Некрологи пишуть живі. Сповідь колишнього адвентиста
Одразу попереджаю – не буде захопливого мемуарного чтива. Скоріше ця оповідь — спроба опанувати та пояснити набутий досвід.
Щось подібне пишуть колишні члени релігійних громад, щоб застерегти від вступу в останні. В усіх подробицях вони описують жахи психологічного тиску та промивання мізків. Моя розповідь виглядала б тенденційною, якби висвітлив тільки негативний бік мого членства в Церкві адвентистів сьомого дня. Повинен визнати, що 15 років перебування в ній відіграли неабияку роль в розвитку моєї особистості та світосприйняття. Навіть якщо врахувати той факт, що 2013 року я пішов із церкви зі скандалом, все рівно я вельми вдячний адвентистам за отриманий досвід.
Кого може зацікавити моя розповідь? Тих, хто полюбляє читати історії з життя. Але якщо без жартів, то все викладене нижче, може стати в пригоді двом групам людей:
Тим, хто вперто вважає українських протестантів небезпечними сектантами. Адвентистська церква, так само, як і більшість подібних деномінацій, не мають ознак тоталітарних релігійних угруповань. Люди приходять до молитовного будинку щоб відволіктися від проблем. Хтось дійсно бажає дізнатися щось нове, а комусь просто зручно реалізовувати амбіції та долати психологічні комплекси саме тут. Чи треба їх за це засуджувати? Чи не те саме робить кожен, хто використовує в якості майданчика для самоствердження політику, мистецтво або бізнес? Чи можна в сучасних церквах, включаючи ортодоксальні, знайти Бога?
Також моя сповідь може багато чого розповісти керівникам місцевих громад, зокрема адвентистських. Якщо ви справді відчуваєте відповідальність перед Богом, то не завадить розуміти те, що саме відштовхує людину від церкви, особливо, коли вона вже десятиріччями є її частиною.
Отже, почну…
Ні. Моя історія не починається з місіонерської програми американського проповідника та хрещення, як в буремні 1990-ті. В ізоляторі для неповнолітніх міста Одеси, я вперше отримав примірник Нового Заповіту від Гедеонових Братів. Це подарунок від якихось іноземних місіонерів. На дворі – кінець 1980-х. В тому доволі неприємному місці я опинився із-за чергової спроби втекти з дому. Цих спроб було більше десятка. Всі вони закінчувалися однаково, можливо, з деякими варіаціями: міліція повертала мене додому, де я отримував чергову пайку побоїв від розлюченого батька. Іноді траплялися виключення. Одного разу він попросив своїх знайомих в міліції посадити мене в на 15 діб приймач розподільник, «щоб життя навчився». Чого саме навчився, окрема тема, а того вечора я лежав на ліжку одеського СІЗО, тримаючи книжечку з дивним розташуванням тексту двома стовпчиками та з незрозумілими скороченнями між ними.
Моє місце в камері розташовувалося біля вікна, з решіткою. Кожного вечора я міг спостерігати, що коїться за вікном навпроти: міліцянти, що заступали на нічне чергування, постійно когось гамселили гумовими кийками, і вигляд вони мали такий азартний, наче займалися в спортивному залі. Їм дійсно подобалося те, що вони робили. В перервах між тими видовищами я читав Новий Заповіт. Я сприймав все там написане, як художню історію, викладену, щоправда, погано зрозумілою мовою.
В один з вечорів, перед тим, як за мною нарешті приїхав батько, я зробив те, чого навчили мене іноземні місіонери: попросив Бога змінити моє життя. Це зараз, наприкінці другої декади 21-го століття, ця фраза звучить як релігійний штамп, але тоді на дворі минали останні роки радянського панування в Україні, за вікном виблискував свіжою фарбою стенд з яскравим написом «Слава КПРС». І то був мій найперший духовний досвід, коли я, сам того не розуміючи, наважився стати на шлях, про який не мав жодного уявлення. Тоді та проста молитва з одного речення здавалася грою, ритуалом, але саме вона визначила подальші 17 років мого життя. Це експеримент найглибшого ментального прориву в моєму житті і саме він привів мене в громаду Адвентистів сьомого дня в Диканьці. Після одеського СІЗО батько вирішив, що з нього досить, і відправив мене до бабусі та дідуся на мою батьківщину.
Бабуся мене любила більше за власне життя, адже я був єдиним сином її померлої в 34 роки доньки. Водночас вона вважала мене вже сформованим бандитом: ховала гроші якнайдалі, контролювала кожен мій крок.
Тоді в моєму житті з’явився Іван Федорович, бабусин знайомий. Простий чоловік з твердими переконаннями, який допоміг мені втриматися на плаву і насправді не стати тим, за кого вважала мене бабуся. Пам’ятаю, в першу ж нашу зустріч він приніс примірник «Великої Боротьби» в чорній твердій палітурці. На відміну від пізніших видань, в цьому наводилися посилання на історичні праці, якими користувалася при написання твору Еллен Уайт. «Велика Боротьба» ледь не на 60% складалася з цитат історика Реформації ДʼОбіньє та інших. Тому до ідеї цілковитої божественної інспірації праць Духа Пророцтва я з самого початку ставився дещо скептично. Тоді я читав Біблію, книги Уайт та біблійні уроки з цікавістю підлітка, якому не було чим себе зайняти.
Одного разу Іван Федорович запросив мене до молитовного будинку, де я зустрів людину, яку пізніше став вважати за взірець духовності. Його звали Андрій. Зараз він розлучений, коли я зустрічав його в останнє, він намагався заробляти на життя ремонтами квартир. Тоді, в автобусі, він був злий і деморалізований. Його дружині одного дня набридло мінливе життя жінки проповідника, вона забрала обох дітей і пішла. За декілька років до цього я не знав нікого серед адвентистів більш врівноваженого і впевненого ніж Андрій. Найбільше мене дивувала його звичка приділяти молитві по 40 хвилин двічі на добу.
В першу ж зустріч Андрій зробив зауваження за те, що я прийшов в храм у спортивних штанях. Це мене не відштовхнуло. Наступної суботи я прийшов в дідовому костюмі, який висів на мені наче на вішалці. А потім ще раз, і ще. Чому я туди ходив?
В школі села Диканька я був єдиним учнем, який розмовляв російською. За це мене зневажали і били. Майже не було друзів. Якщо додати, що навіть бабуся з дідом вважали мене покидьком, то картина цілковитої ізоляції вимальовувалася дуже чітко, а в громаді на мене звернули увагу, запросили на молодіжну зустріч, запитували про мої справи, намагалися допомогти. Тому я ходив на всі без винятку богослужіння, почав писати погані вірші та самотужки вивчати англійську з Дмитром Павловичем, немолодим чоловіком, який був професійним диригентом та неабияким художником. Він керував церковним хором, намагаючись призвичаїти місцеві таланти до ладного співу.
Дмитро Павлович був неординарною творчою людиною, дуже далекою від релігійного способу мислення. Для мене лишалося таємницею, чому він стільки років, разом з родиною, ходив до церкви. Саме ця людина зуміла зберегти в мені паросток цікавості до літературної творчості, навіть не зважаючи на мої недолугі спроби в царині релігійної поезії.
Тут треба зробити відступ. На час, коли я почав відвідувати адвентистську громаду та прийняв хрещення, я вже мав декілька списаних зошитів, що містили фантастичні та пригодницькі новели. Тільки через чотири роки з’явиться «Падіння Єрусалиму», а через п’ять «Лавка богів». Тоді я дав себе переконати, що моя писанина не тільки нічого не варта, але й шкідлива.
Я вперше відчув, що мені затісно в церковних рамках. Але тоді йти було нікуди, тому вирішив скористатися можливостями, які надавало церковне членство.
Я закінчував професійно-технічне училище і навчання в Заокській духовній академії здавалося чимось захмарним. Крім того, що воно вважалося мегапрестижним, було ще й мегадорогим. Хоча в моєму випадку, останнє не стало перешкодою.
Перший рік навчання там нічим не запам’ятався, окрім захоплення давньогрецькою мовою і читанням Еллен Уайт в оригіналі. Все решта якось пройшло поза моєю емоційною увагою. Єдине, що я тоді зрозумів: богословська наука існує окремо, а доктрини адвентистської церкви — окремо. Останнє здавалося чимось на кшталт фетишу, за яким протестанти відрізняють одне одного. Загалом, чималі томи богословської літератури залишили байдужим. Мене цікавили лише принципи лінгвістичного та історичного аналізу біблійного тексту. Саме за цим я повернувся на другий курс після річної перерви.
Між двома роками навчання проходив практику в громаді міста Знамʼянка Кіровоградської області. Кожної суботи до молитовного будинку приходило до десятка розлучених жінок, щоб принести гроші до скриньки та роздратування на власне життя. Мені тоді ледве виповнилося двадцять один рік, і я почувався там кроликом серед вовчої зграї, відчайдушно намагаючись виконати єдине завдання обласного пастора: подружитися з усіма членами громади. Мене гнітила власна нездатність щось дати цим людям, адже з першої ж суботи я зрозумів, що їм не потрібні мої богословські теоретизування. А чого саме вони потребували я второпати не міг, тому вирішив робити те, що міг: приходив до ще пустого храму, сідав по черзі на місце кожної з жінок і молився, щоб Бог дав цій людини те, чого вона найбільше потребує.
Ще з тої практики запам’ятався хлопець років шістнадцяти без обох рук. Жив він в селі неподалік міста разом з мамою без батька. Поліз до високовольтного розподільника за міддю. Як людина, так би мовити, духовна, я розумів, що повинен з ним про щось поговорити, якось надихнути його на життя, дати надію. Але тільки сидів та витріщався на його культі. Ледве вистачило сил прочитати молитву й втекти. Сподіваюся, мій наступник виявився сильнішим духом та мудрішим за мене.
Мені знадобилося трохи більше півроку, щоб усвідомити власну непридатність до повноцінного пасторського життя, тому єдине, чого я прагнув – втекти від жахів реального життя в світ давньогрецького синтаксису.
На другому курсі навчання почав писати «Падіння Єрусалима», яку, напевно, і зараз можна знайти в магазинах християнської книги. Створив літературну студію, з часом розуміючи, що знаходжусь не на своєму місці. Коли ти постійно тікаєш від чогось, рано чи пізно воно тебе наздоганяє та примушує подивитися на себе в дзеркало і запитати: хто ти насправді? Саме це питання, точніше пошук відповіді на нього змусило мене звільнитися зі шкарлупи. Я покинув «альма матер» і замість богословських фоліантів почав копирсатися у власній брудній білизні, підсвідомо ставити себе в критичні життєві ситуації, ніби випробовуючи власну долю на міцність, задавати собі та іншим такі незручні питання, на які тільки був здатен мій вроджений бунтарський дух. Одного разу я сказав Богові: «Або покажи мені мій шлях, або я відмовляюся жити в цьому болоті власної обмеженості». Він завжди відповідає на подібні прохання. Може, тільки на такі і відповідає…
Наступив момент, коли стало зовсім нестерпно тісно в адвентистській церкві. Раніше здавалося, що вся справа в обмеженості вчення, але зараз розумію, що справа саме в мені, в тому, що я маю власний шлях, за вибір якого несу персональну відповідальність перед Богом і перед собою.
Іноді я зупиняюсь і питаю себе: чи хотів би ти зараз повернутися до церкви? Не поспішаю, уважно прислуховуюся до себе і розумію, що з моїм світоглядом мені назад не можна. Це буде надто важко для мене і над шкідливо для інших. Якщо ви вважаєте мене мертвим, напишіть некролог.
Руслан Бєдов
Мейл автора bedovruslan@gmail.com
Книги автора:
Бедов Руслан, Дмитриев Станислав. Падение Иерусалима: исторический роман. – Харьков: Изд-во «Кроссроуд», 2007. – 240 с.
Бедов Руслан. Лавка богов: исторический роман. — Изд-во «Издательские решения», 2015. — 280 с.
Комментарии (46):
Елена
| Ссылка на комментарий
Спасибо автору за откровенность. Вы, Руслан, пишете о собственном пути. Не совсем понятно, что это за путь и в чем он так явно не согласуется с учением адвентистской церкви?
Елена
| Ссылка на комментарий
Уайт пишет: «Во многих так называемых последователях Христа живут та же гордость, тот же формализм, себялюбие и дух противления, которые наполняли сердца иудеев… Во время приближающегося великого кризиса верные рабы Божьи столкнутся с таким же ожесточением сердец и ненавистью.» Это я к тому, что в церкви разочароваться можно очень легко, если смотреть и ориентироваться больше на людей.
аффтор :)
| Ссылка на комментарий
Елена! При всей сбалансированности учения АСД, сейчас оно мне напоминает карго-культ, если вы понимаете о чем я. Люди исповедуют вещи, практического значения которого не понимают, а любая попытка осмысления или критики наталкивается на яростное сопротивление. Честно говоря, мне бы не хотелось обсуждать эту тему именно на этом сайте, ибо он создан не для того, чтобы я смущал народ 🙂 С уважением
Автору
| Ссылка на комментарий
Ув.автор статьи, с чем вы не согласны в догмах АСД? Где там заблуждения и догмы человеческие? Троица, труды Уайт или десятина — не по Библии?
аффтор :)
| Ссылка на комментарий
я в статье по-моему ясно написал, что ухошел из АСД не из-за доктрин, а в результате скандала, в корне которого человеческий фактор. Конретно обсуждать события пятилетней давности смысла нет. Касательно доктрин: берете любую доктрину и пытаетесь сами себе объяснить, что именно лично для вас в ваших жизненных обстоятельсвах измениться с согласием или несогласием с этой доктрины. Ну может быть это не касается таких очевидных вроде бы вещей как суббота или десятина, хотя и они в церковном исполнении — чистой воды карго-культ
Дмитрий
| Ссылка на комментарий
Вот именно!
И то и другое, и третье — вымысел и ложь, что бы прельстить, если возможно, и избранных.
Троица — ложное учение о трёх богах.
Десятина отменена, как и ветхозоветнее храмовое служение, по причине её немощи и бесполезности (Евр.7:18).
Труды Уайт — самовольное смиренномудрие вперемешку со сужением ангелов (Кол.2:18).
В христианстве нет «догматов».
В христианстве есть вера, надежда, любовь. И любовь из них — больше.
Елена
| Ссылка на комментарий
«В христианстве нет «догматов».
В христианстве есть вера, надежда, любовь. И любовь из них — больше»
Дмитрий, Вы подменяете понятия. Та же вера проявляется в делах, и в исполнении закона в том числе. Надежду мы имеем на условии верности Богу, потому что все Божьи обетования даны на условии послушания. Любовь — это принцип, образ жизни, она проявляется в делах и только в делах, а не в чувствах лишь.
А вот в том, что «любая попытка осмысления или критики наталкивается на яростное сопротивление», согласна с автором, сталкивалась с этим. Очень многие привыкли мыслить штампами и шаблонами, как научили, не задавая вопросов, тем более, неудобных вопросов. Однако в жизни, к сожалению, не все так просто и шаблонно.
Максим Балаклицкий
| Ссылка на комментарий
Уважаемые читатели!
Вникните в опубликованную статью. Где вы видите претензии к вероучению? Их там нет.
Автор убедительно показывает, что церковь — это в 99% случаев НЕ вероучение. И описывает, почему пришел и почему ушел из церкви.
Вот это и стоит обсуждать. Отложите свое богословие и попытайтесь увидеть жизненную драму автора.
Дмитрий
| Ссылка на комментарий
Всё верно.
Мы духом ожидаем и надеемся праведности от веры, которая видимым образом проявляется в делах любви.
Но в начале — вера, ибо без веры Богу угодить невозможно.
Но если вы верите в троицу, то это не есть вера в Бога Живого, и такой верой вы Ему не угодите.
И десятина никогда не возвращалась наличными, как учит пророчица из АСД.
Вот она — личная драма каждого действительного адвентиста.
И я пережил эту ситуацию в своей жизни.
Но Бог освободил меня от всего этого кошмара…
Татьяна
| Ссылка на комментарий
Автору статьи! Некролог писать не хочется. У каждого из нас сильнейшая борьба, и если смотреть на людей в церкви, утонешь только так, ибо мы все несовершенны. Но если смотреть только на Бога, то недостатки людей мельчают, ибо видишь и себя в правильном свете. Я считаю, что единственно правильным есть только одно: установить тесные отношения с Богом и так жить изо дня в день. Доктрины нужны, но они не смысл жизни. Я например, просто прошу Бога каждое утро, чтобы он использовал мои руки, ноги, голову, чтобы служить людям через меня. И потом я просто живу (я не делаю добрых дел от себя), а Бог использует меня и помогает людям, если меня не поблагодарят, это меня не сильно волнует. И я удивляюсь тому, как Бог использует меня неожиданным образом, чтобы восполнить нужды других. Я считаю это смыслом жизни, когда ты с Богом засыпаешь, с Богом просыпаешься, с Ним все делаешь, советуешься, Он — твой друг, Он помогает терпеть боль (я сильно болею), только Он поймет всю твою внутреннюю тоску, твой кризис. Люди… они имеют свою боль и свою борьбу и не все ты можешь им сказать, и скорее всего они не имеют ни малейшего желания вникнуть в суть твоей проблемы и понять твою боль, чтобы хотябы не осуждать. И если ты не вписываешься в определенные рамки, то осудят.
Руслан, насколько я поняла имеет меланхоличный тип личности, очень чуткую душу и ему очень нужны творческие подьемы и взлеты, а это мало вписывается в обыденную, приземленную жизнь людей. Недопонимания в церкви каждый раз накопились в нем, и привели к серьезному взрыву, что впоследстии оттолкнуло его от церкви.
Руслан! Твоя история уникальна в своем роде, но не уникальна на нашей земле. Все мы ищем понимания, принятия, опоры, настоящих совершенных друзей, но увы, мы — лишь слабые люди, которые то и дело делают что-то не так. Не смотри на людей, смотри на Иисуса, не нужно иметь свой путь, ибо он может быть в никуда. Попроси, чтобы Иисус выбрал для тебя твой путь и вел по нему, чтобы закрыл те двери, которые нужно закрыть, и открыл те, что нужно открыть. Дело не в церкви, а в том, что ты боишься довериться Богу на 100%, просто пасть в его руки. Да это нелегко, это требует мужества, и нужно знать Того, в чьи руки пасть. и это наверное самое тяжелое в христианстве. Ибо когда боль захлестывает, когда, кажется, это сильно через силу, трудно поверить, что это тебе во благо. Когда умирала моя мама, она в последнюю неделю испытывала такую боль и страдание, что я не могу передать словами. Она и молилась, просила смерти, облегчения, то теряла сознание, то кричала от боли, страх, ужас, боль. Что в такой момент может помочь церковь, что могут помочь люди. Ты и Бог… и все. Не надо чего-то искать, не надо метаться во все тяжкие, кризис все равно придет, и никого из людей не будет рядом, а если и будут, они не возьмут твою боль, тебе не помогут доктрины, ты не спрячешься за спинами членов церкви.Руслан! Тебе нужен Исус, и Его рукодство в жизни, быть на Его волне, любоваться Им, восхищаться Им, делать то, что Он хочет через тебя явить миру (может это быть и творчество). Не получилось служить как пастырь, служи как друг. Сколько рядом людей и всем им что-то нужно, и Бог будет тебя использовать, возможно это будет что-то маленькое. Нужно просить изменения своей внутренности: тебе нужен порядок, дисциплина и организация, чтобы снизить уровень стресса в твоей жизни, тебе нужно ПОЗИТИВНОЕ МЫШЛЕНИЕ, ибо по всему видно, что жизнь не приносит тебе настоящей радости. Да, Бог желает видеть тебя в Своей церкви, но церковь не изменит твою сущность, если ты не позволишь Иисусу сегодня войти и начать работать в твоем сознании и подсознании, чтобы вытаскивать на свет Божий всю твою подноготную и изменять тебя, если ты хочешь этого. ИТАК, нарисуй вектор своей жизни, и пусть он ведет к Иисусу.Да поможет тебе Бог!
аффтор :)
| Ссылка на комментарий
Татьяна! Спасибо Вам за добрый отклик.
Антон
| Ссылка на комментарий
Хотелось бы обсудить вопрос по карго-культу в применении к субботе. Где и как это можно прочесть?
Др.
| Ссылка на комментарий
О род лукавы
Др.
| Ссылка на комментарий
О, род неверный и развращенный! доколе буду с вами? доколе буду терпеть вас? приведите его ко Мне сюда.
аффтор :)
| Ссылка на комментарий
Антон! Когда я говорю о карго культе, то подразумеваю вот что: в природе царит принцип практической необходимости. То есть в ней нет «ненужных» или основаных на чьих-то умозрительных заключениях процессов. Каждое явление занимаю свое место в природном комплексе, убери одно и гармония нарушается. В духовном мире происходит то же самое и каждое божье повеление, в частности суббота, тоже имеет свою практическую ценность для человека. Чтобы понять является ли лично для Вас (а не для Церкви, для Бога, для петрика пяточкина в соседней канаве) суббота осмысленной частью вашей духовной жизни или каргокультом, задайте себе вопрос: какие конкретно (без этого пустопорожнего набора внутрецерковных штапов, вы ведь это для себя делаете, а не для учителя субботней школы) мои насущные проблемы (вопросы) решает соблюдение субботы, как я (именно вы, а не учение церкви) понимаете само это соблюдение, как конкретно (физически, интеллектуально, емоционально, социально, про «духовно» смысла нет спрашивать пока не разберетесь с предыдущими аспектами ) проявляется и как вам кажется должно проявляться это соблюдение. Если у вас есть ответы на все эти вопросы, значит вы соблюдаете субботу, если в голову начинают лезть заученные и миллион раз слышанные фразы на эту тему — значит для вас суббота карго-культ. На эту тему можно говорить много и подробно, но вся сложность в том, что реальный духовный опыт абсолютно субъективен, то что для вас духовная реальность, для вашего соседа по СШ — набор фраз, за которыми ничего не стоит, и хуже всего то, что слушая вас он дальше ваших слов не движется, считая умственное согласие с вашими словами опытом назидания.
Др.
| Ссылка на комментарий
https:// ridero.ru/books/khranitel_bezdny/
аффтор :)
| Ссылка на комментарий
Др.! Я очень надеюсь, что за вашими словами (цитатой) стоит столько же проницательности, осведомленности, желания помочь и любви, сколько за словами Того, Кто их произнес ранее.
Др.
| Ссылка на комментарий
Душевный человек не принимает того, что от Духа Божия, потому что он почитает это безумием; и не может разуметь, потому что о сем надобно судить духовно.
Др.
| Ссылка на комментарий
Но Он, обратившись к ним, запретил им и сказал: не знаете, какого вы духа;
аффтор :)
| Ссылка на комментарий
Др.! Я не совсем понял, зачем вы опубликовали эту ссылку: В качестве рекламы она здесь неуместна 🙂 Да, я пишу фантастику и фентези. Это мой способ переосмысления реальности и той информации, которую я получаю в процессе жизни. Пока я был адвентистом, я не мог этого делать и это меня угнетало. Теперь я — человек свободный, поэтому пишу и публикую то, что считаю нужным. С уважением
Др.
| Ссылка на комментарий
Иисус сказал ему в ответ: истинно, истинно говорю тебе, если кто не родится свыше, не может увидеть Царствия Божия.
Др.
| Ссылка на комментарий
..не знаете, какого вы духа..
Максим Балаклицкий
| Ссылка на комментарий
Я правильно понял, что тут собрались желающие доказать автору, что он дурак? Вы думаете, этого он хотел, когда исповедался перед нами?
Др.
| Ссылка на комментарий
Не могу отвечать за всех, у меня была другая цель. Да и человек может чего-то не понимать, даже не будучи дураком.
А чего кстати он хотел-то?
аффтор :)
| Ссылка на комментарий
Цели публикации указаны в самом ее начале. Я так понял, они для вас неактуальны.