Поезія Василя Мельника
Молитва для дітей і підлітків
Отче наш,
Боженька наш небесний,
Я тебе люблю!
Дякую Тобі
За день чудесний,
Дякую за тата,
Дякую за маму,
Дякую за те,
Що я живу.
Дай нам хліба
Твого небесного і —
Наповни силою,
Щоб ми росли щасливими
В любові,
В мудрості і
В істині святі.
Ми діти, Господи,
Твої, —
Оберігай нас і
Стережи
Від усякого зла,
Недобрих помислів і
Чорної біди…
Обідчиків наших прости,
Як і ми їх прощаєм.
Дай їм:
Боже робити,
Боже казати,
І Боже думати.
Пошли нам
Духа Твого Святого,
Щоб ми
Мудрими і сильними росли.
І відведи нас від лукавого,
Щоб не спокушували
Нас гріхи,
Бо Твоє є Царство і Сила, і Слава
На всі віки. Амінь.
Коротка молитва для маленького:
Господи, захисти мене маленького /ку/. Амінь.
Горбун
“Цей убогий взивав
і Господь його вислухав,
і від усіх його бід його
визволив.” Пс. 34:7
Горбун — кульгавий на обидві ноги
з лицем невиразним гидким
стояв біля води
і з жалем думав:
-Чому мене Господь створив
горбатим і кривим?
Ось стоять хлопці —
красиві і стрункі;
А он-де хлюпаються в лодці
вродливі жінки…
За що ж мені довічна кара,
за які гріхи?
Можливо впала чорна хмара,
коли повитухи-тітки
з утроби дитя тягли?..
А мо… творець мене творив
в недоброму дусі,
і випадково горб приліпив,
щоб дошкулити моїй матусі?
Вибач мене, Боже,
за різкі слова.
Бо хто мені допоможе
втямити:
чому моя доля така гірка?
Хочу конче знати, —
як людина, просто як чоловік:
яку молитву маю промовляти,
Щоб горб мій зник;
Щоб я зумів на рівні ноги стати?
Невже мені прописано на цілий вік
горбатитись й кульгати?..
О, Господи,
долю свою оплакую;
криком волаю біля відкритих дверей.
Гадаю:
ліпше було народитись собакою
і спокійно тявкати —
на цих грішних людей.
Та хто мене розрадить, хто запитає,
в кого душа болить
за які гріхи я страдаю?!.
І де та правда? Де вона лежить?!.
Гірко плакав Горбун
впавши на коліна.
Чорний ворон-віщун
пророкував йому не життя — малину…
* *
І ось, неначе уві сні
почувся мелодійний передзвін,
з”явилось сяйво у вікні
і Ангол Божий підняв його з колін:
— Про що волаєш на весь світ,
тривожиш небеса?
Я зупиняю свій політ,
щоб ти мені сказав:
що гнітить твою душу,
яка біда лягла на плечі?
Та тільки стисло, в двух словах,
Бо конче поспішати мушу
до інших душ, що мешкають далече, —
аж на заморських островах.
Стрепенувся Горбун,
розправив худі плечі:
— Гаразд. Скажи мені, другом будь,
за що мене Бог так знівечив?
О-нде Цар сидить на троні —
хам, злодій і вбивця —
в юності з циганами крав коней.
Хіба ж йому на троні місце?!.
“То де ж той Бог, що мене створив?” *
Де првда Його, де справедливість?
Коли творив — чи любив??.
То ж скажи мені на милість:
Якщо скалічений за гріх,
то за який і де?
І як я міг
ще в утробі коїти зле?
Ангол глянув на Горбуна,
торкнувся перстом його губ:
— Помовч. Розмова в тебе сумна;
волаєш гучніше мідних труб.
Даремна спроба твоя
вину класти на Всевишнього.
Чи чув про праведного Йова?
Про його суперечку з Богом,
і що з цього вийшло?..
Таких по світу бідарів, як ти
тисячі тисяч, а може й більше —
тому сказати тобі мушу:
в Бога серце болить
за кожну стражденну душу.
Тож молись, брате мій, молись;
угамуй непомірну гординю.
І станеться, — не тепер то колись,
настане день, прийде година —
Бог вивільнить із немічного тіла,
з цієї “глиняної хати” **
твою душу,- щоб в небеса злетіла,
в Божествені палати…
Ангол крилами махнув,
легким вітерцем Горбуна остудив.
