Релігійна тематика все частіше стає предметом вітчизняних досліджень. В подіях та уроках минулого люди шукають обґрунтування своїх позицій і дій. Ці звернення до історії необхідні для осмислення сучасності, і це закономірно, бо там, у давнині – витоки наших звершень і причини помилок та невдач.

Пошуки аналогів до нинішньої суспільної ситуації звертають наш погляд на складний період XVI – XVII ст., коли в Україні розвинувся унікальний феномен «православного протестантизму», який так ніколи й не став сепаратистським явищем в силу певних історичних обставин розвитку України. І саме ця внутрішньореформаційна «братська» течія в православ’ї, сприяла збереженню та процвітанню української православної церкви в XVI – XVII ст., а також стала предтечею діяльності сковородинців, Кирило-Мефодіївського братства та штундистського руху в ХІХ ст. Саме тому творчі надбання братських діячів потребують особливої уваги та осмислення.

Завдяки Європейській Реформації у православній церкві України в XVI – XVII ст. постало питання про необхідність змін, які значно інспірувалися впливами гуситів, лютеран, анабаптистів, кальвіністів, унітаріїв, социніан. Їх діяльність привела до того, що в українській релігійній літературі XVI – XVIII ст. реформаційні ідеї набули значного поширення. Про вплив протестантського руху на православну церкву переконливо свідчить аналіз творів братських ідеологів, в яких чітко простежуються реформаційні тенденції. Саме під впливом протестантів з’являються біблійні переклади розмовною мовою, та набуває поширення ідея світського патронату над церквою, яку братства значною мірою зреалізували в Україні. Також інші реформаційні ідеї, зокрема спасіння власною вірою у відкритій чи прихованій формах стають набутком братських ідеологів.

Особливе місце серед ідеологів братського православного руху належить Степану Зизанію (Тустановському) (кінець XVI – поч. XVII ст.), видатному письменнику-полемісту, активному члену Львівського братства, одному із перших керівників[1] та пе­дагогів Львівської [3, 56] і ректора Віленської братської школи [8, 322]. Релігійно-філософське вчення цього мислителя привертало особливу увагу ще його сучас­ників, серед яких він користувався великою пошаною.

Стефан Зизаній намагаючись знайти відповіді на питання, як зберегти віру та духовність народу, висував і обґрунтовував різні ідеї, які будили релігійну свідомість людей, спрямовували їх до духовного відродження. Основою його релігійно-філософських творів, пройнятих реформаційними настроями українського народу, стало положення про боротьбу Христа і Антихриста, істини та неправди, заклик повернутись до ранньохристиянських ідеалів та надія на Другий Прихід Христа. Також Стефан активно боровся за свободу совісті, вимагав відокремлення церкви від держави: «Абы духовні.., войною бави­ти- ся не сміли… і до щирої віри чрез гвалт і войну абы жадного не притягали» [6, 43]. Мислитель вважав, що лише словом і власним прикладом можна переконувати людей; навіть найменше насилля над совістю неприпустиме. Тому в своїх творах він засуджував насильницьку політику окатоличення населення.

Будучи діячем братського руху, він поділяв та активно використовував протестантські погляди звернені проти римського католицтва, брав з них матеріал, аргументи, ідеї для своїх писань. В 1596 р. С. Зизаній видає книжку «Казанье об антихристе», де розвиває про­тестантську ідею, що папа – то антихрист, та піддає нищівній критиці єзуїтів і папство. Не менш значний успіх мали твори С. Зизанія «Казаньє св. Кирилла, Патріарха ієрусалимського, о антихристі и знаках єго» (Вільно, 1596) та «Лист Ієремії, патріарха Константинопольського» (1599) [4, 358]. В них мислитель висунув на передній план антитезу Христос – Антихрист. Христос «пришоль убого, покорно, не славно, и дому своєго тут на землі не маючи». Він здійснив це, «абы всі покорниї, убогій и от світа взгорженниї доброволне, и не безпечне до нєго приступили, і з ним посполитованиє мати могли». Отже, слуги Христа – це ті, хто «мало што на сєм світе маючи, от людей взгоржєни и осміяни, примусу жадного нікому не чинячи, а сами біды поносячи» [6, 42]. Убогому Христу протиставлявся багатий Антихрист, під яким він розумів Римського папу. Його слуги «горди, вивишені, богати, славни, гвалтом всім біди задаючи» [2, 360]. Фактично мислитель закликав до актив­ної боротьби із силами зла, головним но­сієм якого він вважав католицьку церкву.

