Некрологи пишуть живі. Сповідь колишнього адвентиста

Одразу попереджаю – не буде захопливого мемуарного чтива. Скоріше ця оповідь — спроба опанувати та пояснити набутий досвід.

Щось подібне пишуть колишні члени релігійних громад, щоб застерегти від вступу в останні. В усіх подробицях вони описують жахи психологічного тиску та промивання мізків. Моя розповідь виглядала б тенденційною, якби висвітлив тільки негативний бік мого членства в Церкві адвентистів сьомого дня. Повинен визнати, що 15 років перебування в ній відіграли неабияку роль в розвитку моєї особистості та світосприйняття. Навіть якщо врахувати той факт, що 2013 року я пішов із церкви зі скандалом, все рівно я вельми вдячний адвентистам за отриманий досвід.

Кого може зацікавити моя розповідь? Тих, хто полюбляє читати історії з життя. Але якщо без жартів, то все викладене нижче, може стати в пригоді двом групам людей:

Тим, хто вперто вважає українських протестантів небезпечними сектантами. Адвентистська церква, так само, як і більшість подібних деномінацій, не мають ознак тоталітарних релігійних угруповань. Люди приходять до молитовного будинку щоб відволіктися від проблем. Хтось дійсно бажає дізнатися щось нове, а комусь просто зручно реалізовувати амбіції та долати психологічні комплекси саме тут. Чи треба їх за це засуджувати? Чи не те саме робить кожен, хто використовує в якості майданчика для самоствердження політику, мистецтво або бізнес? Чи можна в сучасних церквах, включаючи ортодоксальні, знайти Бога?

Також моя сповідь може багато чого розповісти керівникам місцевих громад, зокрема адвентистських. Якщо ви справді відчуваєте відповідальність перед Богом, то не завадить розуміти те, що саме відштовхує людину від церкви, особливо, коли вона вже десятиріччями є її частиною.

Отже, почну…

Ні. Моя історія не починається з місіонерської програми американського проповідника та хрещення, як в буремні 1990-ті. В ізоляторі для неповнолітніх міста Одеси, я вперше отримав примірник Нового Заповіту від Гедеонових Братів. Це подарунок від якихось іноземних місіонерів. На дворі – кінець 1980-х. В тому доволі неприємному місці я опинився із-за чергової спроби втекти з дому. Цих спроб було більше десятка. Всі вони закінчувалися однаково, можливо, з деякими варіаціями: міліція повертала мене додому, де я отримував чергову пайку побоїв від розлюченого батька. Іноді траплялися виключення. Одного разу він попросив своїх знайомих в міліції посадити мене в на 15 діб приймач розподільник, «щоб життя навчився». Чого саме навчився, окрема тема, а того вечора я лежав на ліжку одеського СІЗО, тримаючи книжечку з дивним розташуванням тексту двома стовпчиками та з незрозумілими скороченнями між ними.

Моє місце в камері розташовувалося біля вікна, з решіткою. Кожного вечора я міг спостерігати, що коїться за вікном навпроти: міліцянти, що заступали на нічне чергування, постійно когось гамселили гумовими кийками, і вигляд вони мали такий азартний, наче займалися в спортивному залі. Їм дійсно подобалося те, що вони робили. В перервах між тими видовищами я читав Новий Заповіт. Я сприймав все там написане, як художню історію, викладену, щоправда, погано зрозумілою мовою.

В один з вечорів, перед тим, як за мною нарешті приїхав батько, я зробив те, чого навчили мене іноземні місіонери: попросив Бога змінити моє життя. Це зараз, наприкінці другої декади 21-го століття, ця фраза звучить як релігійний штамп, але тоді на дворі минали останні роки радянського панування в Україні, за вікном виблискував свіжою фарбою стенд з яскравим написом «Слава КПРС». І то був мій найперший духовний досвід, коли я, сам того не розуміючи, наважився стати на шлях, про який не мав жодного уявлення. Тоді та проста молитва з одного речення здавалася грою, ритуалом, але саме вона визначила подальші 17 років мого життя. Це експеримент найглибшого ментального прориву в моєму житті і саме він привів мене в громаду Адвентистів сьомого дня в Диканьці. Після одеського СІЗО батько вирішив, що з нього досить, і відправив мене до бабусі та дідуся на мою батьківщину.

