Передумови та поширення Церкви адвентистів сьомого дня в Закарпатській області

Закарпатська область – мальовничий регіон, розташований в центрі Європи. Крім чудових краєвидів, територія краю може похвалитися привітними місцевими жителями та багатою історією.

Духовність для жителів Закарпаття завжди була на високому рівні, навіть сьогодні ситуація не змінюється. За даними Державного комітету у справах національностей та релігій, «Закарпаття займає перше місце за кількістю монастирів, третє – за кількістю слухачів у духовних навчальних закладах, п’яте – за кількістю недільних шкіл.» Якщо врахувати той факт, що тут проживає тільки 2,8 % населення України, то Закарпаття – безперечний лідер.

На початку ХХ ст. адвентистська вістка проникла на територію краю, який належав тоді Австро-Угорщині. Цей час був не простим для місцевих жителів. В 1914 році почалася Перша Світова Війна, по закінченню якої в Європі відбулися значні геополітичні зміни. В цей самий час Адвентистська церква поширювалася по всій території Закарпатської області.

ПОЧАТОК АДВЕНТИЗМУ В ЗАКАРПАТСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Церква Адвентистів Сьомого Дня (АСД) – це порівняно молодий рух, який зараз налічує близько 20 млн. прихожан (включаючи дітей), і має представництво майже у всіх країнах світу. Також представники Церкви АСД входять в Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Адвентизм став всесвітнім рухом, виконуючи таким чином доручення Христа: «Отож, ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам (Матв.28:19, 20).

Історія Адвентистської церкви бере свій початок в 19 столітті. У 1863 році група християн в Північній Америці вирішили назвати себе ім’ям, що відображає їх основні переконання. Назва «Адвентисти сьомого дня» відображає їх очікування повернення Христа та дотримання Суботи як пам’ятки Божої творчої сили . У травні 1863 року представники цієї зростаючої спільноти, близько 125 парафій з 3500 членів, зустрілися в Баттл-Крик (штат Мічиган, США) і організували «Генеральну конференцію АСД.»

Це, здавалося б, незначна кількість серед сотень інших протестантських течій, що існували на північноамериканському континенті. Однак Адвентистський рух виріс в межах 150 років і став відомою у світі церквою з більш ніж 18 мільйонами дорослих членів. Сьогодні вона представлена в більшості країн по всьому світу. Проте, треба було десятиліття, перш ніж місцевому керівництву церкви стало відомо про місії за межами кордонів США, і лише в 1874 році Джон Н. Ендрюс (1829-1883) був відправлений в якості першого офіційного адвентистського місіонера в Європу.

На територію Закарпатської області адвентистська вістка потрапила завдяки роботі першого (неофіційного місіонера), що працював за межами США, – Міхаеля Белліни Чеховського.

Геополітична ситуація в Закарпатській області на початку ХХ ст.

Територія сучасного Закарпаття з XIII по XIX ст. була частиною Угорського королівства, а з 1867р. по 1918р. – частиною Австро-Угорщини. У 1918-1919 роках територія була зайнята чехословацькою і румунською армією, в травні 1919 року народні збори в Ужгороді висловили бажання увійти до складу Чехословаччини [21, ст.13]. 4 червня 1920 року за Сен-Жерменським договором під назвою «Підкарпатська Русь» територія Закарпаття увійшла до складу Чехословаччини [1]. У Чехословаччині територія краю була розділена на 14 районів – Берегове, Великий Березний, Виноградів, Іршава, Міжгір’я, Мукачево, Мукачево-село, Перечин, Рахів, Свалява, Тячів, Ужгород, Ужгород-село, Хуст.

Після ліквідації незалежності Чехословаччини в Закарпатті 15 березня 1939 року було проголошено незалежну державу – Карпатська Україна. Президентом нової держави став Августин Волошин. 18 березня 1939 року в Закарпатті були введені угорські війська, незалежність була ліквідована, а територія знову перейшла до Угорщини [21, ст.31]. Після «звільнення» Червоною Армією в жовтні 1944 року, в Закарпатті було проголошено самостійну державу – Закарпатська Україна, зі своїм урядом – Народною Радою [21, ст.34]. Це державне утворення проіснувало лише до липня 1945 року, коли відбулося возз’єднання з УРСР на підставі волевиявлення населення краю через прийняття Першим З’їздом народних комітетів Закарпатської України постанови «про возз’єднання з Радянською Україною» [22, ст.112]. Після цього моменту почалася історія «радянського Закарпаття», яка тривала аж до 1991 року.

Територія Закарпатської області в різний час називалось по-різному: «Верхня Угорщина», згодом «Угорська Русь». Вся територія на початку ХХ ст. була розділена угорцями на 4 комітати (адміністративно-територіальні одиниці Угорщини з XIIIст.): Унґ (або Ужанський; центр – Унґвар, сучасний Ужгород), Береґ (центр – Береґсас, сучасне Берегове), Угоча (центр – Севлюш, сучасний Виноградів), Мараморош (центр – Хуст, пізніше – Сигіт, нині Румунія) [2]. В кожен з комітатів вістка Євангелія проникала по-різному.

Перший адвентистський місіонер в Європі

«Першопроходьцем» серед адвентистських місіонерів в Європі став Михаель Беліна Чеховський. Він народився 25 вересня 1818 року у Сецеховіце – районі Кракова в Польщі. У віці сімнадцяти років він вступив у францисканський монастир Стопніца як «брат Купріян», а 25 червня 1843 року прийняв священні обітниці як францисканський монах у Варшаві. Він брав участь у перевороті за визволення Польщі від російського правління та неодноразово був змушений тікати через свою політичну діяльність. Чеховський також був стурбований аморальним станом в польських монастирях. В результаті цього він відправився в Рим, а в жовтні 1844 року одержав аудієнцію у папи Григорія XVI. Але його клопотання про чернечі реформи, написані на латинській, не викликали ніякого інтересу [8, ст.34].

Після цього єпископ послав його в якості капелана в Рейхтал. Пропрацювавши там протягом тринадцяти місяців, він був заарештований в серпні 1846 року прусською поліцією, яка прийняла його за Домініканського чернця з таким же ім’ям. Після кількох місяців ув’язнення він відправився в Париж через Гамбург і Лондон, де, як капелан, вступив добровольцем в боях за визволення Польщі. Коли спроба закінчилася поразкою в Мирославі (в сучасній Словаччині), він сховався в Лансі, де приєднався до польської громади і протягом декількох місяців служив їм капеланом [8, ст.35].

Згодом Чеховський покинув костел і вінчався в 1850 році на Марі Віргінії Деловойт. Вони переїхали в Бельгію, і Чеховський працював палітурником в Брюсселі. На одному заїздів від єзуїтів в Лондоні він зустрів баптистів. Вони допомогли парі отримати вільний переїзд до Нью-Йорку. У Монреалі (Канада) він знайшов роботу в якості палітурника.

У 1852 році баптисти запропонував Чеховському роботу в якості євангеліста серед франкомовних канадців в Нью-Йорку. Він був настільки успішним, що там був присвячений в сан пастора. «У 1856 році він зустрів групу віруючих, яка чекала скорого приходу Господа (в той час Церква Адвентистів Сьомого Дня, ще не була організацією, і приєднався до них. З того часу, де б не проходили його подорожі, він завжди проповідував швидкий прихід Христа [8, ст.40].

Чеховський був успішним євангелістом, крім цього він працював на Глобальну Місію, щоб поширити Євангеліє по всьому світу. Він був піонером світової євангелізації. Михаїл раніше всіх адвентистів заговорив про те, що необхідно нести адвентистську вістку за межі США. Також він одним з перших, поруч з Е.Уайт, говорив про необхідність євангельської роботи в великих містах, таких як Нью-Йорк. І лише в 2011 році робота Церкви адвентистів в великих містах стала пріоритетом. Люди в 650 містах-мільйонерах по всьому світу повинні бути досягнуті посланням Євангелія.

Ще в 1858 році Чеховський розповів в листі Е.Уайт про те, як йому хочеться «поїхати на батьківщину, за океан, і розповісти там все про пришестя Ісуса, про те, як належить виконувати Заповіді Божі та віру в Ісуса» [8, ст.36]. Але його бажання не було підтримане тодішнім керівництвом церкві АСД, і Чеховський вирішив поїхати в Європу без фінансової підтримки з боку церкви.

«14 травня 1864 року він зі своєю сім’єю відплив в Європу. Протягом 14-ти місяців він натхненно працював околицях Торре Пелліне, в вальденських місцях італійських Альп [8, ст.39]. Ці місця століттями були захистом для сотень тих, хто не хотів відступати від Біблійного вчення. Чеховський сподівався знайти тут своїх одновірців, щирих християн, які живуть за Біблією. Але з часом він наштовхнувся на жорстку опозицію і був змушений в 1864 році переїхати в Швейцарію. Але його праця в Альпах була не даремною, багато з нащадків вальденсів прислухалися до вістки Чеховського. Через 3 роки Чеховський покидав Швейцарію і залишив після себе сорок хрещених віруючих, які збирались в декількох групах. Їх основна церква в Трамелані була організована на початку 1867 року [8, ст.40]. Це була перша церква Адвентистів сьомого дня за межами Північної Америки.

