Діяльність церкви «чеських братів» в Україні в XV–XVII ст.

Попередники чеських братів в Україні

Вже у XV ст. жителі України були знайомі з працями реформаторів, що потрапляли сюди через Польщу та Чехію. Наприклад, праці Джона Вікліфа переклав на польську студент Краківського університету, гусит Андрій Галка з Добчина^[1]. Польський хроніст реформаційних рухів Анджей Венгерський наводить дані про існування в XIV ст. вальденсів у Чехії, Моравії, Сілезії, Польщі, згадуючи про викриття інквізицією 1330 р. цілої колонії прихильників цього євангельського руху в Кракові^[2]. І. Власовський зазначає: «Ніде в Европі не було стільки протестантських гуртків, як в Польщі»^[3].

Гусити та жидівствуючі

Багато дослідників повязували між собою рухи «жидовствуючих» та гуситів. Наприклад, В. Боцяновский вважає, що вчення «жидовствуючих» потрібно порівнювати з гуситськими та таборитськими ідеями, «распространявшимися в Литве»^[4]. На думку Д. Чижевського, література «жидовствуючих» доводить її зв’язок із чеським гуситством^[5]. Про їх зв’язки може свідчити книга «Беседе на ересь гуситов», яка стверджує, що таборити намагалися в усьому уподібнитись єссеям, там навіть присутня інтерполяція із «Юдейської війни» Й. Флавія, яка описує життя та звичаї єссеїв^[6]. Характерно, що трактат ототожнює вчення гуситів з богомильством та з «жидовствуючими». Та й для всіх антигуситських творів XV в. на Балканах і в Молдові було звичним ототожнювати гуситів та богомилів.

Ідеї гуситів, а особливо — таборитів, мають багато спільного з поглядами «жидовствуючих». Таборити як і «жидовствуючі» не поклонялись іконам, відкидали пости, не святкували жодних церковних свят, виступали проти монашества, не визнавали мощів, а молитви до святих, матері Божої і апостолів вважали поклонінням ідолам^[7]. Як і «ожидовлені», вважали, що всі народи мають слухати Слово Боже рідною мовою^[8]. Таборитські священники використовували народну мову в богослужінні та релігійній літературі — відомий переклад з чешської на «просту мову» «Пісні пісень» відомий по списку кінця XV — початку XVI ст. ^[9]

Поширення гуситства в Україні

Гусизм буйно розростається в Україні. Про це свідчить трактат «Беседа на ересь гуситов» («гусов»), написаний в Україні на межі XV–XVI ст.: «Сій бо новопросв?щении, колми сут лучшеи тех, яко не токмо во едином граду или веси жилище имьют и пребываніе, якоже они тога, но много множество монастырей, церкви по всей вселенней воздрузишася»^[10]. Згідно трактату, гусити прийшли в Україну з Молдови, де їх патроном був князь Олександр Добрий. У творі також вказано, що гусити живуть в Україні общинами, займаються торгівлею та ремеслом, проповідують своє вчення. Зокрема вони навчали: «Церковь єсть толиково серце наше»; «Мы хощем послушати токмо книгы пророческыя и Мойсеевы книгы, и Псалтырь, и Єуангеліє, и Апостольскаа ученіа и откровеніе святого Іоанна Богослова». ^[11]

Чеські брати — відродження гуситства в Польщі та Литві

Після взяття імператором Фердинандом повсталої Праги в 1548 р. чеські брати були вигнані з Чехії й Австрії його розпорядженням. Близько тисячі їх осіло в Польщі, де ще жива була пам’ять про гуситство, і яка, за висловом І. Власовського «нагадувала озеро, до якого вливались численні води»^[12]. Вони прибували цілими караванами, з жінками й дітьми. Особливо ласкаво прийняв у свою опіку Андрій Гурка, староста Великопольщі та Станіслав Остророг. Пробудження, розбуджене колись гуситством, відновилося з приходом до Польщі цих «чеських братів», або «Братської єдноти», як вони себе називали. Спорідненість народів та мов допомогли Чеським братам проповідувати свою віру. Це була перша організована протестантська церква Речі Посполитої і тому якийсь час грала провідну роль серед протестантів Східної Європи. Пізніше громади чеських братів посилилися завдяки біженцям з Моравії після війни в Чехії у 1620 р. та авторитету останнього єпископа Чеських братів, Яна Амоса Коменського.

