Синиця в руці

Назар з розпачем дивився на свою дружину, яка від болю не знаходила собі міста. Сьогодні їй в лікарні вирвали зуба. Вона, з повними сліз очима, тільки мукала і тикалась з міста на місто. То колотила в склянці соду з сіллю бігла до ванної кімнати полоскати рота, то взявшись за голову щось безкінечно шукала в шафі де лежали ліки. Пробувала була лягти на диван перед телевізором, щоб хоча б якось відволіктись, та дарма, бо нічого з того не виходило. Тільки що безкінечна зміна каналів, що дуже дратувало і виводило з себе і її і його. Напруження росло.

Мерщій, мерщій з дому. Треба щось вигадати. Що?- думки плутались і бились об лоба, та нічого на ум не приходило, бо його просто розпирав гнів і всі сили йшли на те, щоб не подати вигляду.

Маріє, я піду хліба куплю і ще щось до обіду, — мовив з опущеними очима і аж заскрипів зубами. Марією він називав дружину тільки в серці, або коли сердився на неї, це зараз було зайве і ще більше завдало болю сердешній. Вона округлила очі і заперечливо захитала головою. Назар не розуміючи, а скоріш, роблячи такий вигляд, все ж продовжував збиратися

до магазину. Та коли хотів вже виходити дружина собою закрила двері і вимучено мовила:

— Я вчора ще все купила і грошей зосталося вже зовсім мало. Не треба нічого.

Назар почув як незвично прозвучала її мова. Та вона ж  шепелявить! Господи, цього тільки не діставало. — Він гнівно подивився їй в лице і побачив, що переднього зуба у дружини не було. Це зовсім його добило. Просто посеред рота дірка. Оце так вирішення трьохденної муки. Йому було дійсно шкода свою жінку, яка дійсно страждала через зубну біль всі ці три дні.

Назар кинув одежу прямо на підлогу, зверху положив гроші. Демонстративно переступнув усе це і подався до кімнати. Таки вперся очима в телевізор і просто завмер.

Що це таке? Напевно старість. Уже?

Жили разом тридцять років. Донька і син давно від’їхали і обзавелися своїми сім’ями, і зовсім рідко приїжджали з онуками. Їх було двоє. Обидві дівчинки двох і трьох років. Як же я досі не зрозумів цю просту річ, що я дід?

Назар згадав як вони з Марією побралися. Це була зима. Дуже холодна зима. Зараз таких вже не  буває.

Як зараз бачив маленьку з ямочками на щоках свою Манюшу. Поверх былого омріяного наряду з квіточок і рюшок накинута гарна шубка яку прикрашала біла фата. Усміхнене миле кругле личико, що почервоніло на морозі, і холодну, холодну руку в своїй руці. Тоді він вперше назвав її своєю синичкою невеличкою. Бо була тоді змерзла, невгамовна і дуже щаслива. А він? Чи був щасливим і він. Мабуть, таки був. Хоча себе пригадати так і не зміг. Бачив перед очима тільки її — свою Маняшу. А коли почалися його нещастя? Так це було літом. Якось він зі своєю донькою п’яти років гуляв по парку, і та потянувши його за руку, захоплено мовила:

— Тато, тато, а поглянь-бо, яка гарна тьотя пішла. І він поглянув. То була чорноволоса в голубій, як небо сукні, і з такими ж голубими, ні аж синіми очима жінка. Вона поспішала. Та все ж почувши наївні слова його доньки повернула голову і дзвінко розсміялася. Це була посмішка весни і щастя. Нічого подібного він ніколи не бачив. Стояв розгублений, наче прибитий блискавкою серед ясного погожого дня. Відповів на це диво також посмішкою і привітанням як із старою знайомою. Хоча раніше ніколи її не бачив. З тих пір о цій порі завжди поспішав з донькою на прогулянку в надії побачити її. І часто бачив, а щоб приховати свою розгубленість радо вітався, а з ним і його донька також здоровкалась і махала їй привітно ручкою, а потім вони ще довго стояли і дивилися їй у слід, а вона посміхалася їм, як старим знайомим і іноді також махала рукою. Ось тоді він і почав розпитувати про неї у всіх хто хоча б щось міг знати. Так він дізнався, що звуть її Рита, вона заміжня і є актрисою їхнього міського театру. З тих пір Назар полюбив театр. Він пам’ятав, як купив перші квитки до театру на день закоханих в лютому і запросив свою дружину. Це була постанова “Ромео і Джульєтта” Шекспіра, і Рита ясно була Джульєттою.

