Додому

1

Юрко прибіг з роботи, вивалив на стіл бартер – це такий розрахунок у вигляді крупи, цукру, та хліба – замість авансу. Сестра скривилась і фиркнула – не густо. До получки не дотягнемо. А чи грошима хоч щось дадуть? Ну, хоча б у получку?

Навряд чи. Хліб приноситиму кожен день по дві буханки, а от гроші прийдеться добувати після роботи.

То як добувати? Що ти верзеш? Ти куди хочеш вляпатись знову? – Нічого страшного. За кого ти мене маєш, Манюня? – Ми з Саньком і до одинадцятої вечора будемо мити машини. Саньок вже три дні миє. Каже – нормальок. А він пацан, що треба. – Ага, пройдисвіт твій Саньок. У нього на лобі написано – шнирь.

– Маня, звідки у школярки отакі словечки? Горе мені з тобою. Була б мамуся жива, вона б тобі показала, де раки зимують. Забула, як вона сварилася за оцей наш жаргон?

 – Слухай, не треба, не згадуй за маму, бо болить. А якщо там все з тими машинами владнається, і справді все буде добре, і я піду з тобою їх мити, добре?

 – Ага, щас. Сиди он за уроками, двієчниця. Та й жрать треба щось. Хто зварить? От і дерзай, хозяюшка. Що там у нас сьогодні так смачно пахне з картоплі?

– Що, що – борщ і каша, що іще? Делікатесів, різносолів, звісно, нема – звідкіль?

– Борщ – це ж те, що треба. Вітаміни, мінерали – все там є. Він всьому голова. Борщик, борщичок – там капуста і лучок.

– Ото ж бо й воно, бо на картоплю і томат грошей нема, а скоро й томат скінчиться і капуста також.

– Нічого, Маненька, зароблю, накую я тобі іще грошенят – дівати буде нікуди.

– Тю на тебе, придурок, хвалько! Їж вже свій борщичок і пшонку.

Юрко був дуже голодний, і борщ, підкислений лимонкою, їв в одній мисці з кашою. Сестра розсміялась, – а це що за новаторство?

– Та ти ж кажеш – картоплі нема. От пшонка навіть краще за картоплю смакує. Спробуй, не жартую.

Марія й собі налила борщу, положила ложку каші й теж почала їсти.

– Смакота, що й казати. Прям, як “аля фуршет”.

– А ти хоч знаєш, що ото за таке цей фуршет?

– А як же. Це, Юронько, коли столики такі, а на них бутербродики всякі. От, як у нас з тобою. Вийшов непоганий бутербродик – борщ і каша.

Якось, зненацька, за вікном опустився і накрив вікно вечір, і доїдали вже майже по-темному. Світла в домі не було. Його відключили ще коли мама була жива. За несплату. А чим було платити, як навіть ліки ні за що було купити, та й у лікарню маму не поклали – не було грошей. Лікар, правда, прийшов по виклику один раз, сказав – застуда, і хрипи, і все таке. А ще сказав, щоб добре харчувалась, ну й, звісно, ліків по навиписував цілу купу. Та от купили тоді лишень гірчичники і все. От і немає тепер мами, і що тут іще казати.

Померла мама за місяць. Вся просто згоріла. Бувало, лежить, та так і зайдеться жаром.

– Ой, Господи, а життя ось все менше і менше лишається опісля загорянь нестерпних. Що ж з вами буде, як помру? Що буде?

Та й почне плакати. Від тих сліз і від загорянь отої гарячки постіль тоді – хоч викручуй. А вже останні три дні, то і не плакала, – була такою спокійною і серйозною, що подумали – діло на поправку піде. Та ні. Звечора ще, навіть, балакала, та роз’яснювала про те, що Юрку треба буде, не дай Господи, щось з нею станеться, опікунство над сестрою отримати, і щоб там не було, жити в своїй квартирі, піклуючись один за одним.

– Ну що ти, мамусю, не треба мені ніякий опікун, бо в мене є ти. Он же, бач, тобі вже краще.

