Давай поплачемо

Земля була побита спекою. Потріскана та суха з попаленою сонцем травою. Здавалося, земля забула, що то роса по ранкам, що то дощі з неба і, навіть вітер з-за обрію. Все закоцюбилось, застигло, вирячивши осатанілі, спекотні очі. Жара висмоктувала все живе з землі, природи і людей. Олена чимчикувала з авоськами до базару. Дихати було нічим. Здавалося, ось-ось розірве її на частини, оця жара. Вся опухша, з отікшими, наче стовпи, ногами… брела, задихаючись, по базару. А звідусіль, немовби з преісподній, чулося – купіть, купіть, купуйте…

Олена боялася піднімати очі. Так неймовірно жалко було всіх отих розпалених жарою, з очима побитих собак, різних людей, що і самі не могли второпати, чому і за що вони в цьому пеклі.  Просто, не такі мобільні, не такі талановиті, мабуть люди.

 Багато років ходила сюди Олена. На перший погляд, одне і теж навкруги — “ купіть, купіть, купуйте…,- скиглили ці нещасні люди, підбігали, підходили, пропонуючи свій товар. Олені було їх дуже жалко. А ще, було страшно опинитися на їхньому місці поряд з оселедцем, живою рибою, картоплею, морквою і всяким тряп’єм. Ніколи Олена не торгувалася на базарі. І ніколи не розуміла тих людей, які розказували, як їм до вподоби оте торгування. Платила завжди, що їй казали і тихо відходила.

— А ну, йди геть з цього кутка, тут я завжди стояла і буду завжди стояти. Чуєш ти, старчихо драна. Геть, кажу тобі, геть чвалай звідси.

— Що ти ……?

— Чого витріщилася? Чво товкаєшся. Щас я по виб’ю тобі оті твої булькаті, дурні очі.

— Геть, геть кажу, це моє місце.

 Олена чула все це не раз. Ці безкінечні розбори на базарі наповнювали її новим болем, та відчаєм. За своє довге життя вона пам’ятала скільки вже змінилося отих горе – продавців і в цьому, і в тому кутку ………………………………………………………………хто в інвалідній колясці, хто просто в ліжку, а хто вже давно заспокоївся на кладовищі, що по іронії долі майже був поряд з цим злощасним базаром. Бо, на лікування в багатьох з цих людей грошей не було. Отак відходили, зникали в небуття, а їхнє місце під сонцем займали інші, сподіваючись на кращу долю. Та мало кому фартило у цьому замкнутому круговороті. Виривалися одиниці. Та й якою ціною – хто зна.

Дуже гірко було Олені дивитися на ті опустілі місця і на тих нових підприємців, що спішили їх зайняти. Та й сама вже, мабуть, не довго буде топтати цю нещасну землю, що теж волає і вже й не плаче, як і вона, бо нічим.

Сьогодні вона, таки, підняла свої опухлі від спеки очі, подивилася навкруги. Як ненавиділа Олена це місце, що як белебень видавав всі болячки та негаразди людські.

— О, привіт! А я дивлюсь, це ти, чи ні? Олена стрілась очами з чоловіком, що забалакав до неї.

— Це ти, Петре? Ти також змінився трохи – літа, літа. Де пропадав так довго?
— На заробітках у Москві. Не повіриш, Олено, але скільки там наших, тутешніх людей. Страх Господинь, скільки! Отак, ідеш по ринку і тільки знаєш – здрастє, здрастє земляк.

— Ну, що заробив багато? Вдалі були заробітки?

— Та, де там!

 Петро схилив голову і тупо дивився на її ноги. Олена знала який вигляд у тих ніг. Вони пожовані часом, з чорними в……….ми, що ніяк не вдавалося закрити спідницею, а в штанях влітку спекотно – мало нагадували вони тепер ті ніжки, що колись подобалися Петру. Вона пам’ятала, як замолоду був закоханий оцей, сивий тепер, чоловік. Ні, він теж не орел. І все ж, вона бачила з якою відразою і подивом він дивився на її ноги, а потім схаменувся і хотів заховати той свій вираз обличчя за посмішкою. Та йому це не вдавалося, бо перед ним була вже не та Олена. Петро, якось дурнувато, ошкірився і тупо дивився на її лице, вкрите зморшками, на сиве волосся з-під шляпки від сонця.

