Слово сокровенне

Оксана відписала листа своїй подрузі і тепер сиділа над ним згорблена, розгублена і вщент розбита.

Навіщо оце виливати на бідну голівоньку моєї Настусі всі свої біди, непорозуміння, та жагучій відчай. Навіщо? А кому було повідати про все це? Господи, зовсім нікому. Бо, немає такої людини на всьому білому світі перед ким би пристала бідна, розчавлена і за гноблена вкрай. Люди не люблять бідних та слабких. А як вона, Настуся? Чи переживе оцього листа? Мабуть, таки, ні. Хто б пережив. Ніхто. То ж годі сподіватися на відповідь. То й добре – подумала вона і заплакала. Не треба мені її жалю, та співчуття не треба. 

Оксана плакала довго. Вона жалібно скулила, мов та собака над білим папірцем списаним її рукою і їй було дарма, що сльози капали на нього і букви розтікалися. —— Треба ж, букви ставали такими ж понівеченими, нікчемними, та брудними, як все її життя. Все відкрила їй, своїй Настусечці – і про своє життя в дитбудинку, і своє безглузде заміжжя за нелюба. А навіщо? Навіщо був той шлюб? Так, понесло за рікою, замуленою рікою буття. Залицяння, доторкання, обнімання, цілування. І тіло, не знавше любові, тепла, піклування, здалося. А душа? Душа понівеченою стала вже згодом і теж майже замулилась. Не могла вона без любові. Зрадила, зрадила душу вона і тіло зрадила, і життя.

Так, зрадити можна не тільки когось. Себе зрадити найболючіше і найгірше. А тепер чорна діра замість душі. Вона болить, пече і холоне водночас. Не здужати, ні витримати цього неможливо тілу. Душа дивиться чорним, допитливим, незбагненно глибоким своїм оком, у саме серце дивиться і розриває те серце навпіл.

А діти? Діти, яким віддала всю себе без останку, в яких вклала оту несказану, сокровенну любов свою. Хлопчик мій і дівчинка – зненавиділи мене. За що? Бо і їх зрадила і обдурила.

З золотими медалями діти закінчили школу, в якій і працювала сама Оксана вчителькою. І сподівалися вчитися далі. Бо мама обіцяла їм те навчання. Заради нього вони під її натиском старалися так, не догулявши і не доганявши свого м’яча на вигоні. І навіть, влітку часто не бачили річки і ставка, що були далеченько за селом. І тепер вони відмінники, і не поступили до інституту. Не пройшли по конкурсу, а на контракт у неї, їхньої матері, не було грошей. Не було. І зараз знову вона готова б була на все, щоб дістати ті гроші. На все? Мабуть так. І від цього її душа враз стала ще чорнішою, глибшою і вразливішою. І так заболіла вже в купі з серцем. Тепер ця душа і серце разом обоє плакали. Хіба то Оксана плакала? Вона тільки як тварина скулила і все. А тут ще засмоктала виразка шлунку. Така тягуча, звична біль.

— Треба щось з’їсти – подумала Оксана, підійшла до плити, сіла біля каструлі з борщем і прямо ополоником з каструлі стала їсти. Не відчувала що їсть, лише б вгамувався біль!

А чи завжди було так? Оця пітьма, безвихідь, смертельна ця схватка між життям і смертю.

Батьків своїх вона не знала. Лише дитбудинок, де треба було виживати. І навіть, в юності завжди якась туга і безпомічність. І щоб зарадити якось, вдавалася до хитрощів і прикривалася цинізмом, жорстокістю і войовничою поведінкою. Її навіть, багато хто й боявся. Страх Оксана завжди вважала силою. Головною силою. Завжди боялася сама і хотіла, щоб її боялися. Тепер знала, що той страх лише знівечив її душу і життя. А що то є – життя? Страх за себе, за дітей, за завтрашній день? І кінець всьому – смерть?

Господи, невже це правда? І враз перед очима блиснула стежинка, що вела до струмка джерельної води за огорожею дитбудинку. Як та блискавка між хмарами, так і вона, ця стежинка між заростями трави палахкотіла і радісно звала бігти вниз, де зупинялася сама і та маленька дівчинка із спогадів теж зупинялася перед чудом сяючої джерельної води, що витікала зразу з самої гори і текла маленькою змійкою між камінням, ховаючись в траві, а потім у високому очереті.

Маленька Оксанка на мить завмирала над тою сяючою на сонці водою, а потім тихенько казала, — добридень, мила моя, люба водичка. Чи ти не забула мене, чи пам’ятаєш? І вода їй казала, — так, я тут, я пам’ятаю, іди сюди.

Оксанка ставала на коліна, не відчуваючи камінців, і торкалася тої води. Пестила її, і знала завжди, що вона, оця вода жива і їй приємно гратися з нею.

Довго вони балакали разом про все, все в житті. Про саме потаємне й найсокровенніше. Про любов до мами і тата, яких не знала ніколи, та завжди на них чекала і знала, що вони її теж люблять, про любов до Юрка, з яким билася до сліз і крові. Бо, хотіла, щоб він її поважав і боявся. І про свою любов до цієї зеленої-зеленої трави, до пахучої-пахучої землі, до коників, що стрибали навколо, метелики, що літали і сідали на її цвітасте платтячко і не боялися зовсім, а навпаки – вони її так любили і тішили своїми яскравими крильцями.

Як любо тоді було все. І сонце було лагідне, таке тепле. М’якими своїми променями торкалося її голівки і погладжувало її легенько. І вітерець обіймав так легенько і лоскотно завжди. Звав побігати з ним, хоч трішки.