– Так-так, краще, та на все воля Божа, – оце й були останні її слова, які закарбувались у пам’яті у Марійки і Юрка, бо коли прокинулись зранку – мами вже не було.

От тепер Юрко і був опікуном своєї сестри, бо мав вже двадцять років, вона ж навчалась в дев’ятому класі. Юрко себе вже зовсім за дорослого мав. Правда, в армії не служив, бо непригоден, а от спеціальність після ПТУ мав добру – модельника.

 Так що працював тепер на заводі. Тяжкі були тепер часи у них з сестрою – а кому тепер легко.

 Союз рухнув. Навкруги просто якийсь жах. Що буде, і куди все котиться – ніхто не знав. Інфляція страшна, невизначеність у всьому й у всіх шалена. Пусті прилавки в магазинах, а як щось з’являється, то черга така, що кінця їй нема. І де в людей ще гроші беруться – отам стояти і купувати все підряд, що б не продавали – все гребуть, не зважаючи і не думаючи, чи потрібно взагалі купувати.

 Їм – як би тільки збутися грошей, які знецінювалися з кожним днем. Та цей клопіт був не для Юрка і Марії. У них ніяких зайвих грошей в домі ніколи не було. Жили від маминої зарплати до зарплати, рахуючи кожну копійку, а частенько бувало і займали по сусідах.

 А ось тепер навіть зарплату Юрку перестали платити. Тільки бартер – це щоб з голоду не вмерти, хіба що. Які там вже покупки. Треба якось виживати – це головне.

– А може Саньок і правду каже, що на машинах, миючи їх, можна заробити, – подумав Юрко, і настрій у нього трішки піднявся.

– Манюнька, а давай ми з тобою по чайку, чи що?

– Можна, тільки ж ти ж знаєш, що чайок у нас трав’яний – ромашечка там, подорожник, любисток, вишенька – таке інше. Будеш пити?

– А як же. Заварюй!

 Сестра накидала в чайник трави жменю, налила з крана води і поставила на плиту. Сама сіла за стіл, підперла щоку маленькою ручкою і пригорюнилась. Сиділа навпроти така маленька, смішна, та серйозна. А як же схожа на маму, – подумав Юрко і зрозумів, як дуже сильно любить сестру.

 Місяць світив у вікно, майже повний, а скільки зірок навколо нього! І оце сяйво з неба лягало на голову і волосся сестри, а очі її блищали, відбиваючи оте небо так, що хлопець аж вигукнув: – Господи, яка ж ти красуня у мене, сестричко!

– Ага, дожились – не туди дивишся. Он, Оксанка – вже майже рік сохне за тобою, а тобі, як повилазило.

– Ні, Манюнь, я все бачу, та серцю не накажеш, бо давно люблю іншу, – Марія в цей час наливала вже чай, почувши таке признання, аж пролила кип’яток на стіл.

– Що ж ти мовчиш, базікало! Ану давай, колись. Хто така?

– Ти обвариш мене, чи чашок вже не бачиш, Мань.

Юрко почервонів і вже жалкував, що проговорився.

– Та що тут балакати, може ще й нічого не вийде! Кіна не буде і все, а я оце теревеню, точно як те базікало з тобою.

– Юрчику, голубчику, ну скажи, будь ласка, хто вона? Ти ж мене знаєш, я завжди тільки на твоїй стороні. Та й твої закохані очі і мої – це велика різниця. Може підкажу тобі що. Давай, розповідай.

Юрку дуже хотілося поділитися своїм коханням, а тут ще це небо, ці зорі, гарячій чай з варенням, та й рідна людина поруч. Що ще треба? Почувався дуже щасливим. В грудях щеміло, сльози виступили трохи і заховались назад, – тож, набравши повні груди повітря, видихнув і почав.

– Тю, чорт, ну давай потеревенимо. Пам’ятаєш Марину, що була на твоєму дні народження – ще коли мама була жива?