— “Моя рука твоєї руки торкнулась…” чув він, як у сні чарівні слова, і більше всього в житті хотів держати руку цієї синьоокої Джульєтти. В білому, білому аж до пола платі. Це диво, мов птах невиданої краси з якоїсь, омріяної всім жителям казки, з того вечора залетів до серця і таємно там жив. А його синичка Манюша перестала бути єдиною, — даною Богом коханою дружиною. Вона просто була поруч і все ще дуже його кохала. Це тішило і дратувало одночасно. Назару було тяжко, боляче відчувати також почуття провини перед цією милою та вже не такою дорогою йому і все ж рідною людиною. Навіть маленький Сергійко, якому тоді було тільки  роки вже не тішив його так як раніше. Їхнє щасливе сімейне гніздечко стало просто містом його перебування і все рідше і рідше лунав сміх і дружини, і дітей також. Ходив Назар, жив наче, та це вже була тяжко хвора людина, яку все дратувало і обтяжувало. Отак з ранку до вечора, з ранку до вечора і промайнуло життя. Один найдорожчий, найсвітліший промінь у тому житті була тільки вона — Рита. Та він світив з далеку і був недосяжним. Це було його щастя і його мрія. В театр з дружиною він сходив ще декілька разів, а потім та відмовилася бо про все здогадалася і зненавиділа театр.

Ніколи Марія не дорікнула чоловіка. Дуже його любила і кожен день з острахом чекала додому. Чи прийде. Боялася, що надовго його не стане. Бачила як йому тяжко.

І як же вона старалася робити вигляд, що все добре, все гаразд, і що в них добра, справжня і щаслива сім’я, а ще дужче сама хотіла в це вірити, бо тільки його єдиного бачила поряд з собою і їй страшно було уявити, що борони Боже, колись це місто спорожніє. Бо це її крило і нехай вона тільки синичка, а все ж літає тільки заради нього. І серце в неї також б’ється і завмирає тільки поряд з ним. Якось, читаючи Євангеліє увечері перед сном (це було їхньою сімейною традицією) на словах “Улюблені, — любим один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога” не змогла читати далі і розплакалася. Плакала довго, як маленька, не в змозі зупинитися. Винувато тоді дивилася нічого не в змозі вдіяти з собою на чоловіка, а він просто опустив очі і вийшов з кімнати. Їй так хотілося, щоб на плечі лягли тоді його руки, щоб було сказане хочаб одне тепле заспокійливе слово. Ні він ніколи не говорив їй того слова, отже в душі була пустка. Вона так  і боліла. А рука все частіше, і частіше тягнулася до Євангелія в надії, як і тоді, знайти відповідь на ту біль. Старалася читати вже по іншому. Вдумувалася в кожне слово. А що як воно це Боже слово і стане отим словом, що заповнить пустку, стане сенсом в житті. Особливо тепер, коли це життя здається вже прожито. Роки, роки, вони якось все ж пройшли. А їй іноді спадало на думку, що не витримає довго. Життя все ж промайнуло, і Марія не встигла розгледітися і побачила окрім Назара та його кохання до чужої жінки і ще щось. Як же так сталося, що вона віддала себе в цей страшний полон без ніякої війни, без заперечень. “Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, ніколи любов не перестає”.  Ось вона, відповідь. Отак, відповідь за відповіддю на всі потреби душі знаходила тепер тут в Слові Божому, і  часто ловила себе на тому, що наче розмовляє з самим Богом. Бо ніяка людина не в змозі породити сама по собі таке слово. В тім є все. І мудрість і сила, а яка любов у Бога до неї, до Марії. “Любов Бога до нас з’явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через нього жили. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина Свого вблаганням за наші гріхи…”. Наповнювалася сама тою любов’ю, з цією мудрістю Божою їй стало навіть легше любити свого нещасного чоловіка. Хотілося поділитися з ним оцим безмірно дорогим скарбом. Часто читала Євангеліє тепер не тільки ввечері, а й посеред дня… Назар начеб-то слухав, а може вигляд робив. Бог його знає. Жили все ж мирно, спокійно. Плинув час і Марії здавалося, що так буде завжди.

***

Назар дивився на екран телевізора. Злість переповнювала його. Не міг він терпіти себе безпорадного, не в змозі щось змінити в своєму житті, не міг прийняти себе тепер, вже як виявилося старого. Дружина підійшла і сіла поруч як завжди покірна, лагідна, і, як завжди, взяла його руку в свою. Якщо раніше це навіть заспокоювало його — зараз це ще більше розізлило, бо не міг він прийняти і її старою. Наче завіса якась спала з очей. Так, вони обоє старі і хворі люди, а життя пройшло десь поряд. Не в змозі більше витримати рвонув свою руку, схопив одежу, що лежала на полу, і вибіг з дому геть.