І вона, напившись досхочу тої джерельної води, бігала коло того струмка і співала разом з пташками, які також, майже торкалися її крилами. Це були ластівки. Їх було багато тут. І вони літали тут, понад горою тією і над струмком. І Оксана тоді почувала себе частиною цього Божого світу. Найкращою його частиною. Зливалася з ним воєдино і трималася за нього цупко, не бажаючи з ним розставатися. Та минав час і треба була зупинятися, хоча вітерець не хотів зупинятися і відпускати її. Оте її житейське “треба” вітерець ніколи не міг збагнути і біг далі, а Оксана, зупинившись таки, відчувала себе сповненою такої життєвої сили, що гори могла б звернути. Ще раз припадала до свого струмочка, до своєї живої водички, пестила її на прощання і знехотя потихеньку відходила, мовлячи, — пока любий мій, не забувай мене, чуєш, ніколи не забувай.                                                                                   Потім бігла, не чуючи себе на верх гори і поверталася знову до свого похмурого буття боротьби і страху перед вихователями, вчителями, друзями навіть, бо нікому не вірила і нікому не довіряла.

Чому Господь сотворив все так чудово, неперевершено, яскраво, гармонійно, а вжитті людей так наплутано, неясно, незрозуміло, так тяжко, нудно.                                                                              Невже мета всього – тільки виживати? Спитала якось у класного керівника на уроці Оксана. Вона наважилась на це тільки тому, що це була єдина людина, яка завжди виділяла її і, здавалося, навіть по своєму любила. Мила моя Ольга Дмитрівно, як ви тоді з усіма сміялися з мене. Вже після не тільки спитати про щось, навіть заїкуватись не сміла: — я сама, я все зроблю і зрозумію сама зі своїм струмком і сонцем, травою і стежкою, а ще – з вітром, метеликом і ластівкою.

— Так! Перестала плакати. Так, — ще раз промовила вголос Оксана, адже у мене є все це і тепер не тільки моя подруга Настя. Та й навіщо її грузити собою?

Оксана, підбігши до столу, зжмакала написаного подрузі листа. Потім його, з якимсь остервенінням порвала на малесенькі шматочки і була знову в цю мить схожа на розлючену, поранену тварину. Вона вся тремтіла. Знайшовши якусь одежину, перевдяглась і побігла з хати на край села, до маленького джерельця чистої води. З самого того дитинства всі ці струмочки води були для неї тепер завжди одним цілим. Вона вірила, що всі вони по всій землі течуть з одного якогось Богом сотвореного місця і живлять все собою.

От і зараз може підживлять і скажуть оте сокровенне, щось незрозуміле, незнане і не знайдене нею слово. Ось і стежинка, здавалося, також була тією самою, що і в дитинстві, і трава, і метелики.

Вона бігла, не чуючи ніг, себе. Ось і вітерець підхопив її легенько, обійняв і поніс на своїх руках, пестячи. Ось, і сонце погладило по головці і заспокоїло трохи, а он де ластівки. Такою ж юрбою устрімившись в незвідане небо, що нахилилося зовсім низько, літали попід самою горою. Все одвічно, таке, як завжди. Воно було, є і буде завжди справжнє, цільне і гармонійне.

— А може, часу зовсім нема? А це люди надумали собі той час, щоб старіти і помирати. А веселий струмок, трава, земля і ластівки кличуть, кличуть цих бідолашних людей у вічність без часу, без старіння, журби і страху.

 Оксана підбігла до, завжди спокійного, лагідного, сяючого на сонці і говірливого джерельця, витікаючого, наче також з тої  самої гори, що і в дитинстві.

— Ось і я, любий! Це я – твоя Оксана. Чи ти мене впізнаєш? Чи ти мене пам’ятаєш?

— Так, так – завжди знаю і пам’ятаю, — сказав те струмочок і весело побіг собі попід вербою, що схилилася своїм плакучім гіллям до води, теж, видно задихаючись від спраги.

Оксана доторкнулася до води і засміялася, — так, це той же струмочок її рідний і любий, що знає її і чекає на неї завжди. А що саме невірогідне – він її любить такою, яка вона є. Любить невимовною, незбагненою, навіть нею, любов’ю.

Оксана прислухалася до цієї любові і захотіла її випити, покрити нею себе всю. Оце все своє тіло. Зовсім немолоде, важке і темне тіло. Пила довго, черпаючи воду долонями, а потім змочила водою голову, лице, плечі, груди, коліна. Випросталася, стала скраєчку – на величенький камінець і, обережно набираючи воду, поливала нею ноги. Аж змерзла вся, а потім сіла на зелену з мохом траву і застигла, слухаючи. Бігти, як в дитинстві, їй не хотілося. Хотілося сидіти і слухати. Безкінечно слухати говір води. І вона, ця вода, таки промовила їй оте завітне, сокровенне слово.

Так, тепер вона чула його. Це слово, виявляється, звучало завжди. Воно мовилося усім і всьому. Та тільки сонце, трава, вітер, метелики, ластівка – все навкруги чуло те слово, а вона ні.

Любов, любов, любов – журчала вода і бігла вперед, щоб всьому білому світу сказати те слово, поспіти сказати, бо всім треба знати, що лише любов є містком між життям на землі і вічністю. Не страхом движимі – сонце, трава, вітер, квіти, земля – все і вся, що є на землі, промовляє одне-єдине слово – “любов” і движиться тільки цим, єдиним словом. Тягнеться все суще до неба, у вічність, і промовляє до людей, щоб і ті підняли очі, побачили світло тої вічності. І наповнилися цією Божественною любов’ю, як оце, тепер вона. І захотіли любити і віддавати свою любов.

Тетяна Дейна

2000 р.