– Так. Вона, чесно кажучи, не сказати, щоб моя подруга, бо не на багато, а таки старша за мене. Вже з рік, як закінчила школу, здається. А де вона зараз?

– Та ото ж. Працює на заводі, де я.

– Та ти що! І ото там ви, значить, здибались.

– Значить там. І не тільки здибались, як ти кажеш, а й покохались.

Бо Юрко, так би мовити, покохав Марину, а Марина, що тут і казати, – звісно, покохала Юрка! – Марія розсміялася.

– Ну, історія, братику, просто караул. Хоча, все коротко і зрозуміло. То що далі буде тепер?

– Хочеться, щоб була сім’я, щоб згодилась Марина вийти за мене заміж. Щоб щастя було, добро, злагода і любов на все життя. І померти, звісно, в старості і в один день.

– Ну історія любові, може, і має право бути короткою, та зате сяючою, як блискавка, а от історія життя – навіщо ж отак коротко і банально?

 – Та ти ж знаєш, я не дуже то люблю балакати. А може і краще, що ця розмова з тобою нарешті трапилась. То як, даєш мені своє благословення?

– Ой, мамочко, ну ти, прямо, рубака якийсь і годі! Це ж тобі не дрова рубати. Ти що, й справді хочеш одружитися?

– Ой, як хочу! Це не те слово. Прямо, тільки і думаю про це останнім часом. Мрію про це – розумієш, Марю, ночами, і все таке.

– Ти серйозно, чи жартуєш?

– Серйозніше нікуди! Якби не оці нестатки, то зробив би коханій пропозицію давно. А так боюсь, як вона буде оцей борщ з пшінкою їсти? Що я можу їй дати? – Дурню ти, дурню. Що ти можеш їй дати? Своє життя, серце, свою любов – це що, мало? Таке воно зараз життя. Всім тяжко, не тільки ми маємось. А Марина, подумаєш, ще й не принцеса. Та, як там ти говориш на латині” dum spiro spero”, здається. Тож, “поки живу, сподіваюсь”, от і все. Женись, братику, життя налагодиться, це я тобі кажу, і мама теж була б рада за тебе.

– То ти рада, сестричко!?

– Рада, благословляю і дуже тебе люблю, базікало. Марія підійшла до Юрка, обняла його за голову і поцілувала в м’яке світле волосся.

 2

 Вже рік, як Юрко розписався з Мариною. Дійсно, що тільки й того, що розписався. Бо ні весілля, ні, навіть, якогось свята так і не сталося. Вже й забули, коли отримували якісь гроші. З кожним днем, кожним місяцем жити все важче, все безпросвітніше. Сподівалися до останнього дня перед розписом, що все ж щось дадуть. Ні, не дали нічого, а без грошей, яке свято?

 Вже давно завод викупив за копійки якийсь новий, зверху власник. Обіцяв золоті гори, та мабуть останні копійки пішли на придбання заводу, бо робочим перестали платити зовсім. З бартером також страшні перебої. Раді були всьому, що давали. То ящик мила, то порошку сто пачок, а бувало, давали по десять буржуйок. Сміх і гріх, та й годі.

 Щось пробували продавати, хоч з того рідко що виходило. А як соромно було стояти з тим милом, чи тими буржуйками на базарі. Та й хто там їх купує? Гроші є мало у кого.

 Марія пробувала жартувати, – от, світла вже нема – відрізали за несплату, за газ теж не платимо. Як відключать, то поставимо собі буржуйку і будемо їсти варити, а як відключать тепло, то біля кожної стіни поставимо по буржуйці, й будемо грітися. А от, як хліб перестануть давати, треба буде шукати якусь бабусю, щоб спитати, що там в голод їли.

 Та все ж, жарти жартами, а жити якось треба. Юрко після роботи з Саньком мив машини за копійки, Марійка стояла на базарі з газетами, хоч і школу закінчила добре, та мріяла бути вихователем в дитсадку. Тільки мрії так і зосталися, поки що, мріями.

 Який там дитсадок! Вони, всі майже, закрилися. Дітей ставало все менше і менше. Хто стане народжувати в таку невизначеність.