— Куди ж бо  подітися, що робити? Ні не можу я більше так жити. Я не люблю, давно не люблю свою дружину. Не потрібні мені її ані покірність, ані лагідність, а оцей запах свіжозвареного борщу, від неї мене просто бісить. Геть, геть світ за очі, геть. І тут, піднявши очі, побачив  в білому, білому з жовтими квітами в руках Риту. Та йшла зі сторони театру і чомусь гірко плакала. Назар аж побіг до неї назустріч.

— Що, що таке? Як таке може бути, щоб ви така завжди усміхнена і щаслива і оце плаче. Не треба, ви не маєте плакати. Ніколи! Ви диво, ви мрія, ви особлива жінка. Не плачте, будь-ласка.

Рита подала йому руку. Вперше він тримав її руку і не міг відпустити, а вона і не забирала її назад. Лишень підняла допитливо на нього свої сині заплакані очі і пильно вдивлялася в його лице. Так довго стояли посеред вулиці.

— Ви прямо як Маргарита з цими квітами, — мовив Назар і притис її руку до грудей.

— Так. То на сцені я Маргарита, яка іде від чоловіка і зустрічає свого Майстра, а в житті все навпаки. Від мене пішов чоловік, а ці квіти він надіслав мені ось з повідомленням про цю новину.

— Як, і він теж пішов?

— А що і ще хтось пішов сьогодні від дружини? — Рита вже посміхалася.

— Так, я теж пішов.

— Оце так збіг. Оце так зустріч. Може це просто знак з неба. Я знаю, що ви давно кохаєте мене, а мені ви теж симпатичні. Вас, здається, звуть Назар? — Рита відверто кокетувала і як розціпити це і що сказати Назар не знав, лишень почервонів як хлопчисько і Рита вже плескала в долоні і від душі сміялася. Боже мій, то мій Майстер в такому віці уміє червоніти? Оце так фокус. Прямо подія і годі! Отак і не зчулися, як пішли вулицею поряд, а Рита так і не забрала своєї руки. Назар держав її бережно, лагідно, та все ж від хвилювання долоня стала мокрою і Рита рішуче взяла його під руку. Вони довго гуляли вулицями міста. Навіть зайшли до парку і покаталися на чортовому колесі. Почувалися як діти. Яка там старість! Назар був дуже щасливий. Він не міг навіть подумати, що з цією жінкою може бути так легко і просто спілкуватися. І коли надвечір веселі і щасливі вже сиділи за столиком в кав’ярні,  то йому вже нічого в житті не треба було лишень бачити її завжди і чути її голос завжди. Після вечері вона дуже впевнено взяла його руку і мовила. Що ж, Майстре, я від усієї душі і серця прошу у вас руки і серця. На що Назар сміючись вигукнув декілька раз.

— Так, так, так! З тих пір вони жили разом в квартирі Рити. Тепер він був завжди покірний і лагідний, а вона часто розгнівана. Все учила і учила свої ролі то за книжкою, то біля дзеркала, то безкінечно програвала і програвала свої мізансцени, і дуже рідко була вдоволена собою. Дома Рита також була рідко, а коли приходила, то була виснажена і хотіла завжди спати. Назар все ж продовжував її кохати і з нетерпінням чекав цих повернень Рити з репетицій, спектаклів, гастролей і хоч робота його на меблевій фабриці була тяжкою та його вистачало на все. Коли кохана була вдома він балував її смачними обідами і вечерями, вона ж бо просиналася тільки в обід.  Отож поспішав на обід завжди додому — благо робота була недалеко, а любила Рита більше всього, смішно сказати, український борщ з пампушками. І тепер вже він варив той борщ і пахнув ним, а пампушки примудрився купувати в кулінарії по дорозі додому, вони там були завжди свіжі. А ще в холодильнику завжди мали бути котлети з яловичої печінки. З ними Рита і борщ їла, і чай пила, і любила їх холодними. Назар навчився їх робити з великим трудом, бо вони в руках розтікалися і тяжко ліпилися.

А ще його кохана любила різні сюрпризи, подарунки, витівки. Ненадовго раділа від них, плескаючи в долоні, як маленька, і дарувала йому тоді свої обійми, поцілунки і любов.