Відомі прихильники та громади чеських братів

У Польському Королівстві чеські брати знаходять прихильників серед панів і маґнатів, передусім прихильники гусизму: Остророги, Лещинські, Кротовські, Опаленські, Липські, Оржельські та інші. На Галичині їх вчення приймають Горайські (давній православний рід). Є відомості й про гуситів у колі Яна Спитки з Мельтшина, володаря частини Галичини. ^[13] 

Як засвідчують документи, у Литві чеським братам патронував Ян Кротовський, у Малопольщі — Рафал Лещинський, на українсько-білоруському пограниччі — Микола Глібович. Одним із головних прихильників течії стає Якуб Остророг, представник роду, відомого давніми зв’язками з гуситами. Він 1553 р. відкриває у містечку Лешні церкву й школу для чеських братів, котра проіснувала до ХVIII ст.^[14] Фактично більше ста років Лешно виступало головним центром цього руху. Іншим центром було м. Познань^[15].

Їхні громади були особливо поширені в західних регіонах України — Волині, Галичині, Закарпатті. У волинському Берестечку під опікою Єжи Лещинського діяла громада, яку очолював в ХVII ст. доктор теології Маґдебурзької академії Ян Турновський^[16], брат Теофіла Турновського —  суперінтенданта (керівника) «чеських братів». Існували громади у Влодаві та Венгрові (тут був пастором один з чотирьох братів Венгерських — Войцех) та в Закарпатті: у Бенатці, що неподалік Бардієва, на словацькому кордоні^[17].

Діяльність проповідників чеського братства в Україні

Як засвідчує лист чеського брата Кароля з Жеротина (датований 1668 р.), у ХVII ст. в українських землях мешкало чимало чеських еміґрантів-братчиків. Наприклад, у Галичині жив відомий діяч чеського братства, сподвижник Коменського — Ян Фікар, а під Львовом, у Дублянах, оселився Павло Крокочинський^[18]. Активними діячами чеського братства в Україні були Єжи Ераст, уродженець Межибіжжя на Поділлі, та Войцех Максим з Вишні, колишній ксьондз „на Русі“^[19]. Чеськими братами були брати Кришковські, передусім Лаврентій — співвидавець „Катехизису“ Симона Будного. На Берестейщині бував Іван Рокита — активний діяч чеського братства, літератор, знавець латинської, німецької, слов’янських мов. У складі посольства Сиґізмунда-Авґуста до Росії (1570 р.) Рокита відвідав Москву й проповідував своє вчення цареві Івану IV. Іван Грозний, побачивши у цих проповідях спільність з поглядами „люторів“, неприхильно поставився до місіонерства Рокити. Відповідь Грозного „єретику Рокитці“ відома під назвою „Відповідь государева“, увійшла в історію як пам’ятка слов’янської полемічної літератури^[20].

Прагнення до унії між чеськими братами та православними

Суперінтендант Теофіл Симон Турновський (1544–1608 рр.) — випускник Краківського і Віттенберзького університетів, автор твору „Дзеркало віри християнської в Польщі“ (Вільно, 1594 р.), активний діяч на міжпротестантських синодах. Він доклав чимало зусиль для об’єднання протестантів і право­славних Речі Посполитої. На протестантському з’їзді в Торуні (1595 р.) він заявив про близькість «євангельської релігії» (протестантизму) до грецького християнства (православ’я), що ґрунтувалась на спільності слов’янських народів та їхніх мов^[21]. Т. Турновський радив про­водити спільні наради, богослужіння, відкривати школи. На Віденському з’їзді протестантів і православних у 1599 р. він був редактором проекту угоди, яка складалась з 18 пунктів вчення, у яких протестанти й православні не мали суттєвих розходжень. Один з пунктів: „Ми, чини, вельможне панство, радники, вершники та інші жителі Польського Королівства, Великого князівства Литовського та інших прилежних земель, … прихильники як грецької церкви, так і євангелицького сповідання, віруємо і сповідуємо єдиного в Трійці Бога, маємо одне і те ж одкровенне Слово Боже і Господа Ісуса Христа визнаємо єдиним та істинним главою Церкви“^[22].

