ЖЕНЕВА – ДО І ПІСЛЯ КАЛЬВІНА
Левова частина реформаційних процесів та рухів у Європі зароджувалася та протікала у великих містах. Пояснюється це тим, що саме в них в усі часи спостерігалося скупчення людей з різними поглядами, які шукали однодумців, і погляди їхні дуже часто були досить прогресивними.
Переліковуючи провідні країни, де спостерігався інтенсивний рух Реформації, такі як: Англія, Німеччина, Франція та інші, важко оминути суттєвий вплив, який справили на відродження в цілому процеси, пов’язані з нею саме у великих містах.
Місто Женева не є виключенням з цього історично складеного списку, який навіки закарбувався в розумі людини, списку міст, вулиці, церкви яких були німими свідками сцен, що розгорталися на арені руху за реформування церкви, в першу чергу, і суспільства, частиною якого вона є.
Більшість реформаторів створювали свої осередки і знаходили великий процент підтримки саме у містах, намагаючись зробити все можливе, часто навіть віддаючи своє життя, заради того, щоб повернути церкву і просто людину, як дитя Боже, до Його Слова і волі, і саме в цьому є основна ціль і місія реформаційного руху.
ШЛЯХ КАЛЬВІНА ДО ЖЕНЕВИ
«Гийом Фарель удержал меня в Женеве не советом или увещеванием, а грозным предостережением, от которого я почувствовал, словно Бог опустил с Небес Свою могущественную десницу, дабы меня пленить», — саме так говорив про себе Жан Кальвін, життя якого назавжди тісно пов’язалося з цим старим містом. [8, с. 175]
Саме його ім’я вже не одне століття асоціюється з містом Женева, і його слова справді є правдивими, адже вже з погляду сучасності ми можемо з упевненістю сказати, що його тимчасова зупинка в місті Женева не була аж ніяк випадковою і мимолітною в його житті. Реформатор залишив величезну спадщину для майбутніх поколінь, і це стосується не тільки його глибоких та масштабних богословських праць і досліджень, але і його цілеспрямованого християнського життя, позбавленого лукавства і нечесності, і прагнення у всьому чинити так, як говорить Слово Боже.
Шлях Кальвіна почався 10 липня 1509 року в місті Нуайон, що знаходився у провінції Пікардія. Як красномовно описує Льюіс Спіц дитинство Жана Кальвіна, згадуючи його ім’я поряд з іменем не менш великого реформатора, який почав своє служіння раніше за нього, відомого нам як Мартін Лютер. Він говорить, що саме в той час, коли Лютер проводив свої дні, перебуваючи у монастирі, маленький Кальвін з’явися на світ, а коли Мартін почав читати лекції для студентів в університеті, Жан Кальвін навчався читати. [8, с.176]
Продовжуючи протиставляти Кальвіна та Лютера, Спіц говорить, що вони були люди однієї ідеї, але різні за своїм укладом і манерою. Пан Лютер не мав особливої чіткої і структурованої організації своїх поглядів і ідей, на противагу йому, молодий і енергійний, повний сил Кальвін, проте, досить скромний і сором’язливий, вбачав особливу цінність в організації і структуризації викладу того, у що він сам вірив і вірили всі протестанти того часу. Саме це, як виявлиться далі, принесе важливий плід у розвитку та становленні Реформації, зокрема у місті Женева, і загалом на територіях, де ступала нога Реформації.
Ось що сказав Лютер про Кальвіна, прочитавши в бібліотеці його працю «Наставления в христианской вере»: «Автор наверняка образованный и благочестивый человек…». [7, с.177]
У своїй сім’ї Кальвін був п`ятим сином, батько з самого дитинства готував його до церковного служіння. Для цього, після десятирічного віку, він був зарахований до церковного хору при соборі. Після досягнення вісімнадцятиріччя, як описує Льюіс Спіц, Жан Кальвін вибрив тонзуру, хоча і не мав офіційного священницького рукопокладення. Проте, його кар’єра священника не була повноцінною на своєму початку, адже замість нього у церковному приході служив інший священник за окрему платню, яку отримував від батька Кальвіна.
