Сьогодні, або ніколи

Кіт Васько розгледівся навкруги і занепокоївся. Хоч і була вже весна, а точніше – початок весни, та в лісі лежав сніг. Лишень де не де були чорні прогалини. Сніг попросідав і поморщився. Все ж, на сонці він ще поблискував, хоч і був вже якогось сіруватого кольору. Васькові дивитись хотілося не на сніг, а на рідкі земляні кусочки попід чагарниками, де більше хмизу і торішнього листя, бо мав кудись приткнутися.

Викинули. Його викинули з мішка, як якесь лайно. Хоча б мішок залишили, щоб стати на нього. Все ж було б тепліше. Він ображений дивився вслід від`їзджаючій машині. І, навіть, не намагався її доганяти, чи жалітися. Лише серце стиснулося, і стало дуже боляче в грудях. Бо ж любив він цих людей. Значить не потрібний їм. Завели собі, бач, сигорського кота, а мене геть з очей і з серця також.

В очах помутніло. І вони стали дуже вже вологими. Що це я справді? Ну хоч плач, і годі. Ні! Не буду. Васько сторожко попрямував до чагарнику з терну. Там, біля високого міцненького дерева сів на листя і замислився.

Що ж робити? Він покрутив знову головою і розгледівся на всі боки. Тільки ліс, та кущі на пагорбах навкруги. Став принюхуватись і прислухатись – нічого. Їсти ще не хотілось, і він, навіть на сонечку прикімарив якусь мить, аж ось почув дивний гуркіт.

Треба йти. А може пощастить. Може, люди там. Йшов впевнено, войовничо і рішуче. Місцями навіть біг, стрибаючи, як той олень, перескакуючи через калюжі. Вухо скоро вловило людські голоси. Попід лісом самоскиди вивантажували цеглу для побудови будинку. Був тільки фундамент, а поряд з фундаментом стояв вагончик і навіс.

Васько побіг до вагончика і почав спостерігати. Троє чоловіків підбирали, щойно висипану цеглу і відносили її до центру фундаменту. Через деякий час носив вже один, а двоє клали стіну. Робота кипіла, і Васько, пригрівшись на сонечку, доволі спокійно, наче вік тут уже жив, розлігся під вагончиком на якійсь ганчірці і задрімав. Зрідка привідкривав очі, очікуючи свого часу.

Голоси приємні, не злі, а скоріше добрі. Таки, дружелюбні ці хлопці, – задоволено зробив собі висновок і, зовсім розслабившись, заснув.

– Агов, Льошо, дивись котяра який! Спить, чи що? Ну, просто, як мертвий.

Васько привідкрив око потім друге і подивився гнівно прямо в очі чоловікові, а потім пронизливо занявчав. Всі б були такі мертві!

– Ти ба, який цей кіт, з характером. А красень же, красень який, – це вже говорив Льоша і слова ці Ваську сподобалися. Третій чоловік теж прямував до вагончика. Кіт важно і гордо перевів на нього погляд. Навіть, пози не міняючи.

– Ого, котяра! А що, Васьок, будьмо знайомі – Андрій.

Васько вражено замуркотав:

– Так-так, я Васько, і це добре, що ви мене знаєте. І мені приємно, а ще – ви всі дуже класні.

Васько важно підвівся і швиденько тернувся ніг кожного.

– Денисе, а ну неси там чогось поїсти нашому новому товаришу.

А Васько, радіючи, що все так швидко прояснилося, вже сам біг до навісу, звідки пахло борщем і котлетами. За ним плентався Денис, просто вражений спритності Васька.

– Ти ба, він наче розуміє, що ми говоримо.

– Ага, оце так кіт, тільки що не розмовляє по людські. Він ще крутіший буде того, що із Простоквашино.

– Ну то що, приймаємо цього розумника в бригаду, хлопці?

Всі зареготали, а Васько зіскочив на лавку коло столу і всівся за ним, наче людина, бо так він трапезничав завжди за столом зі своєї миски. І тепер чекав, коли йому поставлять його їжу.

– Ну, дає котяра. Ти бач, як усівся?! Геть, брись, он там твоє місце, – і Денис кинув у куток, прямо на землю котлету.

Та Васько тільки вуха нагострив і напружився. Він зовсім не збирався зіскакувати з лавки і поспішати до їжі. Гордовито піднявши голову, він дивився своїми зеленими, з сірим очима на стіл, і вперто чекав.