Використовуючи той факт, що англійська мова не є рідною для парафіян, Чеховський зумів протягом трьох років приховувати від своїх новонавернених інформацію про всі адвентистскі групи в Америці. «Та одного чудового дня в кінці 1867 року Альберт Вюллюмер, який досить непогано знав англійську, принаймні міг читати за допомогою словника, помітив серед речей Чеховського копію журналу «Рев’ю» за 16 липня. Насилу із зростаючим подивом він читав фразу за фразою, поки не відкрив для себе, що в Північній Америці теж є адвентисти, які дотримуються Суботи [8, ст.40]». Він швидко відіслав листа (на французькому) в Баттл-Крик; і після деякої затримки, пов’язаної з незнанням мови, віруючі Баттл-Крика з неменшим подивом прочитали про адвентистів в далекій Швейцарії.

Потім він деякий час працював у Франції, Німеччині та Угорщині. Нарешті, він зупинився в Румунії, де продовжував працювати за свої кошти і де створив ще одну групу віруючих. В 1869 році, перебуваючи в Будапешті, М. Чеховський організував в місті та його околицях шість місіонерських груп [8, с.40-41]. При маловідомих обставинах Михаель Беліна Чеховський помер від «виснаження» 23 лютого 1876 року в Відні, в віці 57 років, та його ім’я завжди буде пов’язане з початком Адвентистського руху на території Європи.

Його роботу з розповсюдження Трьохангельської вісті в Угорщині продовжив в 80-ті роки Л. Р. Конраді. В кінці 1886 р., проїздом з Поволжя в Гамбург, він зупиняється в Будапешті. Деякий час, перебуваючи на території Австро-Угорщини, Л. Р. Конраді поширює Євангеліє в Австрії, Трансільванії, Румунії. [8, с.52-59]. По суті, Луї Конраді зібрав врожай після роботи Чеховського. Вже з 1901 року, через суттєве збільшення кількості адвентистів в Європі, виникла необхідність створити новий церковний центр. В результаті розпочала свою діяльність Німецька Уніонна Конференція, яка включала 13 країн Європи і мала ряд місіонерських полів: Голландське, Руське, Австро-Угорське і Балканське.

Передумови успішного розвитку Адвентизму

У кінці XIX – на початку XX ст. промисловість Угорщини розвивалася швидкими темпами, закарпатські землі використовувались як сировинний придаток для угорських підприємств. У руках селян зосереджувалось близько 32% земельних площ краю. Селяни змушені були платити багато податків, загальна сума яких становила 5 млн. 966 тис. крон на рік [24, с.31].

Селянство перебувало у фактичній соціальній та економічній залежності від угорських керівників. Внаслідок приросту населення та зменшення наділів, дуже швидко з’явилися продовольчі проблеми. Над селом тяжіли ще й інші болячки: алкоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-их роках, а звідси і голодування населення. Це стало поштовхом до масової еміграції населення в країни Північної Америки. «Протягом 1870-1913 рр. із закарпатських комітатів Австро-Угорщини до США офіційно виїхало 180000 людей, а нелегально – 400000. Іншими країнами виїзду були Канада, Аргентина, Австралія [24, с.43 ]».

На фоні цих подій серед простого селянства виникає масове невдоволення державною Греко-католицькою церквою, яке приводить до справжнього духовного відродження. Існувало багато причин конфлікту між парафіянами та духовенством: високі податки на користь духовенства, також проугорські настрої більшості греко-католицького духовенства. Отець А.Пекар серед передумов відродження виділяє наслідки діяльності у XIX ст. А.Добрянського, о. І.Раковського, та «московський месіанізм» [22, с.106, 108].

У статті «История православного движения в закарпатском селе Великие Лучки», що була опублікована в інтернет-газеті «Репортер» 20.07.2009 р., автор надає читачам думку секретаря Берегівського жупана Ореста Сабова (у 1903 р.). Серед причин відродження православного руху в регіоні він виділив те, що «греко-католицькі священики виділилися в окрему касту, яка не знає, як підійти ні до народу, ні до суспільства, живе і діє без мети і призначення; більшість учнів йдуть вчитися на священика без покликання і без почуття обов’язку; свою посаду майже кожен священик часто вважає засобом для прожитку, за допомогою якого можна добре і з вигодою для себе жити; релігійність народу і обряди використовує лише для того, щоб мати з цього матеріальну вигоду і забезпечити собі хороші доходи» [23]. В той час невдоволені селяни писали скарги владі, переставали відвідувати церкву, виникало прагнення до православ’я як до старої віри. Велике поширення отримала книга Олексія Товта «Где искать правду?» [13]. Інколи цілі села переходили в іншу церкву. До прикладу, населення с.Іза, що біля міста Хуст, завдяки проповіді Андрія Владимира 436 дворів з 500 перейшла на православ’я [22, с.11].

Незважаючи на заборони священиків, віруючі зверталися до Слова Божого, де шукали відповідь на свої запитання. В деяких селах люди збиралися в групи по домівках і вивчали Біблію: шукали правди Божої. Багато з них згодом приєдналися до адвентистських церков.

Перша громада Адвентистів

В Бережський комітат адвентизм прийшов завдяки колишньому греко-католику Івану Капітану. Ця людина старанно досліджувала Святе Письмо (Біблію), де він і знайшов багато протирічь між вченням церкви і Словом Божим. Зокрема, він відкрив для себе істину святості Суботнього дня. Задаючи питання священику, правди не домігся, але був вигнаний з церкви. Однак зі свого шляху не звернув, купив Біблію і продовжив її вивчати. Іван зібрав навколо себе групу односельчан, з якими вони разом вивчали Боже Слово [8, с.587].

Перебуваючи на службі в Австро-Угорській армії в місті Мішкольц, він дізнався про адвентистів, читаючи їхні брошури та літературу, що друкувалася ними. Прочитавши ці матеріали, Іван Капітан пересилав їх своїм родичам в Ільницю. Тут вони потрапили на благодатний ґрунт. В 1909 році Іван Капітан повернувся після строкової військової служби в рідне село Ільницю [8, с.587]. Група, яку він створив, продовжувала вивчення Слова Божого, і через видавництво вони підписались на релігійну адвентистську літературу.

Велике значення мало те, що в отриманих працях часто робилися посилання на Біблію, де підтверджувалася правдивість нового вчення. «Це були доктрини про Суботу, про Десять Заповідей, водне хрещення у свідомому віці та інші. Всім серцем сприйнявши ці істини і бажаючи не тільки знати, а й виконувати їх, вони зважилися на хрещення. Але оскільки хрестити їх було нікому, то зайшовши в ріку Синявка, вони хрестили один одного» [17, с.122]. Це був 1912 рік.

У тому ж році Ільницю відвідали колпортери (книгоноші), які запропонували зацікавленим людям Слово Боже і літературу. Також на прохання віруючих прибув і пастор Гунегарт зі словацького міста Кошице. Дізнавшись про незвичайне хрещення, він запропонував провести його як належало. Але у відкриту це зробити було неможливо. І тому він зробив його вночі 26 листопада Ось ця група віруючих і створила першу громаду Адвентистів Сьомого Дня на території нашого краю. У листопаді 1913 р. громада отримала статус сестринської громади Австро-Угорського місіонерського поля і стала неофіційним центром адвентизму в Закарпатті на багато років [17, с.123].

Після закінчення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорщини і проголошення Угорської республіки «в листопаді 1918 р. територія краю увійшла до її складу під назвою «Руська Країна» («Ruszka Krajna»). Встановлення радянської влади в Угорщині в березні 1919 р. вплинуло і на ситуацію в Закарпатському краї. Наприкінці березня тут була проголошена «Радянська Руська Країна» з центром в місті Мукачево. Після падіння радянської влади на території «Руської Країни» її населення висловилося за добровільне входження до складу Чехословацької Республіки, що і було закріплено Сен-Жерменским мирним договором від 10 вересня 1919 р.» [1]. У Конституції Чехословацької республіки, прийнятої 29 лютого 1920 р., в 1 розділі § 3 було закріплено назву –Підкарпатська Русь. Змінився і територіальний устрій» [3].

З цього часу в Ільниці у побудованому в 1921 році молитовному будинку стали регулярно проходити з’їзди Словацького місіонерського поля, в яке увійшло молоде адвентистське співтовариство Підкарпатської Русі.

Саме в період, коли Підкарпатська Русь входила до складу Чехословацької Республіки, і були створені перші адвентистські громади краю. Можна сказати, що умови, в яких вони створювалися, були досить сприятливими. «Цьому сприяло те, що прийнята Конституція Чехословацької Республіки гарантувала політико-правові умови для діяльності різних релігійних конфесій. Зокрема, в § 112 гарантувалася свобода совісті та релігії. Згідно § 113 всі громадяни Чехословацької республіки мали право відкрито сповідувати будь-яку релігію, яка не порушувала б громадський порядок, державний устрій і правила моралі. А §  124 встановлював рівність всіх релігійних конфесій перед законом» [3].

На території Чехії адвентизм існував з 1892 року. У той період, в умовах обмеження релігійної свободи, віруючі не могли відкрито жити за своїми релігійними переконаннями, але не дивлячись на це кількість адвентистів зростала. В 1918 р. на території Чехословацької Республіки налічувалося близько 1000 дорослих адвентистів. До 1931 р. їх чисельність складала 2750 дорослих членів у 104 громадах. [17, с.124].

