вже стояли дві сусідки з переляканими лицями.
— Ой, Боже ж ти мій! Ігорю, у тебе, здається, грабіжники були. Двері відкриті, все перевернуто. Ми вже в міліцію подзвонили, перебиваючи одна одну, перелякано махаючи руками і, майже пошепки повідомили, так би мовити, новину.
Олена сплеснула в долоні і розсміялася. Так ти і двері не замкнув? Ну ти чудо, — тепер вже вдвох вони сміялися, аж зігнувшись від сміху. А біля під’їзду вже зупинилася міліцейська машина і два міліціонери, швидко піднявшись сходами, підійшли і, вражено спостерігали картину із двох переляканих сусідок, що зрозуміли в яку халепу попали, і безтурботної парочки, що аж заходились від сміху.
Через мить сусідок і сліду не залишилось, а Ігорю і Ользі прийшлося довго доводити, що не навмисно і не заради сміху оця картина.
Міліціонери пройшлися по квартирі і, побачивши який там був безлад, все зрозуміли, а по тому зоставили їх у спокої.
— що ж, дорогенький імениннику, хутко переодягаймося і до роботи. – А що ти хочеш одягнути? Ось тобі весь мій гардероб. Вибирай! Оля підійшла до шифоньєра, взяла першу ліпшу сорочку і спортивні штани, а через мить вже, переодягнувшись в ванній кімнаті, стояла така маленька і симпатична, як пацанка.
Ігор вийшов з кімнати в такому ж вигляді і вони тепер були, як старший і молодший брат. Один схожий на папу, а другий на маму.
— А знаєш, малий, в цьому житті – то біла смуга, то чорна, але чорне домінує. Мабуть тому я чорнявий і мене більше, а ти білявий і тебе значно менше.
Вони підійшли до дзеркала, покорчили рожі, посміялися, — Ольга мовила: — ,, так, філософе, давай вибирай ганчірку і до роботи. Через дві, три години ми маємо сидіти за вечерею зі свічками, бо в когось сьогодні таки день народження”. І робота закипіла.
Ігорю, а чому чорне домінує? Як це?
Ну ось, хоча б узяти піаніно. Там чорна клавіша – біла, а взагалі – чорного кольору більше. Ти його вже витерла і воно, прямо таки, блищіть, та білого все ж на ньому менше.
А до прикладу ще щось можна?
Ну, ось зараз вже на землі чорна раса в числі теж домінує. І скоро таких оце блондиночок, як ти, теж буде зовсім мало. Та ти, Олю, знай, що ти єдина така на всьому білому світі. Ольга радісно засміялась і мовила:
— А як же. Звісно одна. Так однаково, як і ти один і єдиний на цьому світі. Тепер сміялися щасливо разом. Не зчулися, як все довкола блищало і вони вже на кухні готували вечерю.
Чистили разом та смажили картоплю з яєчнею, робили салат з капусти і все в них виходило так ладно і весело. Ольга поглядала інколи на Ігоря з подивом і ніжністю і в її маленькій головці майнула думка, — ось так би все життя кожного вечора на цій кухоньці готувала б і готувала вечерю . І щоб він допомагав, виносив сміття, подавав яйця, чистив цибулю і щоб завжди чути його голос. А як вже сіли за стіл, запаливши свічки, то поглянули один одному у вічі, то зрозуміли, що вже не зможуть розлучитися.
А хтось обіцяв мені сюрприз сьогодні. Я аж палаю від нетерпіння, — Ігор значно нахмурив брови і намагався серйозно дивитися на дівчину. Ольга дістала з пакету альбом і, ніяковіючи, відкрила. Там, на першому листі був намальований портрет Ігоря , нижче вірші з присвятою до дня народження. Вона почала їх читати і голос її затремтів. Якось таки дочитавши все до кінця, дівчина розплакалась. Ігор підійшов, міцно обійняв її за плечі і мовив, цілуючи її маленьке вушко.
— Дякую рідна. Ти моє щастя, моя мрія. Я дуже щасливий сьогодні.
І так, обійнявшись, вони стояли довго, а потім, хоч і без музики, та почали танцювати оте своє щастя. Бо ні словами, ні звуками ніякими, мабуть, не змогли б виразити свою любов, і цю щасливу мить.