Реформатор отримав досить непогану освіту і, аналізуючи його навчальний шлях, можна зробити висновок, що його рідні, зокрема батько, був досить лояльним, і через своє, не зовсім низьке положення у світі, мав змогу дозволити Жану Кальвіну навчатися в навчальних закладах, і навіть не одному. Найперше, він отримував світу в Коледжі де ла Марш, в той час проживаючи у тітки. Особливо про цей період згадує сам Кальвін, адже саме там і тоді він зустрів людину, яка чітко і ясно змогла донести до його розуму і сформувати в ньому «стилістичну ясність і точність», які прослідковувалися в його творах, написаних ним в майбутньому, і які дійшли до нашої сучасності.
Пишучи свої праці, Кальвін одну з них присвятив своєму вчителеві Мартурину Кордьє, супроводжуючи її словами: «Я по справедливости признаю, что обязан Вам всей пользой и всеми успехами, которые у меня были!». [8, с. 178]
Далі, тоді ще молодий Жан Кальвін перевівся до Коледжу де Монтегю, де навчався до 1527 року і вивчав основи мистецтва.
Після досить немалого періоду навчання, Жан Кальвін пробував себе у ролі священика, і за свої успіхи чи, як тоді було модно, за гроші, отримав місце в престижному приході, а потім був переведений в інший прихід. Іноді він навіть звершував проповіді і був схожим на людину, яка спланувала все життя бути священиком і займатися тільки церковною роботою.
Проте, з офіційною і панівною, тобто католицькою, церквою відносини у нього стали псуватися вже в той період, і переломною точкою в його житті, після якої він став серйозно замисливатися про будування світської кар’єри, стало відлучення його батька від церкви аж до самої його смерті.
Ще при своєму житті батько Кальвіна спробував повернути життя сина в напрямку юридичної діяльності, і навіть у 1528 році Жан почав вивчати право в Орлеані. А вже наступного року він перевівся до Бурже, де вивчав римське право у відомого на той час вчителя. В своєму навчанні Кальвін був дуже старанним, він вивчав стародавні грецьку та єврейську. Навчання у декількох навчальних закладах справило на нього не аби яке враження. Разом з тим вивчення древніх мов, якими було написане Святе Писання, дозволило вогнику віри не згаснути в його серці, якщо говорити ліричною мовою. Не дивлячись на те, що він вивчав класику, мистецтво і схоластику, йому все ж таки вдалося зберегти в своєму серці віру, яка була заснована на Слові Божому.
З одного боку – смерть батька, а з іншого – дослідження його другом Оліветаном Слова Божого – могли справити на погляди та ідеї Кальвіна неповоротний вплив. Так чи інакше, але саме дослідження Біблії і переклад її на рідну зрозумілу мову його другом сприяли тому, що його серце запалилося в майбутньому сильним вогнем віри і бажанням проповідувати Євангеліє таким, як воно є, не ховаючи його від людей і не перекручуючи його змісту, як це, нажаль, робила панівна церква за часів життя реформатора. [8, с.180]
Женева – це місто з великою історією, її життя було насичене великою кількістю подій та боротьбою за власну незалежність як адміністративної одиниці. Проте, волелюбність цього міста проявлялась навіть не стільки в бажанні мати незалежність просто у прийнятті рішень або у бажанні мати власну політичну волю, але ця боротьба живилась з бажання прогресивних класів людей реформувати суспільство до того ідеалу, який зустрічають люди на сторінках Писання. Цей момент важко оминути, адже коли ми говоримо про Реформацію, то маємо на увазі, що це є повернення до першоджерела, до основи всіх основ – Святого Письма.
Навіть якщо не брати до уваги саму Женеву, а просто проаналізувати духовне та культурне становище, в якому перебувало суспільство того часу, можна побачити, що існувала чимала прірва між тим, що мало бути і що відбувалося насправді. Звичайно, ми не говоримо про те, що в тій чи іншій церкві або деномінації, будь вона офіційною чи ні, немає вірних дітей Божих, проте, коли ми говоримо про часи протестантської Реформації, потрібно розуміти, наскільки офіційна церква у своєму вченні впала і втратила світло та чистоту істини.
Для того, щоб зрозуміти чим було насичене життя пануючої церкви тільки в середині, варто згадати всім відомі речі, які є на слуху і вже неодноразово згадувалися багатьма істориками і дослідниками Середньовіччя і Реформації, яка була реакцією на повне занурення у темряву. Процеси, які відбувалися всередині церкви, безумовно мали залишити свій слід в суспільстві як такому.