І був він, чи не був…
Горбун на колінах стояв і моливсь:
— О, Господи, на горе моє подивись,
та на муку мою, —
перевір мене, Господи,
до останньої нитки;
“випробуй моє серце,
перетопи мої нирки,
бо перед очима моїми
Твоє милосердя.” ***
*, ** — книга Йова.
*** — Пс.24:25
Листопад 2012р Сімферополь.
Василь Мельник.
Вибери Дорогу
«Бо тісні ті ворота і
вузька та дорога,
що веде до життя,-
і мало таких, що знаходять її”
/Євангеліє від Матвія./
Людські дороги різні і доріг багато,
але у кожного вона одна.
У декого широка й кострубата,
а в інших рівна, як струна.
Дороги різні — їх багато,
то правда — спору тут нема.
Проблема — як пройти:
прошкандибати
протягши плуга надарма
і впасти
десь на далекому узбіччі,
на краєшку села,
в якому бігав гуси пасти
аж до морозів, —
до самого Різдва?..
Чи ліпше пройти тихо, —
без метушні і туги,
без галасу і крику,
щоб не натерти ноги,
не натрудити руки…
Дороги різні, що й казати.
І як тут вибрати таку,
щоб було легко йти —
не шкандибати.
Щоб обійти біду
десятою дорогою…
Одначе ось що я тобі скажу:
не тішся позолотою,
мій любий друже!
Бо все то прах:
І золото, і срібло, і кристали.
І скільки б ти їх не притяг,
а тіло взвиє: Мало!…Мало!..
І не насититься повік,
якою б не була дорога,
у цьому світі чоловік,
який живе без Бога.
Тож вибирай, мій сину,
дорогу не широку, а вузьку.
Най стрітиться на ній —
і камінь, і тернина,
а ти крокуй,
відкривши серце Богу;
і знай і віруй, —
тільки Він Один дасть тобі силу
здолати вибрану дорогу.
Василь Мельник
Сімферополь. 2006р.
Балада про батька, що пішов на війну
Тебе взяли на фронт —
Я був ще малий,
Такий собі франт —
Карапуз без штанів.
Ти пішов на війну,
Я про тебе забув.
Грався тихо в піску, —
Тільки чув,
Як десь там, за ліском,
Грім гримить, а немає дощу;
Тягне терпким димком,
Як парком, від борщу…
Коли йшов,
Ти до мами сказав:
“Не журись. Як пішов,
Так прийду.
Бог нам долю поклав
На всіх разом одну,
Своє серце не рви,
Я вернусь — не тепер, то колись…
Понад все: діточок бережи;
Та молись, моя люба, молись,
Щоб стражденні ці дні
Поскоріше пройшли, як та мить,
Бо хто виживе в клятій війні?..
Хіба той, що на троні сидить…”
Я не відав тоді,
Хто в той час на тім троні сидів.
Та й для чого мені —
Хлопчаку без штанів,
Було знати про те, хто він є?
Чи фашист,
Котрий смерть в нашу хату приніс,
Чи сусід-комуніст,
Що в колгосп нас завів…
І сталось, що їли ми дерть,
Від якої страшенно животик болів.
То ж засіло в мої голові
Про дитячі ті дні:
Нестерпні болі в животі
І мамин плач — бо батько на війні.
Та ще одна картина
Усе моє життя
Стоїть перед очима:
Неначе в рамі жіночка свята,
Упавши на коліна,
Зове до Господа,
До Бога нашого,
До Отцевого Сина…
То наша мама,
Замучена війною та колгоспами,
Опустивши бряклі віки,
Молить Бога долі
Для своїх сиріток:
“І як буде Твоя воля, —
Верни з фронту чоловіка.”
*
А війна та була
І довга і страшна.
Та й вона прогриміла, прогула
І, як день той вчорашній, пройшла.
Забрала з собою батьків,
В могили поклала синів,
А з дітей поробила дідів…
То де ж взяти тих сил?..
Скільки треба пролити сльози?..
Сотню рік, чи ціле море?
О, Господи, прости, —
Прости наші гріхи
І кинь під ноги наше горе.
Бо що то є: земне життя?
Тілесні муки й душі страждання.
Чи поталанило кому із небуття
Послати вісточку кохання
До любої жони, чи до дочки,
Чи батькові до сина,
З яким прожив одну, чи дві доби
І в м”ясорубці тій загинув…
Ми — люди на свої планеті
Такі близькі і одночасно —
Такі далекі,
Що інколи стає нам страшно
Своїй коханій
Зазирнути в очі.