— Ну, гаразд, бувай, Олено, я вже піду, пора мені. Вдома мене зачекалися. Сама розумієш, я рідкий гість удома.

— Так, так, дорогенький, пока. Бувай здоровий.

 І він пішов, а вже на виході, біля залізної огорожі, зупинився. Гірко скривившись, запалив цигарку і розгублено дивився їй вслід.

— Купіть рибку. Ось, свіжа. Окуні. Ось, окуні. Купіть окуні!

 Так, так – риба окуні. За ними також прийшла Олена на цей базар. Подивилася на жіночку, що пропонувала їй тих окунів. Вони знали одна одну давно. Її, здається, звати Лілею. Може і вона знає моє ім’я, подумалося чомусь Олені.

— Це сьогоднішні, ось, зовсім свіжі. А ось, ці – вчорашні, задешево віддам. Беріть, будь ласка.

Ця Ліля була ще не стара, зморена життям, жінка. Іще, вона була дуже худорлява. Особливо, якщо їх поєднавши, зрівнювати. Прямо таки, Бухенвальд, та й годі, якийсь. Жінка ця була не схожа на інших торгашок рибою – не та заточка і не з тої глини. Дуже інтелігентна, така собі, продавщиця схожа на вчительку. А що ж, вона колись і була нею. Чимало тепер їх тут, на базарі, колишніх вчителів, інженерів, словом учених людей. Всі чимось торгують. В голові у Олени вперше в житті промайнула думка, — може і не все, що робиться під сонцем на краще? Якось, дико було дивитися на цих, очманілих від безвихіддя, людей.

— Ось, цю сьогоднішню – “будь ласка”.

 Олена подала запрошені продавщицею гроші і зиркнула на вчорашню, розбухлу, мабуть, як і вона, під сонцем рибу.

— Візьміть цю так, без грошей – Ліля кинулася набирати ту рибу в кульок.

— Навіщо вона мені? Не треба.

— Як то, навіщо, обурилась Ліля – котам. Тай ми їмо, як нічого їсти.

І ця нещасна жінка так подивилась в очі, що Олена не витримала і відвернулася. Як ошпарена, шугонула вона з тими окунями – і сьогоднішніми, і з вчорашніми в руках, забувши про все на світі, геть від прилавка. Ще жодна людина на неї так не дивилася.

— Геть, геть звідси. Кляте місце.

 Нарешті Олена заплакала. За кілька останніх років вперше. Плакала так гірко і бігла так хутко, незчулася, як була вже далеко – аж коло вонючого ставочка, що застиг біля самого її дому. Там, понад очеретом, зупинилася і хлипала так, що аж стогнала.

— Земля моя, давай поплачемо разом!

 З потрісканої навіть тут землі, ледь-ледь пробивалася зелененька, приглушена така, травичка. Палило сонце, смерділа вода, плакала верба на березі. Небо схилилося так низько, немовби хотіло сховати цей затхлий ставок з вигорівши ми під сонцем очеретом, Олену, що зігнулася біля нього в три погибелі, і цей весь день на цій грішній землі.

Та потріскана земля вже не хотіла плакати разом з Олею. Вона з надією дивилася на Олену, стирала з землі її сльози, що падали, падали, немовби мілкий град серед літа і простягала до неба змучену, ….. руку із очерета та замученою спрагою травички, немовби за всіх і за все молилася до того схиленого занадто низько неба.

 Олена не втрималася і приєдналася до цієї німої молитви.

— Отче наш, Сущий на небесах…

Випросталася і теж підняла вгору руки. А й не треба було тепер ніяких слів, бо небо дивилося в очі, проникаючи до душі і до самого серця жінки, розуміючи все. Воно дарувало їй тепер надію і віру від себе. Заспокоїло, підкріпило і дало силу жити.

Тетяна Дейна