Проте була одна особливість. Релігійне товариство «Адвентистів Сьомого Дня в Чехословаччині» було релігійним товариством, тільки терпимим державою, але не визнаним. І тому воно не мало ніякого правового статусу. Для того, щоб чехословацькі адвентисти могли представляти свої законні інтереси перед владою, захищати свої права як релігійне товариство, а також придбавати майно, ними у грудні 1922 р. було створено товариство «Чехословацький союз Адвентистів Сьомого Дня» з центром у Брно. А заклад його як організації не було заборонено постановою земського політичного управління в Моравії від 30.11.1922 р. На основі поданих документів: Статуту, протоколу загальних установчих зборів, затверджених владою ЧСР 16 січня 1923 р. була офіційно створена організація «Чехословацький Союз Адвентистів Сьомого Дня» з центром у Брно» [17, с.124].

ПОШИРЕННЯ АДВЕНТИЗМУ В РЕГІОНАХ ЗАКАРПАТТЯ

Після того, як в Ільниці була організована перша громада, почався процес поширення Адвентизму по всій території Закарпаття. Завдяки родинним зв’язкам, природній міграції та сильному місійному духу вістка Євангелія за короткий термін охопила майже всі регіони Закарпатської області.

Тячівщина

Тячівський район – мальовнича місцевість, що знаходиться на півдні Закарпатської області та межує з Румунією. Адвентизм прийшов в ці краї ще в 1920 році. Тячівщина межує з Рахівським, Хустським та Міжгірським районом. Адвентистська вістка прийшла в цю місцевість з далекого Сибіру.

В 1914 році Юрій Петрович Томишинець з села Новоселиця був відправлений в заслання в один з трудових таборів Сибіру. Достеменно не відомо за які провини він був туди відправлений і в якому місті він відбував покарання. Необхідно відмітити, що в 1914 році почалася Перша світова війна, Закарпаття на той час було частиною Австро-Угорщини і, цілком можливо, що Юрій Петрович був військовополоненим.

За свідченням перших адвентистів Тячівщини, в трудовому таборі Юрій знайомиться з видатним адвентистський лідером та місіонером Людвігом Річардом Конраді. Його проповідь торкнулася серця, і він вирішив стати адвентистом. В 1920 році Юрій Петрович повертається в рідну Новоселицю і починає розповідати односельчанам про Адвентистську церкву та досліджувати Біблію. За короткий термін часу він збирає навколо себе групу односельчан, які разом з ним досліджують Боже Слово.

Завдяки архівним даним було встановлено, що в 1936 році в Новоселиці вже існує церква, яку відвідує 35 людей. Поруч з Юрієм Петровичем, за свідченням піонерів адвентизму Тячівщини, в селі Добрянське в тому ж 1920 році стає адвентистом Семен Степанович Токар. Зараз не відомо завдяки чиїй проповіді він вирішив стати адвентистом, але його місійна робота принесла чудові результати. Він організував групу односельчан, разом з якими досліджував Біблію, і згодом тут утворилася церква. Їхній вплив поширювався і на оточуючі села. До прикладу, в 1933 році в с.Біловарці, що межує з с.Добрянське, також існувала група адвентистів, в яку входила сім’я Бахор та сім’я Продан. Згодом про адвентистів Тячівщини дізналися адвентисти з першої закарпатської громади Ільниців. Вони допомагали з будівництвом молитовного будинку в с. Добрянське, з місійною роботою та проведенням служінь. Це було необхідно для молодих Тячівських громад.

Варто відмітити, що саме Тячівщина була батьківщиною чудового лідера Церкви на теренах Росії та України – Михайла Михайловича Мурги [8, с.340]. Він народився в с.Нересниця та про адвентизм дізнався в Казахстані, коли працював у будівельній бригаді.

Неможливо забути працю Ольги Володимирівни Мурги, яка після розпаду Радянського Союзу здійснювала активну місійну діяльність по всій території Дивізіону. В 1997 році нею було проведено ряд євангельських програм на території Закарпатської області. В Тячівському районі вона проводила програми в декількох населених пунктах. В смт Буштино після її програми прийняло хрещення 23 людини, в с. Нересниці вона привела в Церкву 3 людей.

Хустський район

Говорячи про адвентизм на території Хустщини, варто відмітити декілька людей, які працювали для поширення Адвентистської вістки в регіоні: сестри Гросман та багаторічний керівник Церкви Закарпаття – Іван Васильович Химинець.

До окупації Закарпаття у 1939 році на території краю проживала велика кількість євреїв. Не винятком був і Хустський район. Завдяки двом сестрам-єврейкам адвентизм прийшов на територію району. Роза та Пера Гросман були виховані в ортодоксальній єврейській родині, їхній батько мав власну антикварну лавку в Берліні та часто виїжджав в Німеччину. Він наполягав, щоб вся сім’я переїхала в цю країну, але мати не хотіла, і вони залишилися жити в селі Кошелево Хустського району [26].

На початку Другої світової війни сім’ю Розалії та Пери, як і багато тисяч інших євреїв, нацисти знищили, не залишивши про них навіть згадки. В той момент Роза та Пера проживали в Мукачеві. Це врятувало їхнє життя, але вони залишилися без родини. Опікунами дівчат стала угорська сім’я лікарів, разом з якими дівчата переїхали до Угорщини [26]. В 1944 році фашистські спецслужби знайшли дівчат та відправили їх в концентраційні табори. Розалія пережила всі жахіття Освенцима, її хотіли розстріляти. Дивом вона була врятована, і після війни вона змогла зустрітися зі своєю рідною сестрою. Саме вона розповіла їй про адвентистів [27].

Пера познайомилась з адвентизмом, працюючи в одній сім’ї після закінчення війни. Адвентистська сім’я зробила багато добра для неї, вони подарували їй Біблію та розповіли про свою церкву. Повернувшись на Батьківщину в 1946 році, Пера розповіла Розі про свої переконання і вони разом почали шукати адвентистів на Закарпатті.

На той момент в Хустському районі існувала лише, так звана, Адвентистська церква реформаційного руху (АСДРР), яка прийшла на терени Закарпаття з Німеччини, через територію Румунії. Перші «реформісти» почали свою діяльність в Тячівщині, згодом перекинули свою роботу і в Хустський район. З села Теребля Тячівського району в с. Олександрівка Хустського району приходили місіонери і, не зважаючи на жорсткий опір селян та неодноразове побиття місіонерів, вони навернули декілька сімей з Олександрівки в АСДРР – сім’ю Білич, Філип та Пацкан. Сьогодні в Олександрівці при населенні близько 2000, церква АСДРР має більше 300 членів церкві та величезний дім молитви.

Роза і Пера вирішили переїхати в Олександрівку, щоб мати можливість відвідувати церкву АСД, але згодом зрозуміли, що ці адвентисти в деяких питаннях відрізняються від тієї церкви, до якої належали вони. Сестри запросили лідера Церкви Закарпаття Івана Васильовича попрацювати в Олександрівці. Разом з членами церкви АСДРД вони досліджували Слово Боже. Згодом, вже в 1947 році, утворилася невеличка група. Сім’я Філіп вийшла (двоє братів Михайло та Юрій) з Реформаційного руху і приєдналася до адвентистів. Група перших адвентистів Хустщини збиралася вдома у сім’ї Філіп багато років, аж поки в селі не побудували дім молитви. Один з них – Степан Філіп – незабаром став чоловіком Рози Гросман, з яким вони разом звершували служіння на території Закарпаття.

В 1956 році церква АСД в Олександрівці була офіційно зареєстрована. По законам того часу отримати реєстрацію могла громада, яку відвідувало більше 20 людей. А після успішної роботи в інших селах Хустського району Іваном Химинцем та Михайлом Філипом жителі тамтешніх сіл почали відвідувати церкву в Олександрівці. За свідченням тамтешніх адвентистів, протягом довгого часу Олександрівська громада залишалася центром адвентизму Хустщини. Щосуботи люди долали десятки кілометрів для того, аби побути разом та прославити Бога. «В нашому будинку довгий час збиралися адвентисти з с. Велятино, с. Данилово та міста Хуст», – говорить дочка одного з перших адвентистів – Ганна Вовк (Філип).

Після євангельської програми, яку провела Ольга Володимирівна Мурга, в с. Олександрівка до Церкви приєдналося 11 людей, що є значним результатом для такого маленького села.

Сьогодні молитовні будинки АСД є в Олександрівці, Данилово, Велятино та в районному центрі міста Хуст. Але більшість сіл району залишаються без присутності адвентистів

Мукачівський район

У Мукачево адвентистська вістка прийшла з Росії. У 1918 з Тамбовської губернії повернувся Василь Чізмар, куди він потрапив як військовополонений. Працюючи там, він познайомився з людиною, яка святкувала суботу і виконувала інші Заповіді.

У документах архіву знаходимо, що «Чізмар В. народився 12 січня 1892 р. у Підгорянах Мукачівського округу. Прописаний там же, одружений. Проповідник адвентист. Син Андрія та Ганни, з народження Вешелени [17, с.124].