– А ну, геть, кажу, скотина така, – Денис хотів скинути кота додолу, та стрівшись з його очима, йокнув і присів поряд. Хлопці, ви бачили цього воїна, ну прям – людина і все. Ти ба, як дивиться, а може він все ж таки , й забалакає?

Всі розсміялися. І тут Васько занявчав, якось трохи винувато, м’яким, болісним і благаючим, – ня-ав!

Якби ж, хто знав, як тепер йому стало боляче в грудях. Перед очима промайнули ті, кого він так ще любив, але вони викинули його напризволяще, а наче ж, також любили. Як, бувало пестили, гралися з ним, і балували чимось смачненьким прямо, сидячи разом з котом за столом, і розмовляючи, наче з рівним.

– Ні, забути. Треба все забути, – Васько трухнув головою і вибіг геть на вулицю. Сів трохи поодаль від навісу ниць і боляче заскиглив, як собача.

Всі троє вийшли до нього. Денис поклав поряд котлету і спантеличено мовив, – хто ж знав, друже, що ти такий людяний і вразливий кіт. Та все ж, за столом таким, як ти не місце. На, їж і скажи спасибі.

Васько нявкнув, наче і справді дякуючи, підвівся, та їсти не став.

– А він не голодний іще, от і випендрюється. Ще й не цабо якесь, – Андрій розвернувся і різко пішов під навіс до столу.

– А й справді, що ми з ним, оцим котом, цяцькаємося. Обідати час самим. Мерщій до столу, Льоха, –  тепер Денис поспішив під навіс, та Олексій, зустрівшись поглядом з котом, затримався і довго дивився на нього, аж поки той не почав їсти. Потім присів і погладив Васька по спині – нічого, брат, видно, у тебе тепер нове життя починається. Та ти виживеш, бо ж справжній боєць.

– Де ти там, Льоха, іди їсти – борщ вихолоняє. Що там іще з ним балакати, ще набалакаєшся. Він видно приблудився до нас надовго.

Їли мовчки, поспіхом. Андрій з Денисом, доївши швиденько, помили свій посуд і, майже один за одним пішли працювати, а Олексій затримався, бо шукав якусь посудину для Васька.

– О, це саме те, що треба, – він узяв круглу пластмасову банку з під оселедця, насипав туди борщу і покидав все, що полишилося від обіду. Потім виніс цю банку і поставив поряд з Васьком, який досі сидів на тому ж місці.

– Ось твоя пайка. Вибачай, брате. І не сумуй так. Життя налагодиться, ось побачиш, а мені треба йти, бо хлопці вже працюють. Ми тут не на курорті, як бачиш.

Поки той балакав, Васько тихенько і сумно мурчав, наче жаліючись, і разом з тим вдячно дивився в очі, наче дякував за цю дружню розмову. Потім тернувся об ноги, прилащився, а коли Олексій пішов, втупився очима у банку.

– Ну, що тут такого – нове життя, так нове. Ось вона, їжа – на столі, чи під столом, а чи й на вулиці, все ж це їжа! І я її зараз спробую і буду жити далі, – перед очима промайнули, наче, не відпускаючи його колишні господарі, і знову незвичне оте болюче відчуття в грудях на мить стисло і відпустило. Ні, не буду згадувати. Бо в мене тепер нові господарі. І вони, здається, зовсім непогані, а скоріше, навпаки. Васько впевнено і рішуче підійшов до банки і покуштував їжу – їсти можна. Трохи попоїв, потім полежав, та й поплентався туди, де працювали хлопці.

– А ось і новий член нашої бригади. Що, сумно тобі, Васьок?

Васько відповів своїм няв, потім скочивши на купу цегли, сів і почав спостерігати. З усього було видно, що робота тільки починалась. Хлопці вправно робили свою справу, неначе раді були і задоволені всім – і роботою своєю, і днем, і сонцем, і один одним. Вони перемовлялися, жартували. Іноді їм хтось дзвонив по мобільному, і вони – то той, то інший також радісно з кимось балакали. Все так у них виходило ладно, мирно, дружньо. Васька ніщо не тривожило, а навпаки – йому приємно було і затишно тут, поруч

А чи приймуть вони мене, чи любитимуть, чи до вподоби я їм? Мені вони, все ж, симпатичні.

