Вікна, що не світяться
Ось і ще один день повернув за обідню пору. Сонце тепер котилося скоро до заходу. А земля чекала за обрієм це, сяюче тепер усіма барвами веселки сонце, і забути про нього, наче і не було його.
Забути, хоча б, на деякий час, а бажано забути, що воно взагалі є, те сонце. Я лежала в густій темряві. Треба б встати й увімкнути світло. Це ж бо не ніч. Не хотілося? Чи вже зовсім не було сил? Хто зна?
День прийде знову, а може вже й не прийде до мене, той новий день. Скрипнули двері, і зайшов до хати вже дорослий син зі своєю дружиною, і увімкнув світло.
– Мамо, це ми. Ти як тут, жива? Ми йшли, а вікна не світяться. Так оце, вирішили зайти до тебе. То, жива ти тут, чи ні?
Від цих слів аж кров застигла, і в очах потемніло. Як би то тільки знали, як в цей момент, цими словами син був близький до істини. І як ці слова вже не були просто словами.
– Так-так, я тут, синку, я тут. Проходьте, мерщій. Щось прихворіла я знову.
Діти пройшли до кімнати.
– Мамо! Он день який гарний був. Мабуть і не виходила сьогодні?
Вони обоє присіли в одне велике крісло.
Такі молоді, гарні! На їхньому волоссі гралося світло від лампи, немов би сонечко, якимось чудом залишило на цих голівках частинку себе. Їхні рум’яні обличчя також сяяли радістю і щастям. Вони сміялися, та раділи життю.
Так, сонце є. Я його бачу. Воно є, і воно поруч в дітях моїх. Навіть увечері, коли за вікном давно вже зів’яли останні вогники від отого величезного світила життя.
Та вони, мої діти, ще не знають, що в цьому житті є безпросвітна темрява, яка чекає на їхнє сонце.
Вона, ота чорна темрява, так просто не здається. Навіть удень, чатуючи в тіні, і накриваючи іноді, як мокрим рядном, зовсім неждано і негадано.
Невістка невдоволено стиснула маленькі губки і спохмурніла. Вона була така тендітна і гарна, що мимоволі викликала посмішку. Я дивилася на неї, як на маленьку дівчинку, що нашкодила, але точно знала, яка вона мила, і як її всі люблять, і завжди пробачають, то що ж церемонитись тепер з цією чужою мамою.
Ото ж, сиділа і відверто нервувала, показуючи свою роздратованість і нетерпимість.
– Сонечко моє, зая, нам же пора. Ще зайти до куми Люсі треба. Ти пам’ятаєш? Ми ж обіцяли.
Невістка ластилася до сина, заглядала йому в очі і тихенько смикала маленькою ручкою за сорочку на спині. Син спохмурнів і напружився весь, вагаючись. Я лагідно дивилася на них і милувалася ними. Які ж бо вони гарні. Які дорослі. І як вони хочуть жити. Кудись іти, щось робити.
– Ото ж, – схвильовано мовила, – ідіть, ідіть собі, все гаразд. Все добре. Я зараз уже встану.
– Мамо, точно все добре? – Мовив син і загорівся від сорому.
– Так-так , синочку. Що це ти так занепокоївся? Бачиш, уже встаю.
– Ну, то ми побігли, мамо? – Син ховав очі, а невістка вже тягла його до дверей. І вже, майже виходячи, прошепотіла, – вони в тебе, як оті цигани. Все їм негаразд, та негаразд. То одне, то інше. Скільки можна?
Двері зі скрипом зачинилися. Лампа висіла під стелею. В кімнаті було видно. Та сонця не стало. Того сонця, що жило і з ранку, і вдень, і ввечері, і вночі. Воно жило колись теж в цьому домі, не заходячи ніколи, бо тут жили мої діти, моя родина!
– Господи, позаду. Воно пройшло вже? Адже, діти виросли вже, і їм не потрібен більше ні дім цей, ні я.
“Наш домашній комбайнер”, – так називали колись мене діти і чоловік. Бо, бувало, цілими вихідними днями не виходила з кухні, готуючи щось смачненьке, а в будні, прийшовши з роботи, і кинувши прямо під ноги на кухні важкі валізи, мерщій бралася за вечерю. І знову щось смачненьке. І так все життя. Тільки б їм було добре, моїм хлопцям. От і пройшло те життя, як те сонце, закотилося і нема. Не хотілося згадувати все те тяжке життя, а воно пливло і пливло перед очима. І тільки тяжка праця, нужда, та туга. Саме нестерпне в тому житті було оте – де би перехопитися грішми, а потім – як їх віддати? І вже не рятували всілякі сезонні заробітки влітку, безліч півставок і халтур, що хапалася за них усе своє життя. І все це лишень для того, щоб сплатити за піонерський табір, одежу, та пристойну їжу дітям. А як підросли, то не спасли навіть заробітки в Сибіру, де працювала штукатуром-маляром, та й отруїлася там неякісними лаками, та фарбами. Що ж бо там заробиш, адже поїхали туди з чоловіком і дітьми. То, майже все, що заробляли і проживали в Іркутську. Дуже дороге було там життя.
Вже й ніч на дворі, а воно все думалося. Як же так сталося, що життя все пройшло так марно? Невже лишень ота колотнеча і є сенс мого життя? Адже в школі я добре навчалася. А скільки читала про те життя в книжках. Як мріяла стати вчителем і таки стала. Хіба що ота перебудова почалася невчасно в моєму житті? Ні, все ж я щось прогледіла і впустила. Може, оті свої дні роботи в школі не треба було б і починати? Може отам, спочатку, й пішло все не так. Ну не вистачило впевненості у собі, отої пихатої, для кар’єри, що набувається владою над собі подібними. А може ота нескінченна робота вдома заважала?
Ну що всі ті пиріжки, борщі, котлети для життя? Потрібен був бунт, а не смирення.
О, ця течія життя – пара! Як було управляти нею. Я ж піддалася і попливла просто за течією. Думаючи і сподіваючись в ній вижити. Аж ні, розтрощила вона мене.
От тепер і маю оце хворобливе чекання і смуток.
Чекання чого? Кінця? Але ж усякий кінець має і свій початок. Руки самі потягнулися до Біблії, що лежала на ковдрі поруч, і помолившись “Отче наш”, почала читати.
“Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать! …”
Так, Господь є джерело життя, світла, любові і він “… є Істина”.
Читала довго. Аж заболіли очі. То ж, заплющивши їх, подумала, що найбільшим сенсом, все ж, є пізнання Бога і всього, що є в Ньому, а ще вчитися жити в Нім і радіти в Нім.
– А як всьому цьому навчитися? Легко сказати. А як я не зможу?
Та, ось в голові полоснула ще одна думка, – адже Господь дав нам Ісуса як приклад.
Захотілося помолитися за дітей, за чоловіка, за всіх рідних і близьких, за стражденних всіх, хворих, та голодних. І вже ту молитву перервали різкі голоси за дверима.
– Мені твої, оці рідні, як ти кажеш, уже пів життя забрали! То ж, вибирай, або я, або вони, – кричала плачучи невістка.
– Скільки можна, скажи, скільки можна? Від них тільки одні проблеми. Ти мене не кохаєш, от і все! Так і скажи. Не йди, кажу тобі! Ти нікуди не підеш!
– То ж, пішли разом. Я ж вибираю – і ти і вони. Бо кохаю тебе і дуже люблю батьків. І ніколи, чуєш, я ніколи не відмовлюся від них. Ніколи!!! І, якщо їм буде потрібна моя допомога, то я оцю сорочку віддам. Отака моя відповідь.
– Ти ще пожалієш, дурню! Мамин синочок. Геть з очей моїх!
І знову тиша. Лише ліфт загуркотів, як ножем по серцю. Стало боляче і зовсім темно. І ось, знову скрипнули двері і я відчула, що зайшов син. Він був сам. Тихенько роздягався, човгав черевиками, невдоволено сопів і тяжко дихав.
– Що скоїлося, синку, – нетерпляче кричу йому з кімнати і бачу його в дверях з квітами.
– Мамо, це тобі. Ти найкраща у мене в світі. Не ображайся на мою малу. Адже так розуміти мене, як розумієш ти, ніхто і ніколи не зможе на всьому білому світі. А вона ще отямиться, не переймайся.
В кімнаті запахло життям. І тільки тепер стало помітно, що вже наступив ранок. І до вікна знову торкається сонечко. Ось-ось вже й само заглянуло в шибку, щоб сповістити, що воно таки є.
Я примружила віки. На ковдрі тепер, прямо перед очима, лежала Біблія і квіти. У вікні загорявся ранок, а мій син міцно тримав мою руку і ніжно гладив її.
Тетяна Дейна
Комментарии (1):
Алла
| Ссылка на комментарий
Спасибо за рассказ.Заболела душа,…….как не хочется пережить подобное в своей жизни……