 Марина була більше по господарству вдома. Та все частіше і частіше ловила на собі недобрі погляди Марійки. Бувало та викладає з сумки покупки, що вдалося купити за виторг з газет, а сама так і зиркне, так і зиркне в її бік.

 Вона розуміла, що мала б теж з газетами стати поруч з нею і торгувати, та от, не могла і все. Ховала від тих лихих поглядів свої очі, та дуже старалася вдома все переробити, щоб Марійка мала змогу і відігрітись, і відлежатися після базару.

 Якось, перед пранням, вивернула кишені Юркової старої куртки і ахнула. Там в обох кишенях було, майже по пачці грошей. І це в той час, коли вдома була така нестача.

 Поплакала тоді з горя, потужила над тими грошима, слава Богу, вдома нікого не було, і пішла від нього геть.

 Відтоді стала жити у подруги, а Юрка і вислухати не захотіла. Що тут слухати? В голові не вміщалося, – як він міг?!

 А ще, не мала більше сил на оте життя і оте “щастя”. Бо, майже ніколи не бачила Юрка. Зранку він біг на роботу – вона ще спала, ввечері, а точніше вночі, коли приходив, то вона вже спала. Це вже не кажучи про те, що забула взагалі про свято, про те, що ввечері можна подивитись телевізор, що можна бути гарною, бо за весь час, скільки жила з Юрком не могла купити собі, навіть нитки якоїсь, та й навіщо вони, бо нікуди не виходили разом, майже не бачились, майже не розмовляли. Все на ходу, все похапцем. І вона все це терпіла, сподіваючись на краще. А він, оце, так вчинив з нею. Виходить, ховається, не довіряє, не любить. Значить, вони просто чужі люди.

 Приходила і Марія, щоб поговорити, та вона їй також не відчинила двері. Не хотіла їх більше бачити обох. Не про таке життя вона мріяла.

 Хотілося народити дитину, хотілося просто посміхатися від радості. А як воно – посміхатись, здається, теж вже забула, бо одні клопоти, та негаразди. У подруги жити також не мед, та це ж, все таки, чужа людина, які тут претензії.

 Якось увечері, повертаючись з роботи, застала подругу вдома якоюсь переляканою. Та вручила їй листа від Юрка.

– Не буду, навіть, читати, не хочу його, навіть, знати. Не буду, не згодна більше терпіти!… Та її перебила подруга, – Юрко сидить у в’язниці, Марино. Його взяли.

– В якій в’язниці, куди взяли? Навіщо ти таке кажеш??

Марина, не пам’ятаючи себе, розірвала конверт і прочитала: ”Люба моя і єдина Марисю, ти, звісно, можеш мене ненавидіти, можеш забути, та знай, – я дуже хотів, щоб у тебе було свято. І мріяв купити путівку у Турцію, щоб там ти, хоч на якийсь час, змогла знову радіти і сміятися, як раніше. Я дуже кохаю тебе. Ти єдине моє кохання і сенс мого життя”.

 На листі були сліди від сліз. І вони змішалися тепер вже з сльозами Марини, яка, утнувшись в листа ридала гірко і невтішно.

 3

 У в’язниці Юрко був не сам, а з Саньком. Це він і вмовив його на ту справу. Угнати і продати авто.

– Буржуї, козли, награбували грошей, накупили собі іномарок, а ти, Юрчику – дурнику, навіть на медовий місяць не спромігся для своєї любої, ненаглядної Маринки. От, найде собі такого оце “денді” і зміне тебе, як оте пальто по весні. Хоча з тобою вона, звісно, і про пальто може і не мріяла, навіть. А вихід є. Вихід завжди є, друже мій. Треба тільки мозгой пошевелити. Чи здатен ти, хоча б це – мозгою шевелити, чи від роботи по чотирнадцять годин на добу вони в тебе вже засохли?

 Отоді і виклав йому свій план. Мовляв, – не будь боягузом, хто не ризикує, той не п’є шампанське. От і ризикнули на свою голову.