Цей проект підтримали  лютерани й кальвіністи (від їх партії на соборі були проповідники — Піотровський, Хржанстовський, Яницький та інші, та світські — князі Христофор, син Миколи Чорного, і Юрій, син Миколи Рудого, Радзивілли, воєвода смоленський Іван Абрамович, воєвода берестейський Христофор Зенович, маґнати Андрій Лещинський і Григорій Сапєга, Якуб і Христофор Сененські, Ієронім Чижевський, Якуб Семашко, Мартін Броневський, ймовірний автор „Апокрисису“, та ін.) Та православні — князі Костянтин і Олександр Острозькі, Сангушко, Вишневецький, Корецький, Соломирецький, Рожинський та ін. Проти угоди виступали православні єпископи, які прагнули до унії з Римом, в обмін на сенаторські звання.^[23] Угода все-таки була підписана, але стосувалася вона більше спільного відстоювання прав і взаємної допомоги. Союз протестантів і православних не був реалізований — у результаті програли обидві сторони.

Віталій Нероба,
викладач історії релігії Українського гуманітарного інституту

Ілюстрація: Ян Амос Коменський

Читайте також:

Переміна серця людини в творчості діячів Русі

Принцип «Соло Скриптура!» — «тільки Біблія!» та українська реформація ХІХ ст.

Бібліографія Адвентистської церкви та її попередників на території України

[1] Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл.–2-е вид., доп. і випр. – К.: ПОЛІС, 1996. – с.54

[2] Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл.– 2-е вид., доп. і випр. – К.: ПОЛІС, 1996. – с.52

[3] Власовський І. Нарис історії української православної церкви. – Джерело доступу: http://www.hram.kiev.ua/index.php?mode=books&cat=6. С.225

[4] БОЦЯНОВСКИЙ, В. Ф., 1896: Русские вольнодумцы XIV -XV вв. Новое слово – с.170

[5] ЧИЖЕВСКИЙ, Дмитро, 1994: Історія української літератури. Тернопіль: Феміна. С.210-211

[6] БЕГУНОВ, Ю.К., 1996: Ян Гус и восточное славянство (По материалам новонай­денного источника). Труды Отдела древнерусской литературы. 49.  С.368

[7] ЛАВРЕНТИЙ из Бржезовой. 1962 Гуситская хроника. Москва: Из-во АН СССР. С.112-143

[8] НАЛИВАЙКО, Дмитро, 1999: Гуситський рух і Україна. З історії чесько-українських зв’язків. Хроніка — 2000. 25/26. 76-88. С.86

[9] ГРУШЕВСЬКИЙ М., 1995: Історія української літератури 5/1. Київ: Либідь с.135 ФЛОРОВСКИЙ А.В., 1935: Чехи и восточные славяне Т.1, ч.2. Прага. С.415

[10] БЕГУНОВ, Ю.К., 1996: Ян Гус и восточное славянство (По материалам новонай­денного источника). Труды Отдела древнерусской литературы. 49. — С.367

[11] БЕГУНОВ, Ю.К., 1996: Ян Гус и восточное славянство (По материалам новонай­денного источника). Труды Отдела древнерусской литературы. 49. С.367-368

[12] Власовський І. Нарис історії української православної церкви. – Джерело доступу: http://www.hram.kiev.ua/index.php?mode=books&cat=6. С.223

[13] ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 26 Тимощук О.В. Паростки європейського протестантизму у Великому князівстві Литовському(XIV – поч. XVI ст.) с.264

[14] Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. — Львів, 1995. — С.92.

[15] Грушевський M. C. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. 5. Кн. 2 / Упоряд. О. СТ. Дідух; Приміт. С. К. Росовецького. — К.: Либідь, 1995. — 352 с.

[16] Grabowski T. Literatura Braci czeskich w Polsci XVII w. — Lw?w, 1938. — S.12.

[17] Мітюров Б. Н. Педагогічні ідеї Яна Амоса Коменського. С.14; Франко І. Студії над українськими народними піснями // Іван Франко. Зібрання творів. 1984. Т.42. С.38-45;

[18] Мітюров Б.Н. Педагогічні ідеї Яна Амоса Коменського на Україні. — К., 1971. — С.14.

[19] Јukaszewicz J. Wiadomo?? Historyczna o Dyssydentach. S.173, 176, 184; Idem. O ko?cio?ach Braci Czeskich w dawnej Wielkiepolsci. Pozna?, 1835. S.137.

[20] Цветаев Д.М. Памятники к истории протестантства в России. М., 1888. Ч.1. С.409-424; Його ж. Протестантство и протестанты в России до эпохи преобразований. С.542-567.

[21] Цит. за: Krofta K. O braterskem de jepisectvi. Praha, 1946. S.124

[22] Цит. за: Документы, объясняющие историю западно-русского края. С.188-189;Јukaszewicz J. O ko?cio?ach Braci Czeskich. S.244.

[23] Любащенко В. Вказ.праця. — С.95-96.