Щоб розібратися в питанні Божих Заповідей, Василь купив Біблію. Але в поїзді, по дорозі додому, її вкрали. Повернувшись на батьківщину, він почав проповідувати істину своєму братові Михайлу. Купивши одну Біблію на двох, вони разом з дружиною брата почали з молитвою вивчати її. Незабаром брати переконалися у святості сьомого дня – суботи і стали дотримуватися її. У 1919 р. про них дізнався Кесел Фрідеш – голова Словацького місіонерського поля і, познайомившись з ними та побачивши їхню щирість, він почав готувати цю групу до хрещення.

Хрещення відбулося у серпні 1919 р. на річці Латориці, біля монастиря. Це було перше адвентистське хрещення в Мукачеві. Тоді хрестилось 10 осіб. В той же день, після хрещення, була здійснена Вечеря Господня. Крім хрещених там були присутні Василь Іванов (Іонів), Леопольд Ічек, Василь Улошин та інші сусіди. [17, с.125].Щоб мати можливість святкувати суботу, Василь Чізмар найнявся кучером в одного єврея. Разом з ним працювали Леопольд Ічек та Василь Попович.

У 1920 році Чізмар почав працювати книгоношою, розповсюджуючи адвентистську літературу. На Конференції Словацького поля, що проходила в Братиславі в 1923 р., він був обраний помічником проповідника. У 1923 р. був направлений з Брно як організатор і проповідник на Підкарпатську Русь. А саме – в місто Берегово.

Коли у 1925 році в Лодениці, поблизу Праги, відкрилася біблійна семінарія, він вступив туди. Після закінчення курсу здійснював служіння в різних місцях Підкарпатської Русі [17, с.125].

Коли в Мукачеві знову відбувалася Вечеря Господня, брат Чізмар запросив Ічека і Поповича слухати Слово Боже. Після цього Попович розпочав разом зі своєю дружиною вивчати Біблію і роздумувати про прочитане. В результаті через деякий час вони прийняли хрещення, яке відбулося в 1926 році. Це було друге хрещення. Здійснив його проповідник братиславській громади Гаєр. У цьому ж році Конференція проголосувала за прийняття мукачівських членів, як сестринську громаду Словацького поля [17, с.125].

Іванов, або Іонів, Василь, російський офіцер, емігрант з Росії, жив у Берегові. У 1922 р. він прийняв істину. Незабаром після цього відбулося його знайомство з мукачівської дівчиною Анною, котра також прийняла істину. Після одруження вони переїжджають жити в Мукачево, де активно включаються в проповідь Євангелія. У 1928 р. Іванов (Іонів) почав проповідувати в Ракошині, угорському селі поблизу м. Мукачево.

Незважаючи на недостатнє володіння угорською мовою, він все ж таки мав успіх. В наступному році приймають хрещення Олександр Доктор зі своєю дружиною, а в 1930 р. – Доктор Іван, його дружина і Лідія Ваш. Всі вони стають членами мукачівської громади.

Через два роки, в 1932 році, хрещення приймає ще одна група віруючих. Це – Юрій Попович, Юлія Чекан, Антон Пірчак та інші [17, с.125].

Але не завжди прийняття істини для перших адвентистів проходило безболісно і гладко. Непростий шлях довелося пройти Антону Пірчаку.

Будучи ще молодою людиною, перебуваючи в робочому колективі (працював механіком-дизелістом) він захопився комуністичною ідеєю і вступив у молодіжну організацію Комінтерну. Молода Радянська країна, де до влади прийшли робітники і селяни, привертала ідеями рівності і справедливості. І тоді група молодих людей зважилася на відчайдушний крок – перейти кордон. Перша спроба виявилася невдалою: їх повернули. Вдруге кордон перейти вдалося, але група була схоплена. За спробу нелегального переходу кордону Антон Пірчак був відправлений у заслання в район міста Воркута. А після спроби втечі – був спрямований на будівництво зрошувальних каналів в Середню Азію, де пропрацював ще 2 роки. Через 6 років після закінчення терміну заслання він поїхав у Москву, і в 1930 році, за допомогою Чехословацького консульства, зміг повернутися на Батьківщину.

Василь Іванов (Іонів), дізнавшись з газет про повернення Пірчака, зробив все можливе, щоб з ним зустрітися. Його цікавило становище в Росії. Надалі такі зустрічі відбувалися досить часто. Іванов (Іонів) говорив про Слово Боже і про те, де слід шукати правду. Після деякого часу їх спілкування Антон вирішується на хрещення. Його мати, ревна католичка, сильно опиралася прийняттю істини. У день хрещення, яке повинно було проходити на річці Кошіца, вона закрила шафу з одягом, щоб перешкодити цьому. Але бажання молодої людини укласти заповіт з Господом було настільки сильним, що він прямо в піжамі, на велосипеді подолавши близько 100 км, все ж таки прийняв хрещення. Хрестив його в 1932 р. старший пастор по Кошицькому краю Олександр Хавренко [17, с.126].

Незважаючи на труднощі і позбавлення за період посилання Антону Пирчаку вдалося зібрати певну суму грошей. Обмінявши рублі на чеські крони, він придбав молотарку і трактор. Через деякий час, заробивши достатню суму грошей, купив млин в с. Бобовище. Це дало йому можливість, постійно спілкуючись з людьми, проповідувати Євангеліє в цьому селі.

Берегівський район

Берегівський район пов’язаний з Мукачівським не лише кордонами, також ці райони пов’язує служіння Василя Чізмара. У 1923 р. В.Чізмар був направлений з Брно (центру «Чехословацького союзу адвентистів») як організатор і проповідник на Підкарпатську Русь». А саме, в районний центр – місто Берегово.

У травні 1930 р. в місті Ліптовський Мікулаш проходила Х конференція Словенського поля, на якій Василь Чізмар був посвячений у проповідники і направлений в Підкарпатський центр при Мукачівській громаді.

Про успішність роботи В.Чізмара свідчать листи Окружного управління у Берегові – Крайовому управлінню в Ужгороді – від 23 вересня 1931 р. та 8 березня 1932 р. «Щодо розслідування на території всього округу повідомляємо, що релігійна секта «адвентистів 7 дня» в окрузі своїми прихильниками представлена наступним чином: в м.Берегово вони мають молитовний будинок на вул. Кам’янського № 15. Число членів приблизно 15. Всі вони робочі. В с.Кидьош їх приблизно 40 членів. На молитву завжди збираються біля якого-небудь парафіянина. В с.Попово їх нараховується 11. Здебільшого робітники і слуги. На молитву збираються час від часу у дворі родини Драбант. В с.Мужієво їх налічується 5 осіб, у Бене – 1 чол. Також в с.Гать та Косино 1 чол. Жодної іншої діяльності, окрім виконання молитов, з’ясувати не вдалося» .

У листі від 8 березня 1932 р. повідомляється, що проповідником в Берегово є В.Чізмар, що проживає на вулиці Базиловича, 44. Усіх членів ця організація на Підкарпатській Русі налічує 162. Центр цієї організації знаходиться в Брно, і він же прагне заснувати посади проповідників в Мукачеві та Ільниці  [17, с.127].

Ми бачимо, що проповідь Євангелії на Берегівщині була досить успішною. В.Чізмар зміг заснувати церкву в м. Берегово, а також поширити вплив Церкви на сусідні села. В той час закарпатські адвентисти належали до організації з центром в місті Брно (теперішня Чехія). Про це ми дізнаємося також з листа від 2 травня того ж року. В ньому йдеться про те, що тутешня група адвентистів є підрозділом організації в Брно. Їх проповідник В.Чізмар підкоряється цій організації. «Союз адвентистів сьомого дня» в Брно має право створювати тут проповідницькі округи і призначати проповідників. Однак, як вдалося з’ясувати, згадана група поліцейського комісаріату нічим ці права не підтвердила.

Церква АСД в місті Берегово підтримувала дружні стосунки з першою громадою АСД на Закарпатті – з Ільницею. Дружба церков почалась з часу, коли Іван Капітан з Ільниці працював на Берегівському цегельному заводі, де познайомився з місцевими адвентистами. В тому ж 1933 році В.Чізмар переїздить до м. Ужгород, де також звершує служіння, та продовжує час від часу відвідувати Берегівську громаду. В 1934 році громада АСД в м. Берегово вже налічувала близько 100 парафіян. Про це ми дізнаємося з листа командування жандармської території Берегово від 26 травня 1934 р.: «Повідомляю, що в Берегово залишається тимчасовим проповідником адвентистів 7 дня Василь Чізмар з Підгорян. Центр у Брно хоче заснувати в Берегові проповідницьке місце і призначити нового проповідника, а також заснувати молитовний будинок. Наскільки відомо, тутешні адвентисти, яких налічується 100 душ, самі про проповідника не просили, а це прохання було очевидно подано прихильниками цієї секти з околиць Берегова» [17, с.127].

Ірашавський район

Мешканці Іршавщини першими серед закарпатців почули про Адвентизм. Адвентистська вістка прийшла в регіон завдяки солдату австрійської армії Івану Юрійовичу Капітану. Церква зростала, а в 1921 році в Ільниці був побудований перший молитовний будинок АСД на території Закарпаття.