 В камері стояло декілька ліжок. На одному з них лежав чоловік. Він був вже в літах і все більше спав. Вони з Саньком і імені його не знали, і уваги на нього не звертали ніякої. Та й між собою теж тут майже не балакали. Після того, що сталося боляче було, навіть, бачити один одного.

 Була вже осінь. Вірніше початок осені. Юрко дивився у вікно, бачив там якесь дерево, а точніше верхівку вже пожовклого дерева. Воно мотилялося перед очима і дуже злило його. Він зі сльозами в очах ніяк не міг зрозуміти, що це воно сталося. Невже оце і все? Чому це трапилось саме з ним і чому він має тепер найкращі свої роки дивитися у це кляте вікно з куском неба і кінчиком дурної берези, здається. Так, точно береза. А в їхньому дворі їх аж три. Три берізки – три сестри. Дивлячись на них у вікно, часто уявляв себе дома.

 – То що ж робити, що мені тепер робити?

 З сусідньої камери чулися звуки шансону. Згадалася Марина, мама, сестра і чомусь – дуже наваристий свіжими помідорами, болгарським перцем борщ.

– Юрко, про що ти зараз думаєш? Морда в тебе – ну, просто кисліше квашеної капусти. Саньок, гірко усміхнувшись, винувато дивився йому в лице.

– А що поганого у квашеній капусті? Якби ти знав, як мені хочеться і квашеної капусти, і борщу, і яблук, і помідорів, і кавунів. Літо скінчилося, а ми, навіть, не покуштували нічого.

– А я хочу тільки одного – випити б стакан горілки, і все. І забутись, – він якось тряхнув незвично головою, рвучко розвернувся і впав на подушку лицем до стіни. Отак і лежав – маленький, худий. Плечі зіщулилися, і голови майже не видно було з під них. Потім рвонув рукою подушку і накрився нею зовсім. Юрко дивився на нього з сумом. Йому шкода було товариша. З подивом зрозумів тільки тепер, що зовсім не сердиться вже на нього. І, навіть, соромно стало, що сердився дотепер. Сам винен. Сам повівся, от тепер і маєш. Його погляд перехопив сусід по ліжку.

– Нічого, і тут можна жити, не сумуй так, хлопче.

– Жити? Ви що, дядю, з глузду з’їхали, з берези впали? Тю, чорт, далася мені та береза. Я ненавиджу таке життя, я ненавиджу себе, я ненавиджу оте вікно, оте небо, я ненавиджу…

– Стій, вже досить тобі ненавидіти, бо чого доброго – лопнеш тут з ненависті, а в тебе ще все життя попереду. Ти ж он який молодий. Жонатий? – казав це по доброму, лагідно. Якось навіть, по-батьківські, чи що. Батька ж Юрко не знав зовсім. Від цих слів трішки заспокоївся і навіть з охотою відповів, – так, маю дружину, а може точніше, мав, бо вона пішла від мене. А без неї мені ніяке життя не потрібне. Навіщо мені жити без неї. Може так оце і треба мені, щоб я отут, як та собака пропадав.

– Якщо є кохання, будете разом ціле і все життя. Та питання не в цьому, а в тому, чи знаєш, навіщо тобі жити взагалі? Жінка – це тобі, як подарунок по життю, як твоє доповнення, щоб ти був глибший, повніший, щоб якісніше зміг прожити своє життя. А сенс життя – це зовсім інше. Чи думав про це?

– Та так, трохи. А то більше думав, як прожити зранку до вечора.

– І все?

– Ні, ще хотілося добре прожити, щоб поруч зі мною було добре, та от тільки нічого з того не виходило. Я – невдаха, я нічого не можу добитися в цьому житті. Від мене лише неприємності одні.

– О, так ти просто молодець. А я думав почнеш скулити, що всі такі сякі, а ти нещасний страждалець, і все таке.