Коли ми говоримо, про Реформацію в Європі і, зокрема, в Женеві, ми можемо торкнутися початку реформаційного руху в такій країні, як Франція, адже номінально до початку XVI століття Женева входила до складу Французького Королівства.
Ось, що пише про основоположника і зачинателя французької реформації Е. Уайт, християнська письменниця у своїй книзі «Велика боротьба»: «Во Франции рассвет начался еще до того, как там услышали о Лютере. Одним из первых людей, принявших свет, оказался престарелый Лефевр, человек широчайшего кругозора, профессор Парижского университета, по своим убеждениям искренний и ревностный сторонник папства. Занимаясь исследованиями древней литературы, он обратил внимание на Библию и ввел ее как предмет изучения среди студенчества.
Лефевр был ревностным почитателем святых, и на основе церковных легенд решил написать историю святых и мучеников. Этот колоссальный труд уже значительно продвинулся вперед, когда он, обнаружив, что Библия может оказаться большим подспорьем, начал изучать ее. В ней он действительно нашел жизнеописания святых, но не тех, которые были представлены в римском календаре. Потоки Божественного света озарили его ум. Ошеломленный, испытывая отвращение к самому себе, он отвернулся от своей прежней цели и посвятил себя изучению Слова Божьего. Вскоре он начал проповедовать драгоценные истины, которые открылись ему». [5, с. 212]
Виходячи із цієї цитати, можна зробити декілька висновків, які стосуються стану церкви в той період в Європі, а зокрема – у Франції і, звичайно, у Женеві, якщо ми говоримо про неї, як про адміністративну одиницю тієї системи.
Церковне життя і ідеї, які проповідувались і нав’язувались суспільству, були багато в чому не біблійними, а представлялися як такі. Особливим попитом користувалися так звані «святі», які займали особливе місце в церковній історії і вченні. Але особливістю їх було те, що вони не знаходили свого підґрунтя на сторінках Біблії, що в свою чергу не могло оминути око людини, яка щиро намагається дослідити те чи інше питання і прагне до правильного християнського життя. Саме такою людиною був Лефевр.
Взагалі нав’язування культу церкви або певних особистостей і їхнього авторитету суспільству або церкві не є біблійною істиною і не може слугувати росту і правильному розвитку християнської особистості і церковної структури в цілому. Панівна церква того часу вела активну роботу з викорінення так званої єресі, яку ми зараз називаємо Реформація. Парадоксально, але часто за картиною так званого «святого життя», мучеництва і тому подібних речей, не говорячи вже про силові методи, церква намагається протягнути свої власні інтереси і, більше того, окремі люди, що живуть далеко не за християнськими цінностями, намагаючись зробити собі ім’я людини глибоко віруючої, своїм способом життя сіють в суспільстві насіння тих гріхів, проти яких вони покликані боротися.
Церковна структура того часу перетворилася в певній мірі на сферу бізнес відносин, і левова її частка складалася з світських занять, та більше це походило з самої гори від керівництва церкви, тобто Папства, яке, ми знаємо, на меті мало за головну ціль збагачення, посилення своєї влади та впливу, для чого вони не зупинялися ні перед чим.
Ще одним важливим моментом, чому суспільство так сильно деградувало на той час, є відсутність світла – Слова Божого, яке є основою будь-якого права і закону на цій землі. Саме тому, коли ми досліджуємо історію життя та діяльності багатьох реформаторів того часу, можна підкреслити наступну річ: всі реформатори починали свій шлях після певного визначного моменту в їхньому житті. Це слугувало для них тією основною, яку роками і навіть до смерті з-під їхніх ніг не могли вибити ні гоніння, ні тортури. Цей момент – зустріч із Святим Писанням. Можливо в сучасному світі це звучить не науково, але саме Біблія була рушійним кроком на їхньому нелегкому шляху. Це з іншого боку пояснює протилежну позицію суспільства, яке не мало доступу до Біблії на своїй власній розмовній мові. Панівна церква зробила все можливе для того, щоб прості люди не мали змоги читати Святе Письмо, і той рух, який почався і на час подій і перебування Жана Кальвіна у Женеві, мав вже чималий розмах, був невигідним для устаткованих, розбещених, зовсім не «святих» підвалин церкви, що панувала у Європі того часу.