Отак, муркотячи на сонці, не згледівся, як і день минув. Чи може заснув собі на сонечку, чи просто пригрівся, аж бачить вже сонце сідає, а хлопці скінчили свою роботу і вже йдуть до вагончика. То ж і Васько почимчикував за ними.

І тут почало щось коїтись, зовсім не зрозуміле. Для чогось усі троє викопали яму, щось там лаштували, потім запалили вогонь і ось воно, чудо! Прямо на вогні, на довгому прутті почали смажити куряче м’ясо. Як же воно пахло! Васько аж місця собі не знаходив, так йому хотілося шматочок того м’яса з’їсти, а тут ще де й взялися дві собаки. Обидві сіли за кущем поодаль, та й почали гавкати. Чи то на нього, чи на хлопців, чи може вони теж хотіли собі ласий шматочок. Хто їх знає, та на душі у Васька стало недобре. А якщо, в разі чого, хлопці не стануть захищати. І , про всяк випадок, Васько підліз поближче до Олексія, який сидів на пеньку, потерся об його ноги, і поклав голову на великий носок кирзового чобота. Та коли рука лагідно пройшлася по спині, а сам він опинився через мить вже на Олексієвих руках, то серце його мало не розтануло від щастя. Васько так пригорнувся до грудей і занявчав, що руки оті відізвалися до нього таким теплом і любов’ю, що з цієї миті його вже нічого не лякало. Він знову повірив, і довірився оцим людським рукам, а скоро смажена курятина зробила Васька зовсім до кінця щасливим. Раді і щасливі також були і собаки. Бо їм дісталася ціла купа пахучих кісток. Дуже дивно, але вони виявилися досить таки дружніми. Добре попоївши обоє влаштувалися зовсім близько – біля дороги, на сухій, вітром поваленій траві, і майже не звертали ніякої уваги на Васька.

Та все ж, на ніч глядячи, задумали таки його поганяти, але без зла – граючись, чим і розсмішили всіх перед сном.

Хлопці назвали малого, шустрого песика, схожого на білку – Бенькою, а чорну, поважну вже віком собаку – Жужкою.

Отак і жили тепер день за днем усі разом. Кожен ніс свою службу. Собаки, звісно, охороняли. Заливаючись, вони гавкали на всіх чужих, хто б не з’являвся поблизу. Хлопці працювали, будуючи дім, а Васько цілими днями грався, ловлячи мишей. Вони замучені лежали, іноді, прямо попід ногами, і тоді хтось із хлопців лопатою відкидав їх подалі від житла. Вечорами всі збиралися за доброю вечерею. Іноді біля вогнища, а частіше прямо на вулиці, біля маленького, нашвидкуруч зробленого столика, бо під навісом день за днем ставало все спекотніше і спекотніше. Якось, зовсім несподівано, обірвалась весна, і прийшло дуже спекотне літо. Неймовірно палюче сонце, пекло вже зрання і аж допізна. Навіть зайшовши за обрій, воно залишало по собі добрячу спеку, що аж не продихнути. Навіть уночі тяжко дихалось усім. Нащо вже Васько любив тепло, і то ховався тепер десь в холодочку на протязі, а, скочивши на теплі коліна і руки Олексія, через мить зіскакував на простір, шукаючи якусь вітрову хвильку. І все б було добре, та хлопці, якось заморено, похнюпилися. Все частіше тепер перемовлялись з рідними по мобільним телефонам, а найгірше було те, що сперечаючись, вони починали сваритись.

Васько спостерігав за їхніми розмовами, сутичками, сварками і це нагадувало йому шахову дошку, що у високому будинку з минулого життя. Тоді його господар, дуже нетерплячий і гордовитий, любив з сусідом грати в шахи. Починалося все добре і спокійно у тій грі, але з часом, щось там не гаразд було з тими їхніми ходами. Ну що, ходиш? Давай, давай, що тут думати, – хазяїн потирав нетерпляче руки і, нервово сміючись, починав кричати, – а я тебе все одно здєлаю. І так ход за ходом. То хазяїн ходить, то сусід, а напруження все зростає і зростає.

Часто ця їхня гра супроводжувалася суперечками, а в кінці, навіть сварками. Та все ж, знов і знов, вони починали цю неприємну гру, аж поки не втручалася господиня. Вона, як і Васько не любила всі оті шахи, і відібравши дошку з фігурками, завжди говорила своє залізне – досить!