Державному архіві Закарпатської області ми знаходимо інформацію стосовно кількості та виду діяльності адвентистів в Ільниці в 1932 році. У листі нотаріального управління в Ільниці – окружному управлінню в Іршаві –  від 5 вересня 1932 р. дається така інформація: «На додатковий запит Крайового управління щодо адвентистів в Іршаві, повідомляю наступне. У селі Ільниця є 3 різновиди адвентистів. Вони називаються «суботниками».

Серед них найбільш важливе місце займають адвентисти сьомого дня. Вони святять суботу і утримуються від свинячого м’яса. Їх суспільство налічує 186 осіб. Для власного змісту віддають тільки добровільні місіонерські внески «Чехословацькому союзу адвентистів сьомого дня» відділення словацького суспільства в Опаву, № рахунку 303.768, Прага. Місцева громада не має власного статуту і про те, що вони повинні надати власний статут, їм нічого не відомо. Тутешня громада не має власного пастора або проповідника. І тільки час від часу їх відвідує проповідник з заходу республіки» [17, с.127].

Другий лист від 9 червня 1934 р. доповнює перший: «Повідомляю, що секта адвентистів в с. Ільниця налічує понад 100 душ і має свій молитовний будинок. Проповідником адвентистів в с. Ільниця є селянин Федір Пилипко та Іван Капітан з Ільниці. Як було з’ясовано, досі згадана секта адвентистів не просила свій центр у Брно надіслати проповідника» [17, с.128]. З листів Крайового управління ми бачимо наступне: в 1934 році церква АСД має близько 200 прихильників в Іршавському районі (дім молитви був лише в Ільниці, цілком можливо, що жителі сусідніх населених пунктів були членами Церкви), Ільницька громада підпорядковується «Чехословацькому союзу адвентистів», служіння виконують місцеві служителі Федір Пилипко та Іван Капітан.

До 1945 року в будинку молитви АСД проходили з`їзди спочатку чехословацьких, а потім і угорських адвентистів. За місцевою громадою був прикріплений статус «центральної» на території Закарпаття. Вже після Другої світової війни, після приєднання Закарпаття до Української РСР, центр адвентизму Закарпаття перейшов в місто Мукачево.

З 1960 по 1978 роки служіння в громаді виконував Михайло Луцьо. В часи панівного атеїзму та жорсткого пресингу з боку місцевого керівництва йому вдалось привести в церкву велику кількість людей. В 1966 році хрещення прийняли 25 молодих людей [8, с.339]. Місцевий молитовний будинок не міг вмістити всіх охочих, і було прийнято рішення його реконструювати. Це рішення обурило місцеве керівництво, і в Церкві почалися проблеми – обшуки, конфіскації та штрафи. Але це не зупиняло Божої справи.

Ільницька громада виростила багатьох відомих адвентистських служителів – Івана Петровича Черничка, Федора Федоровича Трикура, Івана Васильовича та Івана Федоровича Химинців. Ільницькі адвентисти допомогли в організації Церкви в Іршаві, с.Довге, с.Великий Раковець та с.Білки. Хоча ці громади значно менші від Ільницької, в кожної з них велике майбутнє. Бог благословляє цей район і сьогодні.

Рахівський район

Першим адвентистом в 1923 році став житель с. Кобилецька Поляна Дмитро Ватаман.

За свідченням членів церкви с.Кобилецька Поляна, Дмитро Ватаман був працьовитим місіонером і ділився Євангелієм не тільки в рідному селі, а і за його межами, в с.Ясіня, с.Великий Бичків та с.Росішка. Крім активної місійної роботи Дмитро займався поширенням праць Е.Уайт, які власноруч переписував та поширював.

Його праця не була даремною, і в 1925 році його дружина вирішила розділити його релігійні погляди та стати надійною помічницею в служінні. Дмитро продовжував звершувати працю на ниві Господній. Та лише через 13 років в с. Кобилецька Поляна одна сім’я переходить в адвентизм – це були Олена Гнатюк та її донька.

В той час Закарпатська область належала Чехословаччині, і саме звідти в 1938 році прибувають два місіонери для підтримки Адвентистської церкви краю – Гонза та Беньовський. Вони зробили внесок в зростання Церкви на території Рахівського району.

Після роботи місіонерів адвентисти Кобилецької Поляни з маленької групи починають перетворюватися в повноцінну громаду. Кількість членів громади зростає. В тому ж 1938 році був рукопокладений перший пресвітер – Іван Куриляк. В його домі щосуботи відбувалися богослужіння. Після нього перейняла естафету сім’я Михайла Луцьо та щотижня приймала в своєму домі адвентистську громаду.

Неможливо забути роботу Івана Васильовича Химинця, який також підтримував адвентистів Рахівщини, звершуючи місійну роботу тут. В 1940 році в с. Ясіня Іван Химинець хрестив близько 10 людей, які стали основою майбутньої церкви. Ця подія була результатом не тільки його праці. Вище згаданий Дмитро Ватаман та його ревність дали результат.

Цікаво, що Марія Прокоплюк, яка згодом стала дружиною Івана Васильовича Химинця, була родом з с. Кобилецька Поляна. І хоча спочатку батьки Марії не розділяли її релігійних поглядів, в 1948 році її батько, Прокоплюк Дмитро, став адвентистом. [8, с.291] А в 1949 році хрещення приймає майбутній пресвітер громади – Дмитро Токар, який також зробив дуже багато для цієї громади. Через багато років будинок сім’ї Луцьо, який вони віддали для громади, перебудували, і на цьому місці зараз знаходиться гарний дім молитви.

В 2013 році громада святкувала своє 90-річчя. На святі разом з багатьма гостями були присутні служителі церкви, які були виховані в церкві с. Кобилецька Поляна. Іван та Василь Варцаба, Юрій Ватаман – успішні служителі церкви, вихідці з цієї громади.

В Свалявському районі церква АСД з’явилася порівняно недавно. В 1996 році М.М.Мурга проводив євангельську програму в місті Свалява, після якої прийняло хрещення кілька десятків людей. 27 серпня 1997 року громада АСД в м Свалява була офіційно зареєстрована. На момент реєстрації до Церкви належало близько 40 людей.

РОЛЬ ЗАКАРПАТЦІВ У РОЗВИТКУ АДВЕНТИЗМУ В УКРАЇНІ ТА ЗА ЇЇ МЕЖАМИ

Адвентистська церква Закарпаття виховала багатьох талановитих служителів, які представляли Церкву на різноманітних рівнях. Закарпатці працювали не тільки в Українському Уніоні, багатьох забрали в інші країни, де ті з успіхом звершували своє служіння.

Діяльність адвентистських служителів на території області

Іван Васильович Химинець та Михайло Михайлович Луцьо здійснювали своє служіння виключно на території Закарпатського регіону.

Іван Васильович Химинець користувався беззаперечним авторитетом в усіх закарпатських громадах. До його слів прислухалися та поважали. Не дивлячись на свою посаду (обласний пастор), Іван Васильович завжди залишався простим та скромним. «Ще одним доказом його посвяченості є той факт, що його діти пішли його стопами – зараз вони звершують успішне служіння на Божій ниві». [7, с.287]

Іван Химинець народився в с. Ільниця 20 березня 1914 року в православній родині Василя та Марії Химинців. Його сім’я щонеділі відвідувала служіння в місцевій церкві, а після служінь разом з іншими щирими парафіянами збиралися для вивчення Біблії. [8, с.286] Тоді ж з угорської армії повертається Іван Юрійович Капітан, і в 1913 році в Ільниці організовується Церква АСД.

Мати Івана, Марія Химинець, була однією з перших, хто почав відвідувати зібрання адвентистів. Через вивчення Біблії вона впевнилась в тому, що це є справді істинна церква. «В 1917 році Марія разом з групою односельчан приймає водне хрещення». [8, с.287] Василя, чоловіка Марії, влаштовувало його минуле життя, і він не думав змінювати своїх поглядів. Його відверто дратувало бажання дружини знайти щось краще, в сім’ї ставалися часті сварки. Справа доходила до розлучення, але почалась Перша світова війна і Василя, як і всіх чоловіків, відправили на фронт.

Саме на фронті у Василя був час подумати про те, що відбувається в його відносинах з дружиною. До його рук потрапила Біблія і він впевнився в правильності нових поглядів дружини. Він вирішив прийняти хрещення. До дому Василь повернувся адвентистом.

Отже, з трьох років Іван виростав в адвентистській сім’ї. З малечку його виховували в атмосфері любові до Бога та оточуючих. Він прийняв хрещення перед початком служби в армії – 22 вересня 1934 року. Строкову службу Іван проходив в місті Кошіце, що знаходилося в Чехословаччині. Тут його віра піддалася випробуванням, та Господь не залишав Свою дитину.

Після повернення до дому Іван вирішує присвятити себе служінню Богу та стати колпортером (літературним євангелістом). В 1941 році Угорський уніон запросив Івана Васильовича на навчання в місійну школу. Скоро він одружився на Марії Прокоплюк, яка на довгі роки стала підтримкою для нього. В 1945 році, після навчання та ефективного служіння, Іван Васильович отримав пасторське рукопокладення від братів Арпага Муроні, Йосипа Альбрехта та Івана Піхтолі.