Чого тільки вартим був факт продажу церковних титулів та приходів, що в своєму корені є неправильним. Такої тенденції за часів першоапостольської церкви ми не можемо знайти, але в цей період такі процеси вважалися досить нормальними і ніяким чином не присікалися ні церковною структурою, ні на особистісному рівні. Звичайно в таких звинуваченнях потрібна певна аргументація, і це вірно. Таким чином, якщо дослідити біографію Жана Кальвіна і ми вже згадували про цей факт, його батько спонсорував сину розвиток його церковної кар’єри. Цей факт не варто приховувати хоча би тому, що в майбутньому реформатор переглянув своє відношення до церковного життя. Проте це красномовно свідчить про той уклад цінностей і висоту моралі, вже не говорячи навіть про християнство, серед духовенства та церкви в цілому, що мало свій вплив на тогочасне суспільство і зокрема населення передових міст.
В свою чергу такий низький рівень моралі та навіть простої етики істотно гальмував розвиток населення. Це стосувалося різних сфер, починаючи від наукової, і закінчуючи розвитком та поширенням неграмотності, ростом злочинності та ін.
Для підтвердження вище згаданого опису міст середньовічної Європи, вважаємо доцільним процитувати Е.Уайт, яка так писала про відродження суспільства з приходом світла Реформації. Для нас важливим є зрозуміти, в якому стані знаходились прості люди – жителі міст, в тому числі і Женеви, до початку руху Реформації і повернення до першоджерела – Слова Божого: «Подобно тому, как умирающие от жажды путники радостно бросаются к живительному источнику, так и эти души приняли небесную весть. Работая в поле или в мастерских, люди беседовали о драгоценных истинах Священного Писания. Вечерами многие уже не отправлялись в таверны и притоны, а собирались в чьем-нибудь доме, чтобы вместе читать Слово Божье, молясь и славя Господа. В этих общинах скоро стали заметны большие перемены. Простые, необразованные труженики из самых низких сословий, привыкшие к тяжелому труду, были облагорожены и одухотворены силой Божественной благодати. Смиренные, любящие, благочестивые, они были живым примером того, что может совершить Евангелие с теми, кто искренно принимает его». [5, с.215]
Автор цих рядків чітко говорить про ті речі, які заполонили сферу занять людей, що були позбавлені впливу Слова Божого. Іншими словами, вона говорить, що люди мали лише один шлях розвитку свого життя, тобто важко працювати і після цього проводити свій час за пияцтвом, розбещенням, гулянням. Але цей плин за течією різко почав зупиняти рух Реформації. Це було не вигідно для католицької церкви, і ми знаємо цей наслідок з історії про гоніння на реформаторів та їх послідовників.
Що ж стосується самої Женеви, то до того часу, як її торкнулась вістка Реформації, вона також потерпала від певного тиску, який намагалася нав’язати церква, використовуючи, як вона це часто робила, світську владу для урізання волі та свободи і унеможливлення волевиявлення людей.
Спіц у своїй книзі говорить: «В первые десятилетия VXI века… Женева успешно окончила долгую борьбу за свою независимость от феодального и церковного господства герцога Савойского и епископа Женевского, принадлежавшего к Савойскому дому». [8, с.192]
З впевненістю можна сказати, що становище Женеви до початку VXI століття мало чим відрізнялося від «існування» інших середньовічних міст. Мається на увазі, що рівень церкви, її вчення та практичного життя, а також феодально-пригноблюючий устрій не давали можливості повноцінно і, головне, за правильними принципами розвиватися місту в цілому, як осередку духовного насамперед і матеріального зросту населення, яке в ньому проживало.
Для того, щоб зрозуміти що конкретно заважало тогочасним містам повноцінно розвиватися в різних напрямках, варто проаналізувати ще одну цитату з книги «Історія Реформації»: «К 1519 году город укротил феодальные силы, стеснившие его развитие и подавлявшие торговлю. В 1534 году Женеве удалось навсегда изгнать епископа, известного своей развращенностью и порвать с Савойским домом».
Короткий опис в декількох словах священослужителя дозволяє локально зрозуміти той вплив, який справила офіційна церква на місто Женева і чому була така особлива потреба і зацікавленість мас у реформуванні існуючого ладу. Саме такою постає перед нами це волелюбне місто, яке постійно боролося за свою свободу совісті, думки, вільної торгівлі, і саме ці чинники призвели до того, що вістка Слова Божого була прийнята цим містом за часів Жана Кальвіна.
Цікаво відмітити, що місто Женева було містом справді особливим, особливим саме тими процесами, які в ньому відбувалися, і тими напрямками думки і науки, які притягували до неї, наче магнітом, людей розуму та високої моралі.
Один автор сказав про це місто так: «Городу Женева…было суждено стать моделью христианского сообщества и военным центром протестантизма».
Також цікаво відмітити, що навіть не дивлячись на те, що місто Женева відразу асоціюється з іменем Жана Кальвіна, проте свій розвиток проти течії основної церкви в боротьбі за свої права місто почало ще до його появи. Після того, як була скинута влада папства і феодального правління, були зроблені перші кроки для досягнення правильної форми управління. Була створена правляча рада, яка називалася «радою двохсота», малою радою, яка складалася з 25 чоловік і загальної ради населення міста. І хоча така форма управління не була новою, проте вона кардинально відрізнялася від одноосібного правління папських єпископів і феодалів, які унеможливлювали розвиток міста.
І хоча в цей період історії Женеви, після 1530-х років, владні структури міста не були налаштовані радикально міняти якісь релігійні погляди, проте вони заявили про бажання чистоти істини без якихось людських домішок та домислів. З історичної точки зору це можна розглядати як позитивний крок, який в тій чи іншій мірі посприяв тому, що вістка Реформації прижилась у Женеві.
У чомусь життєві дороги Кальвіна та Женеви були досить схожими, і можливо це і було провидінням Божим, який готував всі події в житті Жана для того, щоб в майбутньому через нього засіяло світло істини, а головне – він зміг на основі Слова Божого показати правильний характер Бога і те, ЯК людина може отримати спасіння та ЧЕРЕЗ КОГО.
Вістку Біблії Жан Кальвін також не прийняв відразу. Ми вже згадували про те, що починаючи з раннього дитинства його готували стати священником у католицькій церкві. Пізніше на нього справили не аби який вплив схоластичні науки. На початку свого життєвого шляху Кальвін віддавав перевагу католицькій церкві і навіть вважав за правильне її відношення до так званих «єретиків». Е.Уайт описує у своїй книзі відносини між Кальвіном та його рідним братом, який став протестантом раніше за нього і переконував його у істинності своїх поглядів, на що Кальвін навідріз відхрещувався від нового вчення, апелюючи до того, що він не міг помилятися більшу частину свого життя.
Ось що про це говорить християнська письменниця: «Я не хочу иметь ничего общего с твоим новым учением, — вскричал Кальвин, — или ты думаешь, что я всю жизнь заблуждаюсь?» [5, с. 220]
Проте, пройшов час, і через певний неспокій у своїм розумі Жан Кальвін почав читати Біблію, щоб зрозуміти, що дає таку впевненість протестантам навіть перед обличчям смерті і що допомагає їм залишатися вірними до самого кінця. Саме дослідження Біблії, хоча тоді ще таємне, перетворило Кальвіна з прибічника папства на вірного послідовника Реформації.
Дорога Кальвіна до Женеви так буквально і була дорогою, адже він повертався додому в Базель, проте виявилось, що дорога перекрита військами Карла V,і він був вимушений слідувати через Женеву.
Слід зазначити, що до його приходу навколо Женеви і в самому місті вже досить сильно попрацював його друг Фарель, який всім серцем бажав просувати справу Реформації в рідній Франції, проте не міг цього робити відкрито і віддав всі сили заради своєї мрії зробити Женеву центром та оплотом протестантизму для Швейцарії, Італії та інших країн.
Ось що пише Е.Уайт про прихід Жана Кальвіна до Женеви і про ставлення до нього Фареля: «В приезде Кальвина Фарель увидел руку Божью. Хотя Женева и приняла реформаторскую веру, здесь предстояло еще провести большую работу. Обращение к Богу совершается не целыми общинами, но каждым человеком в отдельности; сердце и совесть обновляются не постановлениями соборов, но Духом Святым. Хотя жители Женевы отвергли тиранию Рима, преодолеть пороки, процветавшие при его правлении, они еще не были готовы. Внушить людям необходимость жить по чистым принципам Евангелия, чтобы они были достойны положения, предопределенного им провидением Божьим, — эта задача оказалась не из легких.
Фарель был убежден, что Кальвин – именно такой человек, с которым можно сотрудничать в этом деле. Во имя Господа он торжественно заклинал молодого евангелиста остаться трудиться здесь». [5, с.233]
Від самого початку це не входило у плани Жана Кальвіна, він намагався вести спокійну і виважену практику християнського життя, займаючись теологією. Проте все ж пристав на заклики Фареля і залишився у Женеві.
Не відразу почалась його діяльність у Женеві, як високопоставленого і поважного проповідника. Перше чим він почав займатися як скромний протестант, це викладати семінари та лекції по Посланнях апостола Павла, і тільки через рік магістрат, як керуючий орган міста, призначив його проповідником. Після цього перше, що він зробив, — провів два диспути, один зі своїми найпершими опонентами – католиками, а другий – з анабаптистами, в результаті чого останні були вщент розбиті ним на основі Святого Писання.
Ми згадували про передумови, які позитивно впливали на розвиток реформаційного руху в Женеві. Одним із позитивів було лояльне ставлення керівних органів міста до Біблійного вчення. Саме це напевно посприяло тому, що Кальвін зажадав, щоб питання релігійного і церковного устрою вирішувалися не на міському рівні керівництва, а самою церквою, яка має бути організована за принципами, залишеними самим Христом першоапостольській церкві на сторінках Писання.
«Кальвин стремился удержать государство от покушения на прерогативы церкви и вмешательства в исключительно духовные вопросы, несмотря на то, что признавал светскую власть Божьим установлением», — так описує Спіц погляди Кальвіна на модель управління церквою відповідно із суспільством, адже в той час церква і суспільство – це не були роздільні поняття. З вище сказаного можна зробити висновок, що питання моралі та етики, говорячи сучасною мовою, мають бути керовані спеціально встановленими нормами, і контролювати цей процес має не держава, а церква.
З певними плюсами і мінусами, позиція Кальвіна виглядає досить збалансованою, виваженою і правильною. З нашої точки зору він ставить правильну модель співіснування в суспільстві двох інститутів: держави та церкви. В його розумінні і одна, і інша потрібні, проте вони не мають посягати на права одна одної. Це може бути викликано історичними подіями, які відбувалися і Європі, коли офіційна церква на чолі з папою замість покладених на неї Богом обов’язків зажадала світської влади, а світська влада їй цю можливість надала. Але однозначно можна сказати, що саме за подолання такого устрою Жан Кальвін боровся, перебуваючи та служачи у Женеві.
Ось як дослідники процесів, які відбувалися в тогочасній Женеві, описують кроки діяльності Жана Кальвіна: «Он пердложил назначить в каждом раене города ответственных людей, обязанных искоренять пороки и сообщать о нарушениях согласно порядку увещевания, изложенному Христом в 18-ой главе Евангелия от Матфея. «Постановления» (труд Жана Кальвина) предписывали первоначальное братское увещевание заблудшего, а при отсутствии перемен в его поведении церковь выслушивала сообщение о его прегрешении. Если уличенный грешник упорствовал в своем пороке, то служитель всенародно оглашал это и отлучал его от христианского общения. Видимая земная Церковь Христова призвана заботится о высокой нравственности своих членов». [8, с.195]
Таким чином, хоча Кальвін і не зламав всю систему від самого фундаменту, тому що залишив організацію світської влади на тому ж рівні, проте його чимала заслуга є в тому, що він вкладав біблійне розуміння організації церковного життя, намагаючись навчити цим принципам суспільство і зокрема жителів Женеви. Сьогодні ми навіть не в праві звинувачувати його в тому, що для донесення вістки Реформації він використовував непопулярні методи і намагався нав’язати свою позицію силою.
Дивлячись на історію, ми можемо лише констатувати, що Женева таки стала оплотом християнської, євангельської вістки, і левова частка заслуги в цьому по праву віддана саме Жану Кальвіну. І якою б неоднозначною особистістю він не був, бо навіть в наші дні суспільством він сприймається досить двояко, але все ж таки він, не конфліктуючи з собою (адже за природою він був людиною порядку), створив у церкві та місті, де проживав, певний порядок церковного життя, і мотиви у нього були досить вагомі, адже він вважав, що церква Божа, яка є істинною, має жити згідно з тим порядком, до якого її закликає Господь.
В житті Кальвіна був період, коли через певні конфліктні питання і підрив його авторитету громада, а, вірніше, керівництво міста, забажала, щоб він та його друг Фарель покинули місто. Ця відсутність реформаторів тривала близько трьох років, після чого, за запрошенням, знову ж таки, мешканців міста, Жан Кальвін повернувся до Женеви і продовжував приймати досить конкретні рішення для того, щоб унеможливити той хаос і безлад, який посіяла панівна церковна структура.
Нижче приведений короткий перелік реформ і організаційних рішень, які були введені за період служіння Кальвіна:
— 20 листопада 1541 року дві Ради міста, а також загальне зібрання підтримали прийняття церковних ордонансів, які визначали пресвітеріанську систему управління;
— Шанована Рада пасторів назначала проповідників Євангелія за згодою Ради, духовенства та народу;
— Доктори займали важливе положення в сфері освіти;
— З посеред мирян вибирались 12 видатних людей, які виконували роль старійшин або пресвітерів і мали допомагати проповідникам (пастори і старійшини входили до Консисторії або Пресвітерії);
— Диякони вирішували світські питання.
Інші посади, такі, як скарбники, міська рада слідкували за майном міста та церкви, адже люди ділилися на церковні приходи, також в них була так звана поліція моралі.
Звичайно, що іноді методи Кальвіна не були досить правильними і здаються виваженими. Проте так чи інакше, будь він досить жорстким або навіть жорстоким, але він, з іншого боку, прикладав всі зусилля для того, щоб викорінити ту розпусту нечисть, яка залишилася внаслідок повної деградації суспільства під егідою пануючої церкви.
Отже, Женева до і після Кальвіна – це два досить різних міста, і з великою вірогідністю можна сказати, що саме вплив і авторитет реформатора став рушійною силою для того, щоб у майбутньому це місто стало оплотом Реформації і тим містом, де Слово Боже засіяло з новою силою, сталими і сильними променями істини. Женева – це історичний приклад міста, жителі, якого виявили бажання втілювати реформи на основі Слова Божого. Цей процес нагадує реакцію маятника, уособлюючи який місто відвернулося від сліпого підпорядкування гнилій системі панівної церкви та почало рухатися, нарощуючи темп, до ідеалів Слова Божого.
- 1. Calvin, Jean, 1509–1564—Juvenile literature. 2. Reformation— Switzerland—Geneva—Biography—Juvenile literature. I. Title. II. Series.
- 1. Reformation Switzerland—Geneva—Sources. 2. Geneva (Switzerland)—Church history—16th century—Sources. I. Klaus, Carrie F. II. Title. III. Series.
- Potter, G. R. John Calvin.- (Documents of modern history) 1. Calvin, Jean 2. Calvinists -Biography I. Tide II. Greengrass, M. III. Series 284.2’0924 BX9418
- 1. Catholic Church. Diocese of Geneva (Switzerland)—History. 2. Counter- Reformation—Switzerland—Geneva Region. 3. Geneva Region (Switzerland)— Church history. 4. Francis, de Sales, Saint, 1567–1622. 5. Granier, Claude de, d. 1602. 6. Sales, Jean-Francois de, d. 1635. I. Title.
- Великая Борьба – электронная библиотека – 5
- Паркер, Портрет Кальвина (Филадельфия, 1954), стр.50-51
- Теодор Беза, Vita Calvini, Цитата из Стиккельбергерра, Кальвин, стр.23-24
- Льюис В. Спиц, «История Реформации» (на русском языке), 2002, Фонд «Лютеранское Наследие»
- Маграт Алистер, «Богословская мысль реформации» — Одесса; «Богомыслие», 1994 – 316 стр. пер. с англ.
***
Автор — ???