– Так, я не каліка, не дурень, а також і не слабак. В цьому житті, де виживають, як я тепер розумію, сильніші, я чомусь все одно не можу вижити. Хоч дуже хочу і дуже стараюся, а головне – маю силу. Чому ж я не можу тут вижити?

 А тепер ось – вся ця історія. І це вже, мені видно, – кінець. Так, мені кінець! От тобі і сенс, і шанс, якого у мене, здається, вже нема. Ненавиджу себе! Якась суцільна темрява навкруги, а я в ній загубився – виходу більше нема.

– Отакої! “Шеф, усе пропало” , – так, чи що? Рано ж ти розкис. Все в цьому житті, що не робиться – все на краще, повір мені, хоч це не я придумав. Та все ж, це істина, я тобі скажу. А ще – все в житті приходить і відходить, а висновки, які ти робиш, вони вічні, як і ти теж, до речі.

– Хто вічний? Ви в своєму розумі? Хоч ви і кажете розумні речі, а все ж, всі колись помирають, і все.

– То ти живеш для того, щоб померти? Так?

– Виходить, що так. Та все ж таки, сумно так думати і душа, чесно кажучи, болить від таких думок.

– Що болить кажеш? Душа? О, та ти прямо філософ. І треба ж, прямо в точку – болить душа.

– І чим далі, тим сильніше. Бо все моє життя більше наповнене прикростями і болем. Прямо, іноді роздирає та біль груди.

– А коли те почалося? Не з народження ж самого. Щось мало статися у тебе серйозне.

– Пам’ятаю, що після смерті мами, то можна сказати, особливо якось отой біль загострився. Я неначе потонув весь у тому болі. Як очманілий ходжу і так, щоб пройшов зовсім, хоч коли-небудь – не буває. Болить і болить. Хоч би там що. Думав – одружусь, і почнеться нове життя. Та ні. Все якось не те. Болі ще добавилось. Кручусь, як білка в колесі, і вгору ніколи глянути, а якось все не так. Дружина теж – чим далі, тим сильніше, наче горем убита стала. Мене це злить. От, і люблю її, а часто прискіпуюсь до всяких дрібниць і теж злюсь. А може я і не кохаю її по справжньому? Все не так, як мріялось. Якось гірко жити. І діло, навіть не в грошах. Душа болить не тільки через гроші. Є ще щось. Якась пустка. Я от, чомусь не довіряю нікому до кінця. Не можу чогось собі вирішити. І все чогось боюсь. І все мені не так. От, пішла від мене Марина, і навіть слухати мене не захотіла, а може оце – так точно на краще. Якось, все мені набридло. Почуваюсь нікчемою. Чесно кажучи, зранку прокидатися вже не хочу.

– От кажеш, вгору глянути ніколи. А може, треба б було зупинитись, глянути вгору і, бажано, ще й подумати. Та все ж те, що в тебе в голові, в душі і в житті така каша, – то теж на краще. Здається, Ніцше сказав щось приблизно так: ”Якщо в людині немає всередині хаосу, якщо він там не живе, то і зірка там ніколи не народиться. В тебе ж, я тобі скажу, хаосу достатньо, то і світло там народиться неодмінно. Треба тобі тільки вирости із дня сьогодняшнього в день завтрашній. Цей день, в якому ти варишся, закрив собою все життя.

– Як то – вирости?

– От, у тебе в житті трапилося таке колесо. І ти бігаєш в замкнутому колі – болю, печалі, відчаю, обмеженості дня сьогодняшнього. Ти поставив під сумнів зміст цього дня і це вже добре. Тільки не треба боятися життя, боятися шукати істину, як кажуть японці, а саме головне – заперечувати багатогранність і глибину самої реальності. Те, що ти бачиш, що відчуваєш – то ще не все. Людина настільки велика, що не тільки день сьогодняшній може перерости, але й саму себе.

– Господи, ж ти, Боже мій, ви тут такого всього наговорили, що в мене і в голові закрутилося колесо, не тільки в житті. Істина, реальність. То, виходить, мені треба шукати істину, правильно розуміти реальність? А що є істина, як правильно розуміти реальність. Ви кажете вона багатогранна, а чи ж можна ухватити її з усіх кінців, та з усіх боків.