Бабуся мене любила більше за власне життя, адже я був єдиним сином її померлої в 34 роки доньки. Водночас вона вважала мене вже сформованим бандитом: ховала гроші якнайдалі, контролювала кожен мій крок.

Тоді в моєму житті з’явився Іван Федорович, бабусин знайомий. Простий чоловік з твердими переконаннями, який допоміг мені втриматися на плаву і насправді не стати тим, за кого вважала мене бабуся. Пам’ятаю, в першу ж нашу зустріч він приніс примірник «Великої Боротьби» в чорній твердій палітурці. На відміну від пізніших видань, в цьому наводилися посилання на історичні праці, якими користувалася при написання твору Еллен Уайт. «Велика Боротьба» ледь не на 60% складалася з цитат історика Реформації ДʼОбіньє та інших. Тому до ідеї цілковитої божественної інспірації праць Духа Пророцтва я з самого початку ставився дещо скептично. Тоді я читав Біблію, книги Уайт та біблійні уроки з цікавістю підлітка, якому не було чим себе зайняти.

Одного разу Іван Федорович запросив мене до молитовного будинку, де я зустрів людину, яку пізніше став вважати за взірець духовності. Його звали Андрій. Зараз він розлучений, коли я зустрічав його в останнє, він намагався заробляти на життя ремонтами квартир. Тоді, в автобусі, він був злий і деморалізований. Його дружині одного дня набридло мінливе життя жінки проповідника, вона забрала обох дітей і пішла. За декілька років до цього я не знав нікого серед адвентистів більш врівноваженого і впевненого ніж Андрій. Найбільше мене дивувала його звичка приділяти молитві по 40 хвилин двічі на добу.

В першу ж зустріч Андрій зробив зауваження за те, що я прийшов в храм у спортивних штанях. Це мене не відштовхнуло. Наступної суботи я прийшов в дідовому костюмі, який висів на мені наче на вішалці. А потім ще раз, і ще. Чому я туди ходив?

В школі села Диканька я був єдиним учнем, який розмовляв російською. За це мене зневажали і били. Майже не було друзів. Якщо додати, що навіть бабуся з дідом вважали мене покидьком, то картина цілковитої ізоляції вимальовувалася дуже чітко, а в громаді на мене звернули увагу, запросили на молодіжну зустріч, запитували про мої справи, намагалися допомогти. Тому я ходив на всі без винятку богослужіння, почав писати погані вірші та самотужки вивчати англійську з Дмитром Павловичем, немолодим чоловіком, який був професійним диригентом та неабияким художником. Він керував церковним хором, намагаючись призвичаїти місцеві таланти до ладного співу.

Дмитро Павлович був неординарною творчою людиною, дуже далекою від релігійного способу мислення. Для мене лишалося таємницею, чому він стільки років, разом з родиною, ходив до церкви. Саме ця людина зуміла зберегти в мені паросток цікавості до літературної творчості, навіть не зважаючи на мої недолугі спроби в царині релігійної поезії.

Тут треба зробити відступ. На час, коли я почав відвідувати адвентистську громаду та прийняв хрещення, я вже мав декілька списаних зошитів, що містили фантастичні та пригодницькі новели. Тільки через чотири роки з’явиться «Падіння Єрусалиму», а через п’ять «Лавка богів». Тоді я дав себе переконати, що моя писанина не тільки нічого не варта, але й шкідлива.

Я вперше відчув, що мені затісно в церковних рамках. Але тоді йти було нікуди, тому вирішив скористатися можливостями, які надавало церковне членство.

Я закінчував професійно-технічне училище і навчання в Заокській духовній академії здавалося чимось захмарним. Крім того, що воно вважалося мегапрестижним, було ще й мегадорогим. Хоча в моєму випадку, останнє не стало перешкодою.