Чи треба казати, що після цієї миті вони вже разом, кожен день готували свою нехитру вечерю і танцювали своє нескінченне щастя. Так, вони були щасливі! Здавалось, ніщо і ніколи не зможе їм завадити. Хоча, була одна річ, що, як кістка в горлі. Грошей у Ігоря вже майже не було, а та клята картка все не знаходилась. І вони жили майже на Ольжині гроші, що давали їй батьки. Адже вона була студенткою того ж політеху, що залишив Ігор.
Через деякий час Ігор подзвонив до матері з такою неприємною новиною про загублену картку. Раніше дзвонила вона йому сама. І тепер, стривожена, обіцяла щось придумати.
Ігор знав, що придумає. Він заспокоївся і з тиждень майже не переймався цією проблемою.
Якось, ввечері, повертаючись додому і поспішаючи, бо Ольга сказала, що о восьмій годині вона буде вдома. Він не втримався і заліз в клумбу, що навпроти кафе, щоб зірвати троянду для коханої. Вони різнокольорові і дуже гарні. Саме розквітли і стелились по зеленій траві на газоні. Їх було так багато і вони були такі свіжі і яскраві, що хлопець подумав – гріх буде не зірвати одну для Ольги. Правда, одну не вийшло зірвати, бо росли ці чудо – троянди купою одна біля одної на одній гілочці. Тим краще буде – цілий букетик, — подумав Ігор, розглядаючи всі квітки, що зірвалися. І тут його око, якось, наткнулось на дівчину в вікні, що на розносі носила їжу для клієнтів кафе.
— Господи, це ж Ольга. Вона чи здуріла зовсім? Навіщо вона там? Ігор стояв посеред газону з квітами не в змозі двигнутись. Якась жіночка почала відчитувати його.
— Тобі не соромно оце квіти рвати. Прямо, як у себе вдома. Що ти там жити надумав, милуючись квітами? Ігор кинув на траву зірвану гілочку і кинувся геть, червоний від
сорому. Він весь горів через те, що не може купити квіти, а більше через те, що побачив зараз.
Так ось які в неї зустрічі з батьками після занять.
— Треба додому зайти, треба мамі допомогти. А сама, значить, оце гроші заробляє в такий спосіб.
Як неприємно, як соромно. Адже він мужчина і мав би щось думати, а змусив її, бідолаху, вирішувати ці грошові проблеми.
О восьмій годині вечора Ольга була вдома і, як ні в чому не бувало, накривала стіл. Ігор навмисно прийшов після неї і не міг не те, що балакати з нею, — він очей не міг підняти.
— Ігорюшо, тут ось мама смачняшки всякі передала – давай скоренько мий руки і до столу. Ну – мерщій. Що ти там гузаєшся? – Я не голодний. Щось голова болить — я полежу.
Тоді і я не буду. Ось тільки оцей кусочок рибки і помідорчик і теж лягатиму.
— Що, тяжкий день був? Та так – як тобі сказати – щось таке. Буде дуже добре, якщо ми хоч сьогодні ляжемо спати раніше. Я просто вмираю, як хочу спати. І щось ноги у мене сьогодні — прямо гудуть.
— Ігор закрив очі від болю, що ворухнулася в грудях і нічого більш не міг казати.
Лягли, як ніколи, швидко. Такі собі – легенькі поцілуночки, винуваті очі і одне єдине бажання – вимкнути світло.
Ігор не спав всю ніч. – Як це вона і навчається, і підробляє, а він, як якийсь паразит, всі дні проводив не зрозуміло як. Все чекає на допомогу мами. Було соромно і тяжко про все це думати. А що тут думати. Треба шукати роботу.
Вранці знову, ховаючи очі, випивши склянку чаю, Ігор заявив коханій, що знайшов роботу і сьогодні піде вже працювати. Ой, як класно. Як це своєчасно! Ура!
Ти молодець, молодець, молодець! Що ж ти вчора нічого мені не сказав? Сюрприз зранку, чи що? Та щось вроді цього.
— А яка робота, що робитимеш? – Я на будівництві буду муляром.
— Клас, клас, клас! Ой, любий мій, яка я рада. Та мені вже треба бігти. Ти сам там в холодильнику візьми щось на обід. Добре? – Так, так не хвилюйся – авжеж візьму.