– Істина є Бог – саме той, що ти Його ось щойно згадав. Ти ніколи ні істину всю, ні реальність з усіх боків, повір, не ухватиш і не вдержиш, тим паче, а от шукати її і виростати в неї, та розширювати реальність ти маєш по життю.

– А чи вистачить розуму в мене такого? Ось, ви сказали – і себе перерости, і жити якось по новому, заглиблюючись в реальність, пізнаючи її. Та чи плигнеш вище своєї голови? Бо скрутно, тяжко все ж людині живеться. Куди там вже думати, щоб кудись рости.

– Тебе Господь створив по образу Своєму і подобію, так що не сумнівайся і рости. Ти тільки пам’ятай, що весь отой твій “хаос” тобі ж на благо. І, не проклинаючи той темний хаос, запалюй і запалюй в ньому новий вогонь, нове світло. І цьому не має бути краю.

– Я не знаю жодної такої людини, щоб жила так. Хіба це можливо? Ми завжди чимось обмежені. Не те, так інше відволікає і заважає, щось завжди тримає, як на прив’язі і не дає нам, людям, так жити, щоб голову підняти.

– Головне, які в тебе наміри. Бігати по колу і битися головою об стінку, а чи все ж таки підняти голову і подивитися вгору. А ще я тобі скажу, що була така людина, це Ісус. То ж у нього і можна всьому навчитися.

– Та ви проповідник, чи що? От тобі і на, а я думав щось особливе.

– Ні, я нічого особливого. Просто, я людина, що говорить собі правду, а ще – слухає себе, слухає життя і Бога. Ось тобі, доречі, книжечка, як забажаєш познайомитися з Ісусом, зустрітися з ним і потоваришувати, то зможеш це зробити, і тоді вже точно твоя темрява стане світлом, і безглузде життя набуде сенсу. Тільки з цією людиною, ти сам виростеш в людину, та отримаєш всю ту повноту життя, яка є лише в ньому. Бо він і є вся Істина. Гуркнули двері і зайшов конвоїр.

– Іванов, на вихід! Чоловік тяжко підвівся і, кульгаючи, подався до дверей.

– Шукай Бога, хлопче, і твори себе, твори своє життя, а ще люби себе, і тоді зможеш і інших людей любити, вір у себе і іншим віритимеш, поважай себе, щоб інших поважати. Все в тобі, і все від тебе. А на все воля Божа.

 Чоловік зник за дверима. Юрко дивився і дивився на ті двері і ніяк, чомусь не міг відірвати від них погляду. Потім, все ж, подивився на Санька. Той лежав вже прямо, подушку тримав в руках і, немовби теж нагострив вуха, слухаючи всю цю розмову.

Хотів спитати його, як йому цей чоловік, та чомусь передумав і поглянув на книжку, що лежала на ліжку того чоловіка. Різко підвівся і підійшов, щоб її взяти. Очима подивився, що там на обкладинці, а потім взяв книжку до рук. Євангеліє.

 Ну що ж, познайомлюся з тією людиною, що є Істина, – подумав і, навіть, цікаво стало. Щось всередині йокнуло і розлилося якось по-особливому тепло. Повернувся до свого ліжка, ліг, збираючись почитати, та чомусь знову глянув у ліжко і ахнув. Той же самий місяць, майже ті ж зорі, що колись дивилися у вікно його кухні вдома. Вони тепер дивилися в його очі і промовисто говорили – все буде добре, все буде добре. І від цього на душі стало радісно. Він весь розтанув у цьому сяйві – нічого подібного в своєму житті дотепер не відчував.

 Згадав очі Марійки, що теж тоді горіли, як вогонь. В грудях, якось по особливому, потеплішало і біль відійшов зовсім. Взявся рукою за серце і почув, як воно радісно забилося.

– Як же я вас люблю, Мариночко моя і Манюнька, – промовив це вголос і радісно.