І нам уже не дивно, що друг недавній
Нам смерть пророчить…
Тож всі ми сироти
На грішні ці землі.
Не тільки ті,
Хто був покинутий батьками,
Котрі загинули в війні, —
А й ті батьки, що вижили,
І хваляться синами,
Хизуючись медалями наградними, —
Чи під кінець життя,
Як вижимки ті виноградні,
Не йдуть у землю — в небуття?..
*
Я прошу, Господи, Тебе:
Зведи нас на одну дорогу,
Не широку, не розлогу —
для утіхи,
А ту вузьку, котра веде
До Божої домівки.
І в горниці Твої
Усі ми: і батьки і діти
З”єднаємось у радості одні
І будем вічно жити
Без горя, без війни і страхів,
Без комун і без колгоспів.
Будем вільні, як ті птахи,
І щасливі, як прохані гості.
Я вірю, Господи, —
Настане наш зірковий час,
І будем ми радіти
Від того, Отче,
Що Ти наш,
Наш Милосердний,
Наш Святий на віки.
А ми усі:
Брати і сестри, матері й батьки —
Є Твої рідні діти.
Василь Мельник.
Сімферополь
вересень.2002р.
Чи одного батька ми діти?
З тих пір, як на землю прийшов гріх і відлучив людину від Господа, князь світу цього із всих сил намагається закласти в підсвідомість людини сумнів, щоб людина у всьому сумнівалась, щоб ні в чому не мала твердої впевненості, — навіть у самих очевидних і простих речах. От, скажімо, таке запитання:
— Хто твій батько?
— Так ось же мій батько: сидять з мамою на припічку.
Кажись, більш очевидної і простої істини й бути не може.
— Ан, ні, — каже сатана. — Не він твій батько. Наш батько на небі.
— Наш? Чому ти кажеш наш? Хіба ж то ми з тобою браття? Чи ж ми одного батька діти?
І засумнівалась людина: — А чи дійсно ми діти одного батька?
І “сказали вони
Йому в відповідь:
Наш батько — Авраам.”
Відказав їм Ісус:
“ Коли б ви Авраамові були діти,
то чинили б діла Авраамові.”
/ Євангеліє від святого Івана/
Ми діти одного батька
І батько наш Авраам…
Ударила пушка зненацька
І з роти бійців стався хлам.
Молоді і здорові хлопці —
Молоко не висохло на губах.
Єх, молодці ви, молодці, —
Для чого ж мами носили вас на руках?
Для чого ночами не спали,
Співали вам колискові пісні?!
Якби ж то знали, якби ж то знали,
То не лягали б під стегна ті чоловічі міцні.
Ударила пушка зненацька
І роти бійців, як не було…
І хто тепер згадає про батька?..
З ями потягло терпким диком.
І вже не болить їхнє тіло,
Бо його вже не має.
Тільки душі остовпіло
2
Стали в коло над ямою й одна в одної питає:
— А що сталось?
— Що так грохнуло,
Що аж земля захиталась?
— Ми, кажись промокли…
— Ох, матінко моя рідна, мені зуби вирвало…
— Видно добре нам дісталось…
Зазирнули у ту прірву
Тай замовкли. Сонце в темряві сховалось.
Кратер в бездну розвернувся.
Над чорною вирвою їдкий дим гуляє…
Ротний з штабу повернувся
І бійців шукає.
Уніформа його змокла аж до нижньої сорочки;
Все ропою вкрилось.
— Єх!.. Прогавив я синочків.
Звідкиль взялась вража сила?!.
Які ж славні були хлопці!
Хлопці — ясиночки…
Щож ти з ними поробила?!.
Розірвала на шматочки…
Чи для цього мами їх родили?
Будь же проклята та сила,
Що створила
Цю братську могилу.
Про вовка промовка…
Поруч з ротним, наче з неба хто зніс —
Чекати довелось не довго, —
Став сатана на повний зріст.
Не патлатий, не рогатий,
Вуха не ослячі —
Витончено елегантний,
В одежі добрячі,
З діодемою на лобі, —
Ні відняти, ні додати — одна святість.
Тільки брови у злому надломі
Та очі: прудкі й хитруваті.
3
Кликав мене, командир?
Готовий тобі прислужити.
Сумуєш, що лишився одлин
І не знаєш, що маєш робити?