Ось і тепер, Андрій, він видно головний на будівництві, починає свою гру і робить свій хід, начебто, доброзичливо. Денис відповідає йому, чіпляючи за щось дуже болісне. А вигляд має такий, що можна подумати – він просто жартує. Хід Андрія надавлюється твердим , неприємним слівцем, і також, прямо таки дотепний всього, лишень, розворот. Олексій хмикає. І все пішло-поїхало. Хід за ходом, і ніяких пауз, ніяких роздумів і бажання добра один одному. Мета тільки одна – сдєлать.

Зупинитися вже неможливо. Ну прямо тобі, як діти малі. Іноді втручається Олексій. Найчастіше він посилає когось готувати обід, а сам вже з тим, хто залишиться, якось намагається працювати. Хоч і доводиться йому вислуховувати безліч нарікань, і все ж таки, він, якимсь чудом може примирити їх. Та ненадовго.

Одного разу ця їхня гра зайшла так далеко, що і Олексій не зміг нічого вдіяти. Тоді Денис зібрав свої речі і пішов геть.

Почалося все з телефонного дзвінка, який дуже засмутив Дениса. Той, навіть заплакав, а Андрій підняв його на сміх і щось довго йому втлумачував. Денис весь час тоді мовчав, і нічого не хотів казати. Це ще сильніше розлютило Андрія.

– Що. Тобі вже і відповісти нічого? Геть, пішов геть звідси! – кричав той добре знайомі Васькові слова, і йому стало шкода Дениса. Тому він і пішов слідом за ним до вагончика, сів поруч, бо відчув, як боляче було у Дениса в грудях, зовсім як у нього колись. З жалем бачив, як той діставав із сумки пляшку, потім, не відриваючись випив її і, згорнувшись калачиком, через деякий час заснув. Васько підліз йому під груди, щільно притулився, немов би беручі на себе його біль, та й теж прикімарив.

Спав Денис довго – весь той день і всю ніч, а на другий день зібрав мовчки свої речі і пішов геть.

– Недобре це якось, Андрію. Ну поміняла його жінка на іншого, що тут смішного. Все ж таки, десять років разом. Я його розумію. Та й сезон добігає кінця. Вже осінь і Денис розраховував на добрий заробіток, то може вернемо його? – Олексій промовив це тихо, неначе соромлячись.

– Я з’їжджу дні через два-три сам за ним, – винувато промовив Андрій.

І дійсно, вже скоро вони втрьох знову були на будівництві. Їм трохи залишилось підняти стіни, а там тільки дах, та то вже буде не їхня справа.

Якось швидко все скінчилося – і спекотне літо, і будівництво будинку, і все добро, пов’язане з цим.

Одного дня приїхала велика чорна машина, і Васько не встиг навіть нічого зрозуміти. Чомусь його хлопці сіли, поспішаючи до тієї машини і від’їхали собі кудись. Два дні малий Бенька і Жужка лежали біля ще не зовсім добудованого будинку і не відводили очей від дороги, де зникла чорна машина. А Васько також сидів ці два дні на горищі і теж, сподіваючись на чудо, все чекав і чекав.

Згодом собаки, поскавчавши, пішли шукати їжу. Вони, правда, приходили сюди кожного дня, та посидівши вже зовсім недовго, нервово мотиляли хвостами і бігли геть.

Скільки днів сидів на горищі Васько не знає ніхто. Він дуже схуднув і, якось, уже не сподіваючись майже ні на що, плакав, мов людина. Плакав дуже довго, жалісно і протяжно. Якась жінка, що проходила дорогою, зупинилася і тихо позвала його.

– Вася, Вася – йди сюди, я тобі хліба дам.

Васько підняв голову і став нерішуче злазити, а коли зліз, то вже сміливіше підійшов до тієї жінки, і пильно подивився їй у вічі.

Морда у нього була мокра – чи то від сліз, чи від дощу, що накрапав. Був такий худющий і жалкий, що жінка сплеснула в долоні.

– Боже ж ти мій! Бідолаха який. Ось тобі хліба і окунця, а більше я нічого для тебе не можу зробити. Взяла б тебе до себе, та дома у мене є свій кіт, Кузя. Ви з ним не помиритесь, це точно, – вона пішла, а Васько, схопивши зубами рибу, підтюпцем поспішив за нею.

– Не йди за мною Вася, не треба – я не візьму тебе до себе. Я розумію, що вже осінь, а там і зима, та що тут вдієш, не можу!