Ідеї Стефана Зизанія, натхненні протестантськими антипапськими публікаціями, зокрема книгою З. Любберта «Про римського папу» (1594), справили помітний вплив не лише на вітчизняну культуру, а й на есхатологічні рухи в Росії, використані в популярній «Кириловій книзі» (1644) й інтерпретовані відповідно до тамтешніх умов церковною опозицією (старовірами) [7. 15].

Ведучи боротьбу з папством, С. Зизаній особливо критикував його догмати – про чистилище, безсмертя душі та вічні муки в пеклі. Важливою ознакою цієї критики було те, що вона спрямовувалася не лише проти католицьких догматів, а й проти православного вчення про так званий окремий суд, який відбувається ніби відразу після смерті людини. У «Катехізисі» Зизаній на основі біблійних текстів пояснював співвідношення душі й тіла: «Ми відкидаємо хибні твердження тих, котрі говорять, що ніби суд відбувається вже тепер і що нібито душі гріш­ників зразу по смерті терплять муки, а душі праведних насо­лоджуються благом; це суперечить Св. Письму і самому розу­мові» [6, 43]. Всупе­реч уявленням про те, що ду­ша в момент смерті нібито відділяється від тіла й перехо­дить в загробне життя, він учив, що душа не може існу­вати окремо від тіла: «Немає… душі без тіла скоро по смерті» [6, 43]. Він стверджував, що душа помирає разом з тілом, висловлюючи думку про непотрібність молитов до святих.

Діяльність Зизанія викликала до нього фанатичну ненависть зі сторони духівництва і влади. Відразу після виходу у світ його «Катехізису» (Вільно, 1595), який справив таке велике враження на православний табір, що йому вірили, за словами сучасника, так як Євангелію, папські ідеологи засудили його ідейно-теоретичні заса­ди і знищили його, як єретика. [5, 234] У 1595 р. уніатськи настроєний митрополит М. Рогоза (1589 – 1599) видав проти нього грамоту і відлучив від церкви, а 1596-го р. король Сигізмунд III розіслав проти нього «баніцію» – оголосив державним злочинцем і наказав ув’язнити. У 1600 р., коли він ховався від переслідування на шляху до Волощини, його вбили воїни волоського господаря Михая [1, 197].

Отже, провівши аналіз релігійних поглядів С. Зизанія, ми виявили характерні риси та особливості його творчої думки, які засвідчують намагання утвердити духовність українського народу на біблійній основі. Найвагоміший внесок праць С. Зизанія міститься у вченні про велику боротьбу між Христом і антихристом, та в біблійному обґрунтуванні вчення про душу, яка вмирає разом з тілом. С. Зизаній намагався вирішувати соціально-релігійні проблеми, які хвилювали його сучасників. Розвиваючи біблійні ідеї, він сприяв розвиткові духовності українського народу. Актуалізуючи значення життя та діяльності видатного братського діяча, варто відзначити роль його духовної спадщини, заснованої на Біблії, для сьогоднішніх християнських рухів.

      СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Акты, относящиеся к истории Западной России, т. 4, 1588 – 1632, СПБ, 1851, с. 196–198; Ружицький Е. Невідомий документ про смерть С. Зизанія.- Архіви України, 1972, №1, с. 64
2. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992 с. 158.
3. Завитневич В. З., Палинодия З. Копыстенского и её место в истории западно-русской полемики XVI и XVII в.в., Варшава, 1883;
4. Історія релігії в Україні. Навчальний посібник. Колодний А. М., Яроцький П. Л., Лобовик Б. О. та ін.- К.: Т-во «Знання», 1999, 735 с.
5. Н. Алексютович. Философская энциклопедия. В 5-ти т.- М. 1960-1970
6. Пам’ятники українсько-руської мови і літерату­ри. — К. 1993 р., Т. 5.
7. Робинсон А. Н. Борьба идей в русской литературе XVII в. — Москва, 1974.
8. K. Харлампович, Западнорусские православные школы XVI и нач. XVII в., Казань, 1898.

***

Віталій Нероба