Позбирай кусочки м”яса,
Склади в домовину
Та придумай для начальства
Легенду: хто з них як загинув.
Холодна посмішка
Заклякла в диявольських губах,
Неначе в осінні досвіта
Наморозь на голих стовпах.
Ротний ні живий, ні мертвий —
Просто нервів клубок,
Стояв з окам”янілим серцем,
Як Божий пророк :
— Бажаєш мені прислужити?
То вже прислужив.
Що злого зробили тобі ці діти?
За яку провину ти їх погубив?
— О!.. Брате мій рідний,
Провина одна — гріхи.
Ще прадіди їхні покійні
Служили мені залюбки…
Ротний крок зробив
У бік сатани.
Той лиш зиркнув і, мов би цв”яха вбив,
Наче зніс пів голови,
Мов штика всадив
Під самісінькі ребра.
Ротний аж зомлів.
Не від страху —
від наглості цього переверта:
-Ти називаєш мене рідним братом?
Убережи, Боже,
Ріднитись з таким катом.
Можливо втямити допоможеш:
4
Коли ж бо ми побратались?
А чи може моя мама —
Доки з батьком не вінчались,
Тебе породитла й під тина поклала?
— Простак ти, командир,
Вивчай Святе Письмо
І будеш знати, що батько в нас один.
Для тебе він незнанний Бог,
А я з Ним, були такі часи,
З одного келеха медуху пив.
О!.. Як довго Він мене просив,
Щоб я лиш одного його любив,
І кланявся Старому
До самого підніжжя,
І нікому,
Що найстрашніше,
Не міг сказати дошкульного слівця,
Торкнутись його шкіри,
Бути покірним, як вівця,
І ворогів любити без всякої міри.
Забагато хотів Старина…
Одначе досить товкти в ступі воду.
Затям: усі ми діти одного отця,
Біда лиш в тім, що кожен має свою вроду…
При цих словах крутнувся сатана,
Як дзига на стіклі,
І зник, пропав, як у піску вода…
По обличчю ротного гіркі сльози текли.
* *
Ми діти одного батька
І батько наш Той, Хто переміг смерть…
Ударила пушка зненацька
І рота бійців зникла геть.
Молоді і здорові хлопці,
Ледь пушок пробився на губах.
Є! Молодці ви, молодці,
Деж тепер ваші душі, в яких краях?
5
Чи злетіли до раю,
Чи в пекло упали?
Не знаю, —
Й гадати не буду. Світало…
Трава росою покривалась.
На обрії палахкотіло небо,
в повітрі все тремтіло,
Досвітня зіронька згасала…
Над ямою зграя голубок
сполошилась і — полетіла…
Затрепотіли їхні крила
У синьому небі,
І такі вони були любі, такі милі,
Що серце стислось і гукнуло:”Не треба!..”
Не траба відлітати
В небесну височінь,
Бо тут, на землі, вас будуть чекати
І батько і мати, і рідні, і близькі усих поколінь…”
* *
“І сталося одного дня.
І поприходили Божі сини,
Щоб стати при Господі.
І прийшов поміж ними й сатана.
“Звідки ти йдеш?” — Спитав Господь у сатани.
А сатана відповів Господеві:
“ Я блукав по землі та й перейшов її” *
І замовк. І не сказав скільки душ загубив
І скільки залишив у розпачі.
— Хто він? — Запитували Божі сини. —
Чий він син? Що за порода?..
Так розмовляли вони
І казали: —
На жаль, не тільки в людській сім”ї,
А і в Божій — не без урода.
Василь Мельник.
Сімферополь. 09. 2002р.
* Книга Йова 1:6.
Пізній лист
В нашому житті часто так стається, —
доки наші батьки живі й здорові, ми їх
як би не помічаємо, коли ж Господь
забирає їх з цього світу, тоді починаємо
відчувати, як їх нам не достає, і які ми
були не мудрі, коли цурались їхніх порад,
а ще гірше, коли завдавали смутку та
навіть болю своєю непослушністю.
Тож вірно говорить народна мудрість:
“ Що маємо, — не цінуємо, коли втрачаємо —
Сльози проливаємо.”
Моя матуся,
Моя рідненька,
Пишу тобі запізнього листа.
Тепер від нас ти так далеко —
То чи достане цілі вісточка моя,
Чи добереться мій пакет
До твої Божої домівки,
Чи візьмеш в руки цей конверт,
Що таїть в собі мою вістку?…
Лишилось в пам”яті мої
Твоє докучливе прохання:
“Сядь біля мене, синку мій,
І вислухай мої страждання.