Та все ж головне в неї і в нього була її робота. Хоча ні грошей, ні спокою в домі вона звичайно не додавала. А коли всі ці репетиції та читки сценаріїв де він мав безкінечно давати їй репліки зовсім виводили Риту з себе, бо в нього завжди не виходило це робити як годиться, тоді безпорадно брав її знервовані руки і намагався тримати їх цілуючи. І саме в цей час все частіше і частіше він згадував свою Маняшу, бо саме так завжди  та тримала його руки. Назар починав розуміти, що проживає не своє життя. Колись він захворів мрією і відмовився від власного життя, почавши жити в якійсь ілюзії (якимись примарами).

Рита продовжувала жити як і завжди жила. І це було її життя, а він служив їй, миючи підлогу, готуючи на кухні, всяко намагаючись ій у всьому угодити. Все це вона сприймала як так і треба, звично вередуючи, і звичайно, не люблячи його. Якось увечері спитався її.

— Чи любила ти свого чоловіка, Рито?

— Що, яка ще любов? Мені, дорогенький ти мій, любові на роботі вистачає. І щоб ти знав, заміж вийшла фіктивно.

Назару стало моторошно від цих слів, і він вперше пильно і навіть в’їдливо став вдивлятися в Риту.

— А що ж то за причина така була для того фіктивного шлюбу?

— Квартирне питання. Оці квартирні метри, на яких ти стоїш тут у мене. Це класика і єдине що нас зовсім зіпсувало, як говориться. Ти ж читав, сподіваюсь, “Майстра й Маргариту” Булгакова? Чи може, ні? Темнота ти моя, темнота. То що, там вечеря готова у нас? Ти чим мене сьогодні будеш балувати?

— Вечеря на кухні, я не їстиму. Пробач, щось не хочеться, — і махнув рукою, немов відрікався усього, і вийшов до другої кімнати наскрізь знищений, і вперше за ці півроку сумісного їхнього життя, розлючений. Сидів на дивані, обхопивши голову,  тупо дивлячись додолу. Навіть думати ні про що не міг. Просто закляк на цьому чужому дивані і в цій чужій кімнаті.

— Назаре, я теж не буду вечеряти, бо часу обмаль. Ввечері сьогодні на роботі читка нового сценарію, то прийду пізно. — Рита зазирнула до кімнати уже майже одягнена і розсміялася. — То ми сердимося, ой як ми вміємо сердитись. А телевізор на полу, чи що? Ти куди ото втупився? Ну то як зичеш. Пока, пока. Двері, грюкнувши, закрилися, і стало тихо тихо. Назар підняв очі і здивовано подивився на телевізор бо не пам’ятав навіть як і коли його включив. Щось там мелькало, кричало та його це не торкалося ніяк, бо не міг ні чути, ні бачити знову цей телевізор перед очима, безмірна злість і відчай роздирали груди невиміряним ніким болем.

— Куди ж бо подітися? Що робити? — мовив, стогнучи, схопившись за груди. Відтак водив і водив рукою бо там боліло і ніяк не вдавалося розгладити ту біль. Все це вже було тоді вдома, але зараз ніхто не візьме його за руку, щоб заспокоїти, ніхто.

А як хотілося зараз відчути ту теплу м’яку, лагідну руку. Як йому бракувало. Давно вже бракувало тієї руки. Йому було порожньо в цьому чужому домі.

— Що я тут роблю? Навіщо я тут? — серце рвонулося і відізвалося тричі сильним болем. Дихати стало важко і Назар підійшов до вікна, рвучко відчинив його і жадібно хапав повітря. Він здивовано побачив що вже світає.

— То що ніч пройшла? Дивився як світає небо. Слухав як вітер гойдає верхівки дерев, а вулиці ще зовсім пусті, наче вимиті, і втікали до обрію у різні боки, немовби, не витримуючи вимушеного злиття. Під вікном сьомого поверху, де стояв майже на весь зріст здивований чоловік, до під’їзду ліворуч йшла нетвереза, вже не молода парочка. Вони сміялися похитуючись, обіймались і якось вульгарно безсоромно цілувалися. Голоси їх ставали все чутніші і чутніші. І тут Назар ясно почув що це її голос. Тої жінки, у ніг якої так багато літ він марив бути. Рита, сміючись, в одну мить високо закинула голову і побачила його теж. Сміх її перервався і переріс у неприродний страшної сили зойк. Біля її ніг лежав Назар, та його очі дивилися кудись під неї. І він був зовсім не злий, навіть навпаки. Дуже спокійний.

— То навіщо ж ти зі мною отак учинив, — мовила розгублено й сіла поруч.

Тетяна Дейна