Провів Ольгу до дверей, палко поцілував її в вуста, закрив за нею двері і ,майже прокричав, — робити. Робити, робити. Щось треба робити. Потім стрімко зібрався і вибіг на вулицю. Де ж та будівля, чорт її забери. Куди йти?
Підійшов до першого будмайданчика біля парку. Там робочі майже вже закінчили класти стіни нового п’ятиповерхового будинку. Це був кооперативний будинок, — Ігор це знав. Люди самі собі будували житло. Ігор підійшов до працівників і мовив: хлопці, а як можна до вас на роботу оформитись?
— А що ти вмієш робити? Я ще не знаю. Та я добре вчусь. Думаю, що я б зміг.
— Ні, хлопче, у нас бригада. Ми все робимо самі під ключ. З самого початку і до фінішу. Ніхто тебе тут вчити не збирається. Іди вчись в іншому місті. Зараз і спеціалісту тяжко влаштуватися, а ти – добре вчусь. Це розмова для дітей. Не ображайся, та роботи для тебе в нас нема.
Те ж приблизно було і в інших місцях де йшло будівництво. Ігор був у відчаї. Присів на лавочці передихнути навпроти супермаркету і в вікні побачив об’яву “Потребуємо вантажника”.
Вантажник так вантажник. І він, радіючи, рушив до магазину. Тут йому видали навіть робу, і робота закипіла. Машина змінювалася машиною, — з сіллю, з перцем, з консервою, з ковбасою, з молочкою і т. д.
Додому Ігор прийшов теж о восьмій годині, як і Ольга, та ні їсти, ні балакати він не міг. Ноги підкошувались, а руки тремтіли. Якось роздягнувсь і гепнувся на диван. Взяв пульт, включив телевізор, а сам відключився.
Прокинувся тільки на другий день о десятій ранку. Іти не міг, дихати теж було важко.
Боліло все, і він, випивши чаю, знову ліг і заснув аж до вечора. Перед приходом Ольги пішов геть з дому і прийшов вже о десятій. Ольга вже лягла.
— Що так пізно? – Та, затримали на роботі – здаточний об’єкт.
— О, ти мій роботяго. Заморився вчора до смерті. Сьогодні до ночі. Ти так довго не витримаєш. Я боюсь за тебе, — завтра на скільки тобі? – На дев’яту ранку. І не хвилюйся – я сильний. Все налагодиться скоро. Я звикну, втягнусь.
— Що тобі на вечерю? — Нічого – я на роботі поїв? Тільки спати. Спати і все. Спати.
О, Господи, заснути і не прокинутися. Оце так халепа.
— Знов не спалось. Воно і не дивно. День переплутався вже з ніччю. А що далі? Як бути і що робити далі в цьому клятому житті? Вранці лежав, вдаючи, що спить поки Ольга не пішла. Встав відразу, як зачинилися двері і подумав, а що як знову подзвонити мамі? Навряд чи хватить грошей на дзвоник. Хай нічого не встигну сказати, але ж подзвоню.
Виходу нема.
І тут телефон задзвонив сам.
— Мамо, мамо я тільки-но думав про тебе. Хотів дзвонити тобі Що, що – ти їдеш вже додому? Зустрічати о десятій вечора? Так, так – зрозумів і запам’ятав і час і номер потягу. Як я радий, який я щасливий, що ти їдеш!
Зустрічатимемо тебе вдвох з Олею. Ти потім все зрозумієш. Вона хороша. – Так, так до зустрічі, мамо. Цей дзвоник був, як сніг на голову. Та як же до речі, чорт забирай, як до речі. Ігор бігав по кімнаті, як колись – в дитинстві, коли мама одного разу приїздила до них з дідом Миколою. Така молода, красива. Оце було свято!
А зараз це не тільки свято – це спасіння його. Оля ввечері вже занепокоїлась, готуючи святкову вечерю. Довго наряджалась, дуже нервувала.