Візьми до розуму просту пораду:
За вітром не гонись
І не люби парадів;
До Господа Всевишнього молись, —
Проси удачі;
Навчайся мудрости небесної;
Без суєти рішай земні задачі;
Остерігайся поступу нечесного.”
А я відмахувавсь
від твоїх слів,
Як пасічник від диких бджіл:
Чекайте, мамо,
Які ви, право, нетерплячі.
Чи маємо часу замало?
Настане день і вам і Богові —
усім віддячу…
Ти плакала, моя рідненька
Від тої глупоти.
Моя ти, пташко, моя лелеко,
Як хочеться тепер тебе знайти
Й сховатися в твоїх долонях.
Та відлетіла ти далеко —
ногами не дійти.
Даремна тут моя погоня.
Прости мене. Прости…
Я бачу очі сумно-голубі
На помертвілому обличчі.
Скажи мені. Скажи,
Хто дивно так курличе
В небесній далині?
Чия сльоза стікає
З хмаринок в тихі літні дні?
Чий голос пташкою співає
У нашому вікні?..
Тебе уже не має.
Тебе уже не має
На грішній ці землі.
Та не даремною була
Твоя проста наука.
Усе, що мала — віддала,
А я віддам твоїм онукам.
***
На горбику не в“януть квіти.
Ти в наші пам”яті навік жива.
У цьому скривленному світі
Незиблима лиш Істина Свята:
Молись до Господа Всевишнього,
До Бога нашого,
До нашого Отця —
Най голос твій дзвенить, як дзвін…
І я молюсь
До Ангола Святого,
Бо тільки Він
Спроможний донести
Мого листа.
Тож скажемо Йому: Амінь!..
І вклонимось до ніг
Небесного Отця.
травень 2002р
МОНОЛОГ ІЗ ЯМИ
Плач Єремії 3.55:
“Кликав я, Господи,
Ймення Твоє
із найглибшої ями”…
Я на тебе надіюсь, мій Господи, і мрію
зустріти Тебе вранці,
коли діти-голодранці,
заспані, не вмиті,
тягнуть рученьки холодні
і кричать несамовито:
“Ми голодні, ми голодні!..”
О, Господи,
я на Тебе надіюсь невпинно.
Сам сказав: “Ви Мої вівці…”
Надіюсь кожного дня, кожну годину.
Та ось митники і податківці
здирають останню ряднину
з моєї дружини…
Плаче вона і голосить.
А я — вагітний гріхами,
як породілля, що двійню носить,-
ще молодий роками,
та вже сивоволосий,
копирсаюсь на смітниках
поряд із псами,
щоб знайти об”їдника,
кинутого ситими панами…
О, Господи,
Ти моя Скеля,
Ти мій Охоронець,
Ти на руках мене носиш,
як жінка свого первенця,
голубиш і просиш:
“Будь вірний Моєму Закону,
не будь впертим,
не роби зла нікому —
і станеш безсмертним…”
Це правда, я знаю…
Хто вийде з Тобою на прю?
Сила Твоя міри не має.
Хто перевершить славу Твою?!.
Ти конче подумав і Звук —
темряву освітив,
могутністю чарівних рук
все воїнство небесне спорядив
і, як вінець Своєї слави,
“за образом і подобою”
з грудки глини мене зліпив,
і сказав:
“Розмножу тебе більше
морського піску.
На руки візьму,
і, як малу дитину, понесу…”
І поніс…і досі носиш…
Та що маєш?
Кого на святих Своїх руках тримаєш ? —
злодія…
зрадника…
вбивцю…
Котрий годен за понюх табака
рідній мамі відрізати крильця.
Та що там крильця рідній мамі —
рідну дитину кину в криницю,
як тільки заквашу свої тями
у гіркій водиці.
Віри не йму.
Слова Божого не чую.
Цілую в губи сатану
і з чортеням навприсядки танцюю…
О, Господи,
скажи мені відверто,
можливо слово Твоє
в самісіньке серце вцілить,
бо душа моя вперта
і давно вже нікому не вірить, —
невже і такого мужа
Ти годен підняти на руки,
Витягти, як свиню, з калюжі ?!.
Та більше —
взяти на себе його муки?..
О, Боже правий,
від натуги болить голова.