– Васько зупинився, швиденько з’їв рибу і все ж таки, бігом став доганяти жінку. Та підійшла до дуже великого будинку, відкрила ворота і крикнула, вже визираючи з них. – Геть, тікай звідси, дурню! Кажу, геть!

Васько злякано забіг під ближній кущ і став розмірковувати.

Не може бути, щоб у такому великому будинку не знайшлося для мене місця. Просто ця жінка, ще не зрозуміла, який я гарний кіт, а може не встигла мене розгледіти, як слід.

Так сидів аж до вечора, а дощ усе накрапав. Ставало холодно.

Вночі може і припустити дощик. Треба, мабуть, вертатись на своє горище. І він, вже мокрий, перестрибуючи через калюжі, побіг тією ж дорогою назад. На ній він знайшов намоклий вже кусень хліба, що кинула йому жінка, сів коло нього і почав їсти.

Який же смачний, цей хліб. Треба, поки ще не намок зовсім, сховати трохи на завтра. Він, ціпко вхопивши рештки зубами, вже через мить був під дахом на горищі. Там усівшись, звісив ноги до веранди, трохи поскулив, та й доїв усі рештки.

Жужка з Бенькою також бігли під навіс. Мабуть, теж злякалися дощика. Спочатку отряхнулися добре, полежали трохи зморено, а потім, не зважаючи на Васька, почали гратися. Вони кусали один одного за рота, але так, любляче, обіймалися лапами, і качалися по землі. У Жужки було надірване вухо. На рані застигла ще свіжа кров. Бенька лагідно язиком став вилизувати ту рану, а Жужка з вдячністю дивилася на нього і, якось смішно фиркала. Васько, дивлячись на цю ідилію, знову заскавучав, заголосив, плачучи, як людина.

– Що ви, щасливі? А як же! Вам удвох і веселіше, і тепліше, і ситніше. Ви любите один одного, а мені нікого любити. Зовсім нікого! Я сам. Я гірше за собаку, нікому я не потрібен і ніхто вже мене любити не хоче. Що робити? Куди дітися? Куди ж мені подітися?!

Собаки не витримали цього галасу. Задерли голови і загавкали на нього, потім задряпали лапами по стіні, намагаючись його дістати, та нічого з того не вийшло, і вони побігли собі геть, доганяючи один одного. Через мить вже й забули про плач Васька і про всі свої негаразди, бо їм було добре разом.

Наступного дня ще здаля знову побачив ту жінку, і вже сам побіг їй назустріч. Та виложила перед ним з кулька їжу і вже хотіла йти. Аж тут цей чудний кіт забіг наперед, улігся прямо перед нею на спину, і почав качатися, витягувати лапи і стрибати, як акробат. Він так, бідолашний, хотів їй сподобатися, що роблячи свої викрутаси, все подивлявся – чи бачить вона, чи дивиться, який він гарний.

Жінка засміялася і, не втримавшись, погладила його, а потім взяла на руки. Васько замурчав, притулився до теплих грудей і завмер. Та жінка через мить скинула його з рук на дорогу.

– Ні-ні, голубчику, я бачу куди ти клониш. Хочеш, щоб я забрала тебе? А я не можу, бо люблю свого Кузю, а ти, хоч і хороший, добрий кіт, але ж ти не мій. Іди геть!

Васько гірко занявчав, і гнівно зиркнув жінці в очі, вона спантеличено аж ойкнула.

– Ну як людина, і годі. Горемико ти, бідолаха. Шкода тебе. Іди ж он до їжі вже, чи що, – і майже бігом побігла до свого великого будинку.

Васько як-небуть похапав їжу, і теж прибіг туди. Сів під уже знайомим кущем і завмер, бо на паркані розхожував білий, в чорних плямах кіт. Він заричав, ощетинився на нього і став в позу воїна. Васько теж рявкнув добряче і твердо вирішив відвоювати своє щастя і своє місце на землі. А бачив все це, він тепер тільки в цьому домі. Ото ж, не довго думаючи, стрімголов кинувся в шпарину під парканом і опинився на стежинці перед дверима. Собою затулив ті двері, наче він був тут господар, і видав такий визиг, що той Кузя заціпенів на мить. Видно було, що це був ще зовсім молодий кіт, і Васько, який уже бачив життя з різних боків, зовсім не боявся його. Чого ніяк не можна було сказати про Кузю. Та робити нічого, бо цей нахаба пхався видно в його дім, то ж треба воювати. І війна почалася. Билися на смерть. Галас був неймовірний. З дверей вибігла жінка, і почала також кричати не своїм голосом.