— А що, як я їй не сподобаюсь, Ігорю? А що, як вона буде проти наших стосунків? Я не можу намилуватися твоєю мамою. На фото вона така красуня! І, що мене просто потряса, так, це те, що і в двадцять років вона неперевершена і в сорок також, і в п’ятдесят. Це на тому – останньому фото, що прислала тобі мама – вона також дуже гарна. А я, — мені тільки двадцять два роки, а я на всіх тих фото, що ти вислав мамі – така собі – дурнувата блондинка. У твоєї мами в очах особливий вогник розуму, життя. Вона дивиться мені в саме серце. Я розгублена навіть тоді, коли бачу ті її очі на фото. А що буде, як я зустрінуся своїми очима з нею? Що я скажу їй? Адже я тобі ніхто. Я просто живу з тобою. Чи зрозуміє вона мене? – У нас з тобою, Олю, цивільний шлюб. І ти найкраща жінка з усіх, що живуть і найрозумніша, і наймудріша, і наймиліша мені жінка. Я так кохаю тебе – ти ж знаєш.
— Так, так – це ти розкажеш своїй мамі. Особливо про те, що у нас цивільний шлюб. Ти ж сам розповідав, що вона віруюча людина. От я і подивлюсь, як ти це все їй розповідатимеш. Хоча я і зараз все це уявляю. Просто так. Як соромно!
Ось, щоб ти знав, скажу – я теж вірю в Бога, а жити так… І це гріх.
Найприкріше те, що вже нічого не зміниш.
А як би я хотіла білу сукню, море квітів. А найбажаніші слова наостанок – оголошую вас чоловіком і дружиною. Тоді б і зустріч ця була іншою. У мами твоєї зовсім би інші відносини були до мене. А так я не витримаю.
— Може я не поїду з тобою її зустрічати?
— Оце так новина! Чого ж ти раніш мовчала про ці, твої мрії?
Якби я знав, що все це для тебе так важливо!
— Ти не знав, ти не думав, — для тебе це новина?! Ні, я не можу – у мене немає слів. Це я тебе мала б нагнути на оформлення наших стосунків? Це я б мала плакатись і просити тебе взяти мене в дружини? Я мала б одягти на тебе ярмо і вести в загс?
— Ольга розплакалась, а Ігор вкрай розгублений тільки гладив її, як маленьку по головці і примовляв: усе, все, люба, це наше перше і останнє непорозуміння. Обіцяю бути уважнішим і серйознішим. Я винен, я сам в усьому винен. Та ми з тобою все виправимо. Ось приїздить мама і ми з тобою розпишемось. Ми таку гульбу закотимо! Я обіцяю! Ти єдина моя жінка на все життя. Ти найкраща, то що ж чекати і навіщо?
Якщо оформлення стосунків важливе для тебе, то і для мене це також. Я буду і хочу бути твоїм чоловіком і тільки твоїм завжди, на все життя. А мама буде тільки рада, що ми дочекались її і разом з нею все це свято життя і провернемо. Та й гроші. Ти ж знаєш, що на все це потрібні гроші. А матуся їде не з пустими руками. Не знаю, як там вона мене любить, а от грошима мене не обділяла ніколи.
— Так, так – я пам’ятаю, який ти був завжди крутий, завдяки отим маминим грошам. Я, навіть, боялась до тебе підступитись.
— Оце вже для мене, як грім серед ясного неба. Так от чому ти завжди якось відсторонялась від мене. Я ж так страждав і гадав, що не подобаюсь тобі. А кожна моя нова шкіряна куртка, чи кросівки ,,Адідас” – все було націлене на те, щоб сподобатися тобі.
— Ага, а як я поцілувалася, не маючи жодної шкіряної куртки і, навіть, мобільного? Я все ж відчувала щось таке. Отже, любий мій, я чекала такого дива із див. Що ти, якось, підійдеш до мене і запросиш бути з тобою.
— Скільки ж часу змарнував, будучи впевненим, що недостойний тебе.
Ось і порозумілись нарешті! Я такий радий, такий радий знати, що ти мене теж кохала. Я ж кохав тільки тебе одну завжди. – Я також. І вони обнялись і довго, довго цілувались, а коли Ігор подививсь на годинник, то зарепетував, як навіжений: ,, Олю, Олю вже пів на десяту. Біжимо, хутко біжимо. Може ще встигнемо!
Тільки-но Ігор з Олею підбігли до зупинки, дякувати Богові, автобус не забарився і вони благополучно дісталися до вокзалу, маючи ще п’ять хвилин.
— Ігорю, де тут довідкове бюро, щоб дізнатися на яку платформу прибуде, чи вже прибув потяг?
— Так, так. Ось, бачу. Хвилинку. – А скажіть, будь ласка, 157 потяг на яку платформу прибуває?
— 157… з Варшави – прибуває на п’яту платформу.