Ми таки люди — не свині…
Судомить м’язи,
немов по спині
ходять жорнова.
Кричить, волає на весь світ
розбите серце…
А в юності — як рвалося в політ,
як мріяло сердешне,
щоб в крісло сісти.
Та не просте —
Яка пожадлива людина!!.
А, звісно, в золоте,
перед яким згинаються коліна.
Де вже не чути:”Дай поїсти!”
А всі танцюють, всі радіють;
до трону тягнуть фаетон ,
і серце мліє
від галасу:”Славен!.. Славен!.. наш барон!..”
Та ба… не так сталось,
як співалось…
Вибач за відвертість.
Колись мені казалось,
що мої хист та впертість
в підкову світ зігнуть,
затремтить під ногами земля,
і я — на небо вознесусь,
як той святий Ілля..
Така-то крутиться в голові
важка маячня —
від наркодурману.
А Ти тлумачиш мені
про якесь там каяття,
застерігаєш від обману.
Кажеш:
“Будь смирним, не впадай у блуд”..
Ти бачиш о, Господи, кривду мою,-
розсуди ж Ти мій суд!
Скажи прямо і відверто, —
якби не було це гірко,
яка в Тебе потреба
такого ось вуйко тягнути на небо?
Темрява впала… Зів’яла трава…
Навколо все кричало:
“Не треба!.. Не треба!..
Говорити такі слова!..”
Від страху вороння з дерев злетіло,
землю покрив туман,
під ногами усе затремтіло,
неначе пройшов ураган…
І почув грішник голос —
сильний, як грім,
і ніжний, як звуки ліри:
“Мій сину, Мій недозрілий колос,
ти далеко відійшов —
до самої прірви —
там вогонь пекельний…
Зупинись.
Гріх твій важкий,
але не смертельний.
Назад повернись.
Відчуй: легкий вітер віє.
Простягни до Мене свої руки.
Я тебе зігрію, я тебе омию.
Візьму на Себе твої муки.
Визволю з гріховної неволі.
Тож вибирай не смерть, — а життя.
Ти — хазяїн своєї долі.”
Грішник заплакав, як дитя.
Упав на коліна.
Гарячі сльози текли,
душа тремтіла…
“О, Господи, прости!..О, Господи, прости!..
Вклади в сердечну рану Свою віру!..
О, Господи, прости… прости і помилуй.
Я Твій.
Я Твоя чорна пляма.
Господи, Боже мій,
підійми життя моє
з цієї ями.
Василь Мельник .
Сімферополь
грудень, 2010р.
Молитва
Дочці Оксані і її діткам: Алексі і Антону присвячую.
Господи, Боже наш,
Мені не дано знати
Про день і час Твого приходу,
І серце моє плаче;
Душа моя в печалі.
Тож не барися, Господи,
іди…
Іди на нову зустріч,
На неї я чекаю,
Чекаю з нетерпінням,
Бо тільки Ти Один
Можеш мене спасти,
І я надіюсь на Твоє спасіння.
Тож скорше, Господи,
іди…
Наш Милосердний,
наш Святий,
Відкрий Свої суди
на ті гріхи,
Що від Едему нас полюють.
О, Господи,
Прошу тебе — найди,
Найди мені притулок
В тенетах грішної землі.
Візьми мене за руку — тримай міцно,
Щоб я не збочував з Твоїх доріг,
І щоб мене не здуло
Чорним вітром,
Щоб не заплуталась моя душа
В спокусах цього світу,
Коли з небес впаде пітьма
На землю грішну.
О, Господи,
Тримай,
Тримай нас міцно.
2
О, Господи,
Я жду Тебе,
На Тебе я чекаю.
І в світлий день
І в темну ніч
Тебе я виглядаю,
Щоб ніженьки Твої святі,
Гріхами нашими пробиті,
Прижати ніжно до щоки
Й сльозою радости омити.
Нехай потухне сонце,
На землю ляже тінь
І вітер гне несамовито
Дерева до землі,
І гріх,
Як та собака гонча,
Чіпляєься до ніг, —
Мені не страшно в цій пітьмі,
Бо Сам Ти — Світло.
О, Господи, прости,
Прости нас грішних.
О, Господи,
Чи знаєш Ти,
Як хочеться мені — пройти
Дорогою небесною
І доторкнутись
Хоч би до сліду
Твоєї Божої ступні
І так — воскреснути;
І вічно жити
В Твоїй Божественній сім”ї.
Амінь.