Геть, паскудо! Геть кажу! Приб’ю, собака! Кузенька, хлопчик, додому.

І той стрімголов шмигнув у розчинені двері, а Васько, знов полоснувши жінку гнівним поглядом, кулею вилетів в шпарину під воротами. Та на цьому війна не скінчилася. Цілий місяць коти підстерігали один одного під ворітьми, і в дворі, а здибавшись, билися знов і знов. Після битв цих обидва кульгали і просто не встигали зализувати свої рани.

Васька тепер вже ганяла не тільки жінка, а й її чоловік. І тільки його одного, до смерті боявся Васько. Коли той був вдома, старався навіть не показуватись і близько до будинку. На його щастя, чоловіка все ж частенько не було вдома. І тоді Васько нахабнів зовсім. Він заходив на подвір’я, і розхажував там, як господар, не зважаючи ні на що. Іноді проникав у самий дім, і цупив їжу Кузі, а той тікав уже, і ховався від нього.

На вулиці, між тим, вже декілька разів ішов сніг. По ночам на горищі в покинутому, недобудованому ще до кінця будинку, Васькові було непереливки. Він подовгу плакав там, горював і замерзав тими довгими ночами. Як-небудь доживав до ранку і був такий радий першим променям сонця, яке світило прямо на лігво, вже майже здичавілого кота. Їжу тепер жінка йому носила сюди, на веранду. Васько, радіючи її приходу, риссю спускався з горища і жадібно з’їдав усе, а потім біг за нею.

Іноді вдавалося її наздогнати, і тоді, як справжній циркач, Васько витворяв свої викрутаси в надії, що серце жінки здригнеться, і вона все ж не полишить його більше напризволяще. А та тільки сміялася з нього, плескала в долоні і гнала геть.

Якось, після зовсім холодної ночі, Васько був злий і невдоволений, що жінки так довго не було з їжею, а коли та прийшла, то він майже зовсім не жуючи, все за мить з’їв і вирішив, – або сьогодні, або ніколи. Все ж жінка ця добра, – розмірковував він. Вона ніколи ще його не била, а якщо і проганяла, то голос її завжди тремтів від жалю. Так що надія в нього ще була, і Васько цього дня вирішив влаштувати справжній концерт. Сам собі дивувався, що здатен так викручуватись і перевертатись, а його несамовиті, зелені очі так і стріляли, так і стріляли в бік жінки – чи бачить, чи дивиться?!

Вона знову сміялася, і знову погладила його по спині, а потім, як ні в чим не бувало, попрямувала далі. І тут Васько несамовито загарчав, кинувся їй навздогін і з усієї люті вкусив за ногу. З рани хлинула кров, жінка перелякано крикнула.

Ой, мамо, – і зникла за воротами, шкутильгаючи.

Васько зовсім не хотів цього робити. Якось все ж воно так сталося. Бо вона мала його взяти, вона мала його врятувати! Більше не було кому.

Декілька разів кіт ходив до ближніх домів, що стояли де не де попід лісом. Та вони були або пусті, або ж люди, що жили там, жбурляли в нього каміння і гнали, а ця жінка все ж жаліла, годувала, і майже вже любила його. То до кого ж іти, на кого сподіватися було? Бідолаха знову заплакав голосно, протяжно, як мала дитина, яку образили. Плакав усю ніч, весь день – жінки не було, а він не зважувався піти до будинку. Надвечір все ж пішов. Вона шкандибала по двору, а він всівся під ворітьми, скрючився калачиком і знову заплакав. Жінка почула той плач і з образою прокричала:

– Геть собака ти така. Я тобі їжу, а ти он як зі мною. Я боюся тепер тебе, чуєш, боюсь!

– Васько чув, як скрипнули за нею двері, а потім почув швидкі кроки її чоловіка. Та він не смів тікати. Все сидів і плакав, немов би просячи, його пробачити.

Різко відчинилися двері воріт, і в нього полетіла величезна каменюка. Васько не встиг навіть піднятися, та очима з отим чоловіком він все ж таки зустрівся. І ще почув крик жінки:

– Не бий, не треба його бити. Прошу тебе, не бий!

Сніг колов у вічі, і Васько їх закрив.

Тетяна Дейна