Перший рік навчання там нічим не запам’ятався, окрім захоплення давньогрецькою мовою і читанням Еллен Уайт в оригіналі. Все решта якось пройшло поза моєю емоційною увагою. Єдине, що я тоді зрозумів: богословська наука існує окремо, а доктрини адвентистської церкви — окремо. Останнє здавалося чимось на кшталт фетишу, за яким протестанти відрізняють одне одного. Загалом, чималі томи богословської літератури залишили байдужим. Мене цікавили лише принципи лінгвістичного та історичного аналізу біблійного тексту. Саме за цим я повернувся на другий курс після річної перерви.

Між двома роками навчання проходив практику в громаді міста Знамʼянка Кіровоградської області. Кожної суботи до молитовного будинку приходило до десятка розлучених жінок, щоб принести гроші до скриньки та роздратування на власне життя. Мені тоді ледве виповнилося двадцять один рік, і я почувався там кроликом серед вовчої зграї, відчайдушно намагаючись виконати єдине завдання обласного пастора: подружитися з усіма членами громади. Мене гнітила власна нездатність щось дати цим людям, адже з першої ж суботи я зрозумів, що їм не потрібні мої богословські теоретизування. А чого саме вони потребували я второпати не міг, тому вирішив робити те, що міг: приходив до ще пустого храму, сідав по черзі на місце кожної з жінок і молився, щоб Бог дав цій людини те, чого вона найбільше потребує.

Ще з тої практики запам’ятався хлопець років шістнадцяти без обох рук. Жив він в селі неподалік міста разом з мамою без батька. Поліз до високовольтного розподільника за міддю. Як людина, так би мовити, духовна, я розумів, що повинен з ним про щось поговорити, якось надихнути його на життя, дати надію. Але тільки сидів та витріщався на його культі. Ледве вистачило сил прочитати молитву й втекти. Сподіваюся, мій наступник виявився сильнішим духом та мудрішим за мене.

Мені знадобилося трохи більше півроку, щоб усвідомити власну непридатність до повноцінного пасторського життя, тому єдине, чого я прагнув – втекти від жахів реального життя в світ давньогрецького синтаксису.

На другому курсі навчання почав писати «Падіння Єрусалима», яку, напевно, і зараз можна знайти в магазинах християнської книги. Створив літературну студію, з часом розуміючи, що знаходжусь не на своєму місці. Коли ти постійно тікаєш від чогось, рано чи пізно воно тебе наздоганяє та примушує подивитися на себе в дзеркало і запитати: хто ти насправді? Саме це питання, точніше пошук відповіді на нього змусило мене звільнитися зі шкарлупи. Я покинув «альма матер» і замість богословських фоліантів почав копирсатися у власній брудній білизні, підсвідомо ставити себе в критичні життєві ситуації, ніби випробовуючи власну долю на міцність, задавати собі та іншим такі незручні питання, на які тільки був здатен мій вроджений бунтарський дух. Одного разу я сказав Богові: «Або покажи мені мій шлях, або я відмовляюся жити в цьому болоті власної обмеженості». Він завжди відповідає на подібні прохання. Може, тільки на такі і відповідає…

Наступив момент, коли стало зовсім нестерпно тісно в адвентистській церкві. Раніше здавалося, що вся справа в обмеженості вчення, але зараз розумію, що справа саме в мені, в тому, що я маю власний шлях, за вибір якого несу персональну відповідальність перед Богом і перед собою.

Іноді я зупиняюсь і питаю себе: чи хотів би ти зараз повернутися до церкви? Не поспішаю, уважно прислуховуюся до себе і розумію, що з моїм світоглядом мені назад не можна. Це буде надто важко для мене і над шкідливо для інших. Якщо ви вважаєте мене мертвим, напишіть некролог.

Руслан Бєдов

Мейл автора bedovruslan@gmail.com

Книги автора:

Бедов Руслан, Дмитриев Станислав. Падение Иерусалима: исторический роман. – Харьков: