Роздуми про мир і небо
Ні, мене ще не зовсім зіпсував цей мир. Хоча він так наполягав, переконував і підмінював все можливе і неможливе в моєму житті. Лише аби я тільки марила ним. І щоб я ніколи не відчула, що мене дурять. Та людина – це, мабуть, чи не єдина істота, яка вдовольняється не лише хлібом насущним.
Людині треба ще щось таке!!! Що? Комусь – щоб полоскотати нерви, і за це люди готові викладати не тільки купи грошей, але й свою божественну душу.
Ці люди – це справжній подарунок, о грязнющий та надто цивілізований мир!
Мир – яке начеб-то гарне слово, але й тут пастка. Це теж підміна. Бо вся розруха і все зло під сонцем твориться, начеб-то мирними людьми.
А й справді, оця, така собі мирна людина, чи не єдина істота у цілому світі, яка робить боляче іншим заради свого задоволення.
І це також видає за благо. Будь-яке зло, будь-яку капость людина робить так, щоб усі думали – заради мира та людей. І не важливо, що тих людей вже не сім, а хай п’ять, чи три мільярди.
То ж бо – заради мира, та для людей.
А насправді – з усіма цими катаклізмами, потопами, пожежами, землетрусами і безкінечним горем обдурених, знедолених людей – рухомих інстинктом – вижити, вижити, вижити!
Цей клятий ними мир, все ж таки, котиться до свого кінця.
Так, так – Армагеддон! Нас усіх чекає Армагеддон. Я це тепер точно знаю.
Я зрозуміла це тому, що душа моя Божественна, і їй мало хліба насущного і видовищ, що так вдало лоскочуть нерви.
Я славлю Тебе, Боже, що мені вдалося підняти очі вгору і побачити Твоє безмежне світло, любов, побачити дорогу до Тебе. І зрозуміти, що все своє життя я лише прагнула і шукала цю неосяжну Істину.
А я плачу! Господи, як я плачу від нестерпного сорому і гніву, бо піддавалася ілюзіям миру. А ще я плачу, бо зрозуміла, що мене кинули. Так, так – кинули. Лише це модне слівце може виразити мій біль. Кинули з перших, бачених мною малюнків і слів, коли я ще навіть не ходила по цій грішній землі. А коли пішла, то величезний прекрасний мир, де “молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почёт”, – він кликав мене не туди ходити і не те робити, чого прагнула моя Божественна душа. Бо ж я навіть не знала, що у мене є душа. Лише потім, коли вона заболіла, якось зненацька, нестерпним болем, а перед очима потемніло – то довелося запитати, – що це болить? Що це так болить, і чому так хочеться закритися в своїй норі, куди також загнав мене мир, обманюючи, що це і є достойна людини житлплоща, а в тому темному кутку – в тій норі, хотілося не бачити і не чути нікого і нічого. І коли я, в тому страшному кутку принишкла і забулася, – в маленьку шпаринку проникло Твоє, Господи, світло.
Воно линуло з неба, з відтіль, де було сонце.
Але це було не сонце, це було світло Істини, яку б я мала шукати в своєму житті, не витрачаючи його на мару.
До цього моменту мені було досить сонця, трави, землі. Досить!
І я раділа, не знаючи, що це ще не все, і радість ця від самого тільки життя, ця тваринна радість – ще не все!
А те все – воно бездонне, вічне і неосяжне – і воно в небі.
Тож довелося піднятися із свого закутка, піднятися з колін і задерти голову. Я, навіть, спробувала ставати навшпиньки, а горло сперло, і я знову плакала.
Плакала від радості, що не хочеться більше дивитися донизу, де нічим дихати.
Ось, так би, задерши голову, йти і йти по життю. І хай собі ріже в горлі і крутиться голова, а я просто, як той птах у небі – тепер вільна від “миру”, який так тягне обдурених нещасних людей донизу своїм земним тяжінням.
Так, небо, – це величезний комп’ютер. Воно все бачить і все записує. І хай все моє життя записане в ньому, і від цього я також плачу, бо соромно за своє нікчемне життя. Де найбільше щастя було – визнання, лестощі, оплески, самоствердження. А найголовніше – знати собі ціну і вміти її набивати.
Та ще, ось що – вигравати і перемагати за любу ціну, але не любою ціною. Тож, уперед, у небо, до Армагеддону, бо там кінець усьому – всьому безглуздю. І там новий початок світла, істини, любові і нового вічного життя!
Татьяна Дейна
26.10.2011