В 1945 році територія Закарпатської області перейшла під владу Радянського Союзу, тому одразу ж після приєднання почалася співпраця закарпатських адвентистів з адвентистами України та Росії. В 1948 році Іван Васильович Химинець став членом ревізійної комісії Пленуму ВРАСД (Всесоюзна Рада Адвентистів Сьомого Дня). [8, с.291] Це означало прийняття керівниками Всесоюзного духовного центру Івана Васильовича як обласного керівника Церкви АСД Закарпаття. Він залишався членом комісії до самого розпаду ВРАСД в 1960 році. Часто він їздив в Москву, але коли повертався, то продовжував піклуватися про дорогу для нього церкву Закарпаття.

Завдяки своїй посвяченості та любові до «Божої отари» Іван Васильович зберіг закарпатську церкву від розколу. Він завжди намагався вирішувати все мирними шляхами, через молитву та бесіду з тими, хто ставав на слизький шлях. Той факт, що в такий важкий період Церква АСД на Закарпатті залишалася єдиною – це в великій мірі заслуга Івана Васильовича.

Його життя було не легким. Він постійно відчував тиск з боку радянської влади, Його сім’я також час від часу змінювала місце проживання, інколи вони залишалися без материальних статків. Крім адміністративних обов’язків, Іван Васильович звершував служіння в Мукачівській громаді протягом 30 років. І тільки в 1978 році він передав справу служителю Михайлу Михайловичу Луцьо. Не дивлячись на роки, Іван Васильович продовжував своє служіння в рідному Закарпатті та частенько відвідував рідні серцю громади на своєму «двоколісному коні». Помер Іван Васильович Химинець в кінці березня 2009 року в віці 94 років.

Михайло Михайлович Луцьо готувався стати греко-католицьким священиком, але Господь мав інші плани для його життя. В важкий для церкви час Михайло Михайлович відвідував і піклувався про церкву Закарпаття.

Він народився 17 листопада 1922 року в греко-католицькій родині. З дитинства Михайло любив Біблію та хотів бути служителем в церкві. В віці 18 років він поступив в Мукачівську греко-католицьку семінарію, де вчився з великим задоволенням. [8, с.339] Викладачі бачили в ньому великий потенціал, та чим більш він досліджував Біблію та церковну історію, тим ясніше він усвідомлював, що істини в цих стінах немає.

На другому курсі навчання Михайло залишає семінарію та повертається до дому. Знайшовши роботу, в 1945 році він одружується на молодій дівчині Марії, яка була родом з с.Кобилецька Поляна. В 1948 році їхня сім’я вперше чує про адвентизм, в тому ж році Марія Юріївна приймає хрещення. Михайло Михайлович починає відвідувати служіння адвентистів лише в 1953 році, а в 1957 році приймає рішення заключити заповіт з Богом.

Одразу після хрещення Михайло з сім’єю починає активне місійне служіння, і в 1960 році керівництво Церкві в Україні запропонувало Михайлу Михайловичу роботу в Ільницькій громаді. Він погодився та, переїхавши туди, влаштувався на роботу в «Міжколгоспбуд». Нелегким було його життя – атеїстична пропаганда, тиск місцевого керівництва і створення проблем для служителя. Сім’я змінювала місце проживання 6 разів, і тільки в 1965 році Михайло купує маленьку хатину в місцевого цигана. [8, с.339]

Незважаючи на супротив зі сторони влади, служіння Михайла Михайловича в Ільниці було успішним. За декілька років кількість членів церкви видимо збільшилась – 23 молоді юнаки та дівчата приєдналися до церкви. «В 1962 році М.Луцьо отримав пресвітерське рукопокладення від І.В.Химинця, а через декілька років – і пасторське рукопокладення від керівництва Церкви П.Мацанова, Д.Колбача та Д.Васюкова». [8, с.340]

В 1978 році Михайло Михайлович перейняв естафету від багаторічного керівника Церкви Закарпаття – І.В.Химинця [8, с. 340]. Він займав цю відповідальну посаду до 1987 року, коли за станом здоров’я вийшов на пенсію. Постійні проблеми в церкві та зовнішній тиск не пройшли даремно. Він переніс два інфаркти та один інсульт. В травні 1996 року Михайло Михайлович та Марія Юріївна відсвяткували «золоте весілля» – 50 років спільного життя. Господь рясно благословляв цю сім’ю. Вони разом виростили 3 дітей – Ольгу, Михайла та Павла. Михайло Михайлович (молодший) сьогодні звершує пасторське служіння на території Азербайджану.

Останній рік його життя був важким. Проблеми зі здоров’ям не давали спокою, і кожен день був подарунком від Бога. «Після важкого приступу інсульту в 1997 році Михайло Михайлович Луцьо закінчив свій земний шлях та спочив в Господі. [8, с.340]

Діяльність закарпатських служителів в Україні

Деякі служителі, що були вихідцям з Закарпаття, здійснювали служіння також в інших регіонах України.

Іван Федорович Химинець народився 1 липня 1945 року в с.Ільниця в сім’ї адвентистів. Його батьки, Федір Васильович та Емілія Михайлівна, були глибоко віруючими людьми. [8, с.557] Саме його батьки в значній мірі вплинули на майбутнє сина, виховуючи його в атмосфері любові та підтримки.

В 1962 році Іван Федорович закінчив середню школу, а в 1964 році був покликаний в ряди Радянської армії. Там його релігійні переконання були випробувані. Після повернення додому, в 1968 році, він вступає в заповіт з Богом. В тому ж році Іван Федорович одружується на Марті Білак. [8, с.557]

В 1972 році Іван Федорович разом з дружиною та маленькими доньками був покликаний звершувати працю на Божій ниві. Першим місцем служіння стала громада м.Вінниця, де він здійснював служіння протягом 6 років. [8, с.558] В 1978 році Іван Федорович був направлений на нове місце служіння – в місто Луцьк, а через 2 роки – в місто Львів. В 1982 році Іван Федорович отримав вищий церковний сан – проповідницький, таким чином цілком присвятивши себе служінню. В 1988 році він очолив Західну конференцію Церкви АСД в Україні.

В цей самий час в Заокській духовній семінарії виникла важка ситуація. Для того, щоб продовжувати будівництво адміністративних будівель та гуртожитків, була потрібна людина з церковними повноваженнями та будівничими навиками. [8, с.559] Таку людину побачили в Івані Хименці. В цьому ж році він переїхав до Заокська та став проректором семінарії, займався будівництвом та здійснював служіння на цій території.

По закінченню будівельних робіт в Заокську в 1992 році Український уніон відкликав Івана Федоровича на служіння в Східній конференції на посаді керівника конференції. В 1994 році він був переобраний на новий термін. [8, с.559]

Дев’яності роки стали благословенним часом для проповіді Євангелія на просторах СНД. В Східній Конференції, де здійснював служіння Іван Химинець, завдяки євангельським програмам закордонних євангелістів до Церкви приєдналося більше 1000 людей. Було організовано близько 100 нових громад. Нести служіння стало набагато важче, і на рівні Українського Уніону було прийнято рішення розділити Східну Конференцію на дві частини.

У вересні 1995 року Іван Федорович очолив Буковинську Конференцію, та служив він тут не довго. Вже в травні 1996 року Євро-Азійський Дивізіон запропонував йому очолити Далекосхідну Уніонну Місію. [8, с.560]

Іван Федорович погодився звершувати це нелегке служіння та разом з сім’єю переїхав на самісінький схід Росії.

В 2007 році Іван Федорович повернувся в рідну Україну і звершував пасторське служіння в одній з Київських громад. [28] Зараз Іван Федорович на заслуженому пенсійному відпочинку, проживає в м. Київ. Господь був з цією людиною протягом усього життєвого шляху і благословляє зараз.

Іван Петрович Черничко є нащадком знаменитого Івана Капітана, що приніс адвентистську вістку в Закарпатський регіон. Він народився 7 липня 1947 року в с.Ільниця, яке довгий період було центром адвентизму в регіоні. Його батьки були справжніми християнами. Тато ремонтував годинники, а мама була поштаркою. Він зростав в атмосфері любові та взаєморозуміння. В 19-річному віці Іван прийняв водне хрещення. Він був активним в служінні, і в його рідній громаді його обрали молодіжним керівником. «В 1967 році Михайло Луцьо помітив талановитого юнака та запропонував йому стати молодіжним лідером усієї Закарпатської області. Іван радо погодився» [8, с.588].

В 1971 році в Ільницьку громаду завітав знаменитий М.С.Зозулін, який в той час очолював місійну роботу на Далекому Сході, в Сибірі та на Уралі. Він детально розповів про успіхи місійного служіння, важку долю місіонерів, переслідування та закликав місцеву молодь підтримати їхнє служіння. Тоді Іван Петрович зрозумів, що Господь закликає його до роботи в цьому регіоні і відгукнувся на заклик Зозуліна.

В 1972-1973 роках Іван Черничко звершує служіння в місті Новосибірськ під керівництвом досвідченого М.М.Мурги. Він займається розповсюдженням уроків СШ та інших матеріалів, часто піддається тиску зі сторони влади. А в 1974 році Іван Петрович одружується на Агнесі Дюрічко, яку знав ще з дитинства. І в тому ж році молода сім’я по ініціативі пастора В.С.Нейкурса переїздить на нову територію – в с. Вівсяники, що на Вінничині. Господь благословив працю Івана Петровича, підтримував його в скрутні хвилини і оберігав від постійних небезпек.

В 1979 році було прийнято рішення про переміщення Івана Черничко в обласний центр – м. Вінницю. Тут відкривалися нові можливості для служіння. «Також саме у Вінниці Іван Петрович зміг навчатися в міні-семінарії, організованій В.С.Нейкурсом» [8, с.589], отримуючи практичні навики для служіння в церкві.

В 1985 році Іван Черничко був відправлений на служіння в місто Бердичів Житомирської області. Крім пасторського служіння він займав посаду молодіжного керівника Подільської Конференції. А в 1986 році Іван Петрович отримує пасторський сан та стає обласним служителем Житомирської області. [8, с.589]. В 1989 році Радою Уніону він був направлений в м.Чернівці для служіння в центральній громаді. В 1990 році Іван Черничко був вибраний керівником Пасторської Асоціації в Буковинській Конференції. Саме тоді він «організовує спеціальні пасторські курси, на яких за два з половиною роки близько 50 пасторів підвищували свою кваліфікацію». [8, с.589]

В 1995 році Іван Петрович Черничко очолює новостворений в Уніоні відділ, що відповідає за проголошення Євангелія через телебачення та радіо. З того часу щонеділі мільйони радіослухачів мають можливість слухати програми «Голосу надії». Також «Голос надії» займається заочним вивченням Біблії зі всіма бажаючими. Мільйони українців змогли почути Євангеліє завдяки служінню цієї чудової сім’ї – Івана та Агнеси Черничко.

Діяльність закарпатських служителів за межами України

Серед закарпатських служителів є ті, хто присвятив своє життя служінню за межами України. Це такі служителі, як М.М.Мурга, Ф.Ф.Трикур та П.І.Химинець.

Михайло Михайлович Мурга народився в нелегкий для Закарпаття час – в роки Другої світової війни, а саме 5 грудня 1942 року. Його сім’я мешкала в с. Нересниця Тячівського району. Його батьки були досить заможними людьми. Мати була донькою місцевого підприємця, що займався переробкою деревини, а батько працював в сфері торгівлі.

Освіту Михайло Михайлович здобував в рідній Нересниці. Про Адвентизм він дізнався згодом, в далекому Казахстані, куди відправився на заробітки. Тут він познайомився з Юліусом Шмідтом, який був служителем в Адвентистській церкві. Його розповіді сильно зацікавили Михайла та зуміли запалити в його серці віру в Бога. Великим випробуванням для віри Михайла стала строкова служба в Радянській армії. Будь-яке відхилення від військового статуту жорстко каралося. Тоді не існувало альтернативної служби, і засвідчивши про свої релігійні погляди Михайло Михайлович піддав жорстоким випробуванням. «8 січня 1963 року за свої релігійні переконання він отримав термін «5 років позбавлення волі»». [8, с.531].

Після звільнення, в 1968 році, Рада Церкви Казахстану запросила Михайла Михайловича на служіння в м.Цілиноград під керівництвом досвідченого пастора Віллі Нимміка. Часто Михайло Михайлович приїздив в Новосибірськ, де і познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Ольгою Жуковою. В 1970 році в них було весілля, а через 2 роки Михайло Михайлович отримав пасторський сан.

В 1975 році Рада Сибірської Конференції прийняла рішення відправити М.М.Мургу на служіння в Західну Росію, де присутність адвентистів була досить малою. Він жив та працював у місті Орел. Під його вмілим керівництвом церква значно збільшилась і було прийнято рішення будувати дім молитви більших розмірів. Це викликало агресивну реакцію з боку правлячих сил. Почалися обшуки, погрози, конфіскували документи на будівництво та зупинили його. «В 1978 році М.Мурга переїздить на нове місце служіння – в м. Архангельськ, де в той момент не було жодного адвентиста. За чотири роки служіння Михайло Михайлович зміг організувати там церкву, яка функціонує і сьогодні». [8, с.533]

В 1982 році Радою Центральної конференції було прийнято рішення повернути М.Мургу в місто Орел. Тоді змінилися відносини з владою і виникла можливість почати будівництво омріяного будинку молитви. Будівництво було успішно здійснено, і в центрі міста з’явився гарний дім молитви.

В 1984 році М.М.Мурга був обраний скарбником Центральної Конференції, одночасно виконуючи пасторські обов’язки. Через 2 роки відбувся перший офіційний з’їзд Російського Уніону АСД. На цьому з’їзді новим керівноком був обраний Михайло Кулаков, секретарем став Михайло Мурга. Згодом, в 1990 році, М.Мурга став керівником Російського Уніону АСД. Через 2 роки успішного служіння в Уніоні, Михайло Михайлович був запрошений на роботу в Євро-Азійський Дивізіон на посаду віце-президента.

«В вересні 1993 року Михайло Михайлович Мурга отримав запрошення на з’їзд Українського Уніону, де він був обраний президентом Українського Уніону». [8, с.535] За 5 років його служіння було зроблено немало: побудовано та реконструйовано близько 100 та посвячено близько 40 молитовних будинків. Також було багато зроблено для здійснення проекту Адвентистського медичного центру.

В 1998 році Михайло Михайлович передає свої повноваження більш молодому служителю – Володимиру Крупському, а сам продовжує пасторське служіння. В 2002 році він виходить на пенсію, але продовжує служити Богу і людям в Ужгороді, Мукачеві, Мценську (Росія). «1 травня 2011 року від онкологічного захворювання помирає найдорожча для нього людина – дружина Ольга Володимирівна. А 5 січня 2014 року помирає і Михайло Михайлович Мурга. [29]

Федор Федорович Трикур народився в адвентистській сім’ї в с.Ільниця 2 червня 1949 року. З дитинства Федору прийшлося важко працювати, допомагаючи батькам в полі. Однак батьківська любов і підтримка дали свої плоди, і вже в 17-річному віці він свідомо прийняв хрещення. Згодом була служба в Радянській армії (1968-1970), де віра юнака загартувалась. [8, с.595]

В 1970 році, повернувшись зі служби, Федор став кваліфікованим будівельником, так як хотів відправитись на заробітки в Росію. Зустріч з М.С.Зозуліним змінила його життя. У Владивосток він прибув 22 квітня 1973 року, і по вказаній Зозуліним адресі він зустрівся з пастором Петром Шахматовим, який був підпільним керівником Далекосхідної Місії. «В 1973 році Федор Федорович одружується з Валентиною, донькою Петра Шахматова» [8, с.596], яка на довгі роки стане для нього надійною підтримкою.

Через деякий час молода сім’я по розпорядженню Духовного центру була направлена на служіння в місто Уссурійськ. За декілька років церква в цьому місті та в його околицях значно збільшилась чисельно. Незважаючи на сильні морози та тиск влади Федор Федорович продовжував працювати для Господа.

Наступним місцем його служіння стало місто Челябінськ, де тоді проживав вищезгаданий М.С.Зозулін. В 1976 році Ф.Ф.Трикур переїздить в це місто. М.Зозулін зіграв позитивну роль в його служінні, він підтримував молодого служителя з Закарпаття. «У 1979 році Ф.Трикур отримав найвищий церковний сан – пасторський. В 1980 році сім’я Трикур (в той момент у них вже були 2 доньки) була переміщена в м.Вороніж, де протягом 8 років звершувала успішне пасторське служіння». [8, с.599] В 1988 році на Ф.Трикура чекає нове місце служіння – місто Бєлгород, а через 2 роки він був обраний президентом Центрально Російської Конференції АСД. За 3 роки керівництва Конференцією кількість членів Церкви виросла більше ніж в 5 разів. В 1991 році налічувалось 2758, а в 1994 – близько 15 000 людей.

Федор Федорович сумував за батьківщиною, і коли видалась нагода, він повернувся на Західну Україну. В 1994 році він очолив Західну Конференцію АСД в Україні, а в 1997 році був переобраний ще на один термін. Після 2000 року Федір Федорович був запрошений на роботу в Український Уніон, де працював ще 4 роки. Після виходу на пенсію він разом з дружиною переїжджає в США, де проживає його донька Ліля.

Павло Іванович Химинець «народився в 1956 році у сім’ї видатного керівника Церкви Закарпаття – Івана Васильовича Химинця». [8, с.635] В той момент їхня сім’я проживала в місті Мукачево, де і пройшло все дитинство Павла. «В кінці 1972 року на Закарпаття завітав М.С.Зозулін». [8, с.637] Він шукав тут волонтерів, які будуть готові допомогти Місії на Далекому Сході.

Однією з перших на заклик відгукнулася двоюрідна сестра Павла – Віра Химинець. Час від часу вона відправляла листи до свого двоюрідного брата, де запрошувала його неодмінно приїхати в гості. «В 1974 році він наважується і долає десятки тисяч кілометрів, щоб побачитись з сестрою». [8, с. 637] Тоді 18-річний юнак і не здогадувався, який шлях готує для нього Господь. В Новосибірську Павло поселився у свого земляка М.М.Мурги, його самовіддане служіння не лишило хлопця байдужим, і він захотів також пов’язати своє життя з служінням Богу.

Спочатку Павло допомагав досвідченому М.М Мурзі здійснювати служіння в Бердській громаді (30 км від Новосибірська), займався з дітьми, навчаючи їх Біблії. «В 1975 році пастор Зозулін запропонував Павлу взяти на себе відповідальність за Бердську церкву». [8, с.638] В той момент йому було лише 19 років. В тому ж році Рада Далекосхідної Місії вирішила направити Павла на служіння в складніший регіон – місто Мурманськ, де не було жодного адвентиста. В таких жорстких умовах Павло відчув, що йому потрібна помічниця, надійна опора в його служінні. В тому ж році він приїхав в місто Ковель, що на Волині, де проживала його кохана дівчина Світлана Майданець, яка погодилась стати дружиною пастора та в буквальному сенсі разом з чоловіком «поїхати на край світу». Через рік в Мурманську виникла перша громада на території Заполярного регіону.

Служіння Павла Івановича знаходилося під постійним контролем зі сторони влади. Не легким було пасторське служіння в ті часи, але Бог ніколи не залишав вірних Йому дітей. «Вже в 1979 році Павло Іванович мав переїхати на нове місце служіння. На цей раз в Казахстан, в місто Усть-Каменогорськ. Протягом 3 років перебування в місті він змінював місце роботи 12 разів». [8, с.639] Тоді пастори не отримували заробітної плати. Для утримання сім’ї, крім пасторських функцій, служитель повинен був працювати на державній роботі. Але у віруючої людини завжди виникали проблеми, і час від часу потрібно було шукати нове місце роботи.

«В 1981 році Павло Іванович був рукопокладений в сан проповідника за участю свого земляка М.М.Мурги, М.С.Зозуліна та Д.А.Генца». [8, с.642] Тоді ж він був обраний скарбником Західно-Сибірської Конференції. Поруч з цим він виконував пасторське служіння в громаді міста Новосибірськ.

Як відомо, в кінці 1970-х років почався процес об’єднання Церкви АСД. Церква страждала від внутрішньо-церковних непорозумінь та конфліктів. «Павло Іванович був одним з перших в Радянському Союзі, хто відкрито заявив про те, що Церква АСД в СРСР має бути частиною Всесвітньої Організації. Тоді ж разом з іншими служителями він підписав «Звернення до всіх членів та служителів АСД в СРСР», де вони закликали всіх до миру та об’єднання». [8, с.643] В 1985 році Павло Іванович Химинець став студентом духовної семінарії Фріденсау (Німеччина), яку успішно закінчив. Пізніше він захистив наукову ступінь магістра теології в Університеті Ендрюса (США).

Закінчивши навчання в 1989 році, він був переведений в Південний Уніон (Кавказ та Закавказзя). Там він очолив Відділ церковного служіння. «В 1991 році в зв’язку з сімейними обставинами Павло Іванович разом з сім’єю переїхав в Київ. Тут він звершував пасторське служіння в Лівобережному Духовному Центрі, разом з тим він був обраний керівником Відділу освіти в Українському Уніоні». [8, с.644]

В 1993 році Павло Іванович став секретарем Українського Уніону, однак свої обов’язки він успішно суміщав з успішною євангельською роботою. Після програми в Павлограді «до Церкві приєдналося близько 200 людей, а після програми в Дніпродзержинську – 400 людей». [8, с.644] Після цього були успішні програми в Києві, Хусті та інших містах України.

В 1998 році Павло Іванович очолив пасторську асоціацію Церкви АСД в Україні. Тоді ж він продовжив навчання, отримуючи докторську степінь в Теологічному Університеті Німеччини. Після служіння в Уніоні Павло Іванович переїжджає в Німеччину, де в жовтні 2009 року він заснував великий медіа-центр – ChriSTA Medien. Даний проект працює для забезпечення духовних потреб російськомовного суспільства в Німеччині та за її межами. [29]

ВИСНОВКИ

В першій половині ХХ ст. на території Східної Європи відбулося багато змін. І саме в цей період Адвентизм, завдяки Івану Капітану, прийшов на територію Закарпаття. Ільницька громада стала «матір’ю» для більшості закарпатських громад. Вона виховала чудових служителів, що здійснюють служіння навіть за межами України.

Ми побачили, що в кожен з регіонів Закарпаття Церква АСД приходила різними шляхами. Господь не залишав адвентистів без підтримки в скрутні часи, і вів Свій народ в часи випробувань. Сьогодні ми бачимо зростаючу Церкву, яка ділиться християнством зі світом.

Незважаючи на заборони священиків, віруючі зверталися до Слова Божого, де шукали відповідь на свої запитання. В деяких селах люди збиралися в групи по домівках і вивчали Біблію – шукали правди Божої. Багато з них згодом приєдналися до адвентистських церков.

Саме в період, коли Підкарпатська Русь входила до складу Чехословацької Республіки, і були створені перші адвентистські громади краю. «Можна сказати, що умови, в яких вони створювалися, були досить сприятливі. Цьому сприяло те, що прийнята Конституція Чехословацької Республіки гарантувала політико-правові умови для діяльності різних релігійних конфесій. Зокрема, в § 112 гарантувалася свобода совісті та релігії. Згідно § 113 всі громадяни Чехословацької Республіки мали право відкрито сповідувати будь-яку релігію, яка не порушувала б громадський порядок, державний устрій і правила моралі. А § 124 встановлював рівність всіх релігійних конфесій перед законом». [1]

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Sbirka zákonů a nařizeni Statu Československěho.- Ročnik 1921. Častka 133. – Praha, 1921. – S. 1922 – 1923.
2. ORTS – LEXICON des Königreichs Ungarn… – Pest, 1863. – S. 30 – 31.
3. Конституционная Грамота Чехословацкой Республики.-Прага: Государственное издательство, 1924.
4. История евангельско-баптистского движения в Украине. [Сост. С.И.Головащенко, Ю.Е Решетников, С.В. Санников]. – Одесса, 1998.
5. История религии в Украине: В 10 т. Т.6. Протестантизм в Украине [под. ред. П.Яроцкого]. – К.: Свит Знань. – 2002.
6. Безносова О.В. Позднее протестанское сектантство юга Украины (1850-1905 гг.): дис. Канд. и. н. Днепропетровск. 1997.
7. Джулай В. Дом на камне. – К.2003.
8. Жукалюк Н.А. Вспоминайте наставников ваших ( история Церкви адвентистов седьмого дня в личностях) /Николай Арсентьевич Жукалюк. – К. Джерело життя, 1999.
9. Жукалюк Н., Любащенко В. История Церкви христиан Адвентистов седьмого дня в Украине. / Николай Жукалюк, Виктория Любащенко. – К.: Джерело життя, 2003.
10. Лесбак Г. И. Великое Адвентистское Движение и Адвентисты Седьмого дня в России. – Ростов-на-Дону, 2006.
11. Опарин А.А. Юбилейный год. Очерки истории адвентизма в Харькове. – Харьков, 2006.
12. Парасей А.Ф. Жукалюк Н.А. Бедная, бросаемая бурею… /Исторические очерки к 110- летнему юбилею Церкви адвентистов седьмого дня в Украине / – Александр Фёдорович Парасей, Николай Арсентьевич Жукалюк. – К.: Джерело життя, 1997.
13. Пронин В. История православной церкви на Закарпатье. Свято-Николаевский Мукачевский монастир, 2005.
14. Теппоне В.В. Из истории Церкви Адвентистов Седьмого Дня в России. – Калининград, 1993.
15. Лешко О. В. Протестанські громади Закарпаття у 30-х – 40-х рр. XX ст.
16. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. – Львів. 1995.
17. Крюкова Н.Р.Из истории адвентистских общин в первой трети XX века на территории современного Закарпатья //Богословские размышления.- 2016.-№
18. Любащенко В. Адвентисти в Україні: структура служіння // Людина світ. – 2003. – №2
19. Опря І.А.З історіі адвентистів на Правобережній Україні. // Людина і світ. – 2000. – № 10.
20. Шевчук В. Історія Ковельської громади. //Голос Надії. – 2014 № 117, 118.
21. Кондратович І. Історія Підкарпатської Руси. – Ужгород 1930;
22. Пекар Атанасій, ЧСВВ. Нариси історії церкви Закарпаття: Вид. Друге: Рим – Львів, 1997. – Т. 1. Єрархічне оформлення.
23. Інтернет-газета Репортерhttp://www.ua-reporter.com/
24. Ілько В. Закарпатське село на початку XX ст. (1900–1919). – Львів, 1973.
25. Православный собеседник. – В. Свидник, 1925. – 1 июня.
26. http://fakty.ua/57111-quot-huzhe-vsego-v-osvencime-bylo-chuvstvo-beznadezhnosti-ohvatyvavshee-nas-pri-vide-mashin-kotorye-kazhdyj-den-podvozili-k-gazovym-kameram-vse-novyh-i-novyh-zhertv-quot
27. ТК «НАДІЯ» телепрограма «Вихід поруч»/ «Життя після розстрілу» http://adventisty.ru/adventist_news/tv_video_audio_photo/detail.php?ELEMENT_ID=170626
28. https://adventist.ua/news_ogon.html
29. https://www.asd.in.ua/archives/1188295656

***

Бакалаврант богослов’я Юрій Друзд

Ілюстрація