Ігорю, ось же вона, п’ята платформа – зовсім поряд. Біжимо.
— Нам, Олюшо, сьогодні просто форсить. Вони вибігли якраз в ту саму мить, коли поїзд саме наближався. Вже було чути його застережливі гудки, а з усіх радіоточок було ясно чути, що потяг прибуває. Ось, хвилинка, чи дві і він вже зупинився. Відкрилися двері і – спочатку було видно провідників, що виглянули, наче, щоб впевнитись, чи туди вони приїхали, а потім і люди стали заклопотано виходити.
— Ігорю, а який вагон? Який вагон? Чи ти пам’ятаєш, який вагон? – Та начеб – то сьомий – мама сказала. Так, згадав – точно, сьомий. Біжимо ж – ось, через два вагони він!
— Підбігши, вони побачили декілька чоловіків, що вже вийшли, та серед них мами не було. І тепер вони вдивлялись в кожну людину, що виходила з вагону. Людей було багато. Всі дуже різні. І всі чужі. Когось зустрічали, когось – ні. Всі поспішали і дуже швидко розходились у різні боки. Та серед них не було мами. Ось, вже ніхто не виходить. Тільки якась стара, дуже худорлява жіночка з валізою на колесах намагалася злізти і помахала їм рукою. Олю, підемо допоможемо – мабуть, їй дуже важко.
Підійшли і вдвох лихо поставили валізу на перон. – Синку, дякую.
А я дивлюсь, дивлюсь, чи зустрічатимеш ти мене, — Ігор завмер. Витріщив очі і дурнувато ними кліпав. Вимовити в цю мить нічого не міг. Перед ним стояла сива, дуже худорлява і, навіть, трохи згорблена жінка.
Ні, вона була така худорлява і така маленька, що просто жах. В коротеньких, обсмиканих джинсах і в такій же куртці. Вона була схожа на хлопчика, що якось вже зарано постарів.
І тільки її усміхнені , наповнені болю, очі були схожі на мамині. Вигляд її був жалюгідний, стомлений, пригнічений , якийсь зацькований.
Ігор довго дивився в ті очі і, не витримавши, заплакав, як дитина.
— Мамо, мамо. Матусю, що з тобою? Що з тобою, що з тобою. Ти, як з концтабору. Мамо, що з тобою? – Тяжкі, дітки, заробітки, що ж іще. Хіба що старість іще. Ольга дивилась на них трохи здалеку. Вона зніяковіла і трохи відійшла. На очах у неї теж були сльози.
— Олю, Олю іди сюди , — Ігор підбіг, схопив її за руку і підвів до матері.
— Ось, мамо, це – моя Оля. Я писав тобі і висилав наше фото. – Бачу, бачу, рідний. Дуже рада. Мате обняла Олю і тепер теж заплакала.
На пероні вже, майже, нікого не було. Тільки вони втрьох, зустрівшись, плакали, замість того, щоб радіти.
Ігор, ховаючи сльози, тупо дививсь на валізу, а потім рішуче покотив її до виходу. Мама з Олею зосталися позаду і тепер йшли мовчки за ним. Ігор зрідка кидав на них оком і знов не міг втримати непроханої сльози. А як у нього боліло в грудях! Просто, наче, застрягло там щось гостре і ним повертали ним раз по раз. Тільки аж тепер зрозумів – як же він любить і жаліє свою матусю.
І вже вдома, коли зайшли до кімнати, здавлено мовив, обнявши ще раз матір. – Нікуди ти більше не поїдеш. Нікуди! – Та ні ще років на два – три поїду. Тобі ж треба довчитися, та й поки владнаєшся якось в житті я ще буду потрібна.
І знову в грудях повернулося оте, щось гостре і різко вдарило ще глибше до серця.
— Я вже не вчусь, мамо, — я кинув. Кажу тобі зразу про це. Як дід Микола помер, так і кинув.
І що ти робиш тепер, синку?
Ігор мовчки відвернувся і дивився у вікно. – Він на будівництві працює муляром, — мовила Ольга невпевнено.
— Ні, не працюю я ніде. Я слабак і нездара. Пробував працювати вантажником, та не зміг. Тяжко. На будівництво мене ніхто не взяв. Там таких хватає.
— Нічого, синку, все буде добре. Тобі треба навчатися і ти будеш навчатися далі. Я все владнаю.
— Навіщо навчатися, мамо. Роботи немає ні для тих , хто з вищою освітою, ні для тих у кого її нема. Це як повезе. Та й за ті копійки, що платять робити не дуже охота. А як жити, що робити і чи треба навчатися я, чесно кажучи, не знаю.
— Треба навчатися далі, Ігорюшо, треба. Бо тобі потрібна вища освіта.
— Навіщо вона, мамо, навіщо? Щоб на ринку з нею стояти і торгувати?
— Ні, щоб стерти з твого лоба тавро – раб, а без нього і на базарі стояти можна по іншому, мій любий. ,, Роби, що маєш робити і будь, що буде”, а ти повинен вчитися, поки я ще жива.
— Ото ж бо, — поки ще жива.
— Я не хочу такою ціною вчитися, мамо. Ціною твого життя не хочу.
— Я хочу, синку. Бо я дуже тебе люблю. Дуже! І коли моє життя потрібне для твого щастя, то про більшу вартість мого життя я й не смію мріяти. – Так, мамо, я більше не можу про все це балакати. Не можу!
Оля приготувала вечерю. За стіл і спати! Ти ж голодна і дуже стомлена, а ранок вечора мудріший, так?
Ольга на кухні вже накрила стіл і, червоніючи, подала матері серветку. –Я, правда, не знаю, чи до вподоби буде вам вечеря. Ігор говорив, що ви дуже любите запечену рибу з помідорами. В цьому смаки наші співпали. От я і запекла товстолобика.
Їли майже мовчки. Мати час від часу уважно, та все ж стомлено поглядала на Олю з Ігорем. Тільки й промовила, — то у вас, я бачу, все серйозно, а реєструватися думаєте?
— Ми, мамо, дуже про це мріємо. І хочемо, щоб і ти в цей день була з нами. – Ні, синку, у мене є тільки тиждень, а чекати ж треба після того, як подали заяву, здається, місяць.
Так що пробачте, таке воно життя – нічого не вдієш. Я не можу втратити роботу.
— А мене, мене втратити, чи проміняти на роботу, чи на Варшаву – це як? Як так і треба – я просто не розумію!
Мати нічого не відповіла, мовчки встала із – за столу і пішла до ванної кімнати. Запала тиша. Оля тихо заплакала і скрізь сльози мовила:,, ти що оце верзеш, любий мій, ти що – маленька дитина, навіщо ти так?”
— Олю, пробач – я дійсно – великий дурень. Я дуже злий на маму, бо майже не бачив її ні в дитинстві, ні потім. Та тільки сьогодні, оце, зрозумів, як я люблю її. Просто щось невимовлене вибухнуло, а я й сам не радий.
Мені тебе ні за що пробачати – я все розумію, а от у матері пробачення треба тобі попрохати, це факт. І дуже прошу тебе – скажи їй, що любиш її. Будь ласка, скажи. Вона так цього чекає, а не оцих твоїх дитячих витівок.
… Я також люблю тебе, синку. А вірніше вас обох рідні мої . Мама стояла в дверях ванної кімнати з рушником на голові і посміхалася – така маленька і дуже, дуже худорлява. Тільки очі її такі єдині на всьому білому світі, випромінювали безмежну любов і скорботу. Від того, мабуть, життя, що багатьма літами лежало за плечима, і в ньому було так мало щастя. Ігор з Олею кинулися до неї. Вперше в житті , в цю мить, коли обіймав обох найрідніших жінок, Ігор відчув себе дорослим і відповідальним за все, що станеться в їхньому і своєму житті.
— Мамо, не їдь нікуди. Не треба тобі їхати. Якось владнаємося і без твоїх заробітків.
— А знаєте що, дітки, давайте мерщій спати. Спати, спати, спати. Все вирішиться і все буде так, як має бути. Гаразд?
— На добраніч, мамо. Пробач, я уявляю, яка ти стомлена. Ігор з Ольгою лягли у великій кімнаті і довго не могли заснути. – Олю, завтра ж підемо до ЗАГСУ і будемо прохати, щоб нас як можна скоріше розписали.
— Було б дуже добре, якби і мої батьки, і твоя мама також були присутні в той день. А тато твій – він де? – Десь в Росії. Він відтіля родом. Та я не хочу про нього говорити. Правда, люба про нього, особливо при мамі. Їй буде боляче. Та й скільки років пройшло, аж страшно подумати! Він ніколи не згадав про нас і ми не будемо згадувати його, добре?
— Як скажеш. Давай спати, бо вже зовсім, зовсім пізно, а скоріше вже рано.
В вікні і справді вже сіріло. І вони, ворочаючись, ледве заснули вже, майже, вранці.
Оля прокинулась о десятій ранку. Матері вже не було вдома і вона, хутко вбравшись, побігла, бо вже спізнювалась на навчання.
Ігор прокинувся біля полудня. Довго кліпав очима, дивлячись на годинник і не вірив своїм очам. Олі не було, мами теж. – Усі зайняті, у всіх справи, а я як бездар. Той. Що ж робити мені. А що, наварю я їм борщу, чи що. Хоч якась буде з мене користь в цім домі.
Вже й борщ зварився, вже й наївся він того борщу, а ніхто не приходив. Тоді Ігор вирішив ще й порядки понаводити. Із задоволенням пилососив, перемив і перечистив усі закутки і все, що попадалося на очі. І коли мити вже було нічого, прийшла Оля.
— Ой, не можу. Я такого блиску в житті не бачила! Дай я тебе розцілую. Ти ж знаєш, як я не дуже люблю вдома поратись.
І тут своїм ключем мама сама відкрила двері і зайшла, радісно посміхаючись.
— Скільки ж роботи я сьогодні переробила. День видався напрочуд вдалим. Хоч могло бути і краще. – А що не так, мамо?
— Нову картку – тепер вже на твоє ім’я, можна буде получити через чотири дні – це добре.
Якщо ще загубиш, то сам зможеш її і відновити, от погано те, що пропала в тебе не тільки картка, а й гроші, що на ній були. Ігорю, ти, мабуть, знімав гроші зі своїми друзяками, чи не так? Оля насупила брови і була схожа в цю мить на вчительку з математики, а Ігор на похнюпленого школяра, що не знав домашнього завдання.
— Ти, Олю, маєш рацію – саме так і було. Я не раз знімав з хлопцями гроші. Може хто і запам’ятав код. Далі що? Картку можна було вийняти з моєї кишені. Що ж тепер робити?
— Нічого, синку не будемо робити. Що упало, те пропало. На щастя грошей там було не так вже й багато, а ти вчасно мене попередив і я вже більш нічого не переводила. Так що мені вдалося зібрати чималу суму грошей. Саме завдяки цим грошам ти тепер знову студент політеху. Правда, навчання вже, майже, місяць ідуть, та ти наздоженеш. Погано, що рік загублено. Так ти б вже через рік закінчував, а тепер будеш вчитися ще два роки. – Мамо, спасибі тобі за все, та я б хотів навчатися на заочному, щоб мати змогу ще й працювати. Ні, синку, — заочно то не навчання, а так. Я хочу, щоб ти ще й навчився чомусь.
Всі й незчулися, як уже сиділи на кухні. А там все блищало і пахло борщем так апетитно, що мама вигукнула:,, як же я скучила за домом, за цим запахом!” Хочу борщу! І Ігор кинувся до плити і заходився наливати борщ в тарілки, а Ольга почала нарізати хліб.
Мати знову пильно вдивлялася в них. Їй приємно було спостерігати, як вони вдвох клопочуть біля столу. Яка вона красива, пара і як вправно в них все виходить.
— А знаєте що, дітки, завтра зранку всі втрьох підемо до ЗАГСУ і будемо щось рішать.
— Мамо, ми й самі вже думали. Хотіли сьогодні, та, бач, не вийшло.
— А завтра, синку, все вийде – обіцяю. Я й туди сьогодні заглянула і, уявляєш, там працює моя дуже давня подруга і, мені здається, я таки погуляю на вашому весіллі. Ігор з Олею в один голос закричали, — ура, ура, ура, а потім припали доз обох боків до правої і лівої щоки. Дякую, мамо, за все тебе дякую. Ти найкраща мама, — у Ігоря заблищали сльози на очах. Оля підійшла до нього, ніжно притулилась і теж мовила: ДЯКУЮ, МАМО!
Тетяна Дейна. 23.09.11.
У сюжеті:
Тетяна Дейна. Соціальні новели
Мы не знаем, какой день будет последним