– От тобі вже й результат, так би мовити, на лице, – обізвався Саньок. Потім повернувся до Юрка лицем і, боязко дивлячись в очі, запитав, – а в мене отой хаос є, він в мені живе, як думаєш?

 Юрко розсміявся. Сміявся довго. Потім сміятися почав і Саньок.

– Скільки завгодно. Чого – чого, а хаосу у тебе, друже, повно.

 Просміявшись, вони обнялися, а потім Юрко відкрив книжку і почав читати, та скоро заснув.

 Коли зранку проснувся з книжкою на грудях і хотів згадати, про що читав, то майже нічого певного не пам’ятав. Хтось когось родив, хтось когось хрестив. Подивився на книжку і відчув знову оте радісне, тепле відчуття, наче чимось іншим він тепер був наповнений. Щось таки, з ним сталося на цьому білому світі. Через мить знову повів очима. Та от місяць і зорі, згадав відразу, відклав книжку і знову поглянув у вікно.

 Був сонячний ранок. Ні місяця, ні зірок, звісно, вже не було, та він точно знав, що вони там є. Дуже глибоко закриті сонцем. Оцим ще днем і одним дивом, що як подарунок від Господа дивився тепер на нього і радував. Хотілося жити. Побачив берізку, а точніше верхівку її. Пожовклі листки на ній тріпотіли і деякі падали.

 Якось так кумедно падали. Впаде якийсь один, а за ним ще декілька, – і я, і я за тобою – що там, як там на землі? – так і летіли, поспішаючи навздогін своєму побратиму. Відривалися, видно, самі нетерплячі, самі бунтівні – ті, яким не хотілося вже бути на гілці. Та все ж вони були в меншості, бо вся верхівка була така, мов би золотом залита. І більшість трималася ще ціпко, споглядаючи небо. Вже не тягнучись до нього, а якось застигши нерішуче, немовби питаючи, чи ще триматися, чи можна впасти? Прямо, як люди.

 А небо! Половина його залита сонцем, а більша половина вже затягнута темною хмарою. Вона була сповнена такою таємницею, що лилася і на берізку, і на листя, і через вікно до Юрка, що у нього аж дух захопило, – от тобі і реальність.

 Може тільки, щоб побачити оце все, і треба було йому народитися. Бо вже в цьому є сенс. А тепер у нього є ще шанс пізнати це небо, бо ще ж ціле життя попереду. Згадав того дивного чоловіка і посміхнувся.

 Вперше Юрко бачив не просто небо, а щось більше, ніж небо. Він не знав, що то було від щастя, що ось зараз зустрівся очима з самим Богом. І йому хотілось дивитися у ту глибину і дивитися.

 Слава Тобі, Господи! Слава Тобі, Господи! Слава Тобі, Господи! – вигукнув з якимсь запалом і дуже сам здивувався цьому, а потім подумав – а де він тепер, Бог?

 Там, в небі, поряд зі мною, а чи в мені, в моєму серці? Не просто ж так в мене вирвалося оце – Слава Тобі, Господи! І який він є – Бог?

 Всередині, біля серця, ворухнулося радісне тепло. І знову стало так сонячно – сонячно. Що це? Адже він в тюрмі. Звідки народилося оце відчуття перспективи, звідки з’явилося це внутрішнє світло?

 А може воно в грудях там було завжди, як ті зорі і місяць, що прикриті сьогоднішнім днем?

 Раптом в небі, прямо над вікном, дуже близько Юрко побачив журавлів, що збиралися в клин, щоб летіти додому в теплі краї. Вони радісно курликали, перемовлялися, чи перекрикувалися, а може перегукувалися, а потім, зібравшись великим клином, різко почали відлітати і зменшуватися.

 – Хочу додому, хочу додому! Господи, як же я хочу додому, чи то подумав, чи вигукнув і закусив губи до болі. І все дивився і дивився туди, де майже вже зникли птахи. – Додому!

Тетяна Дейна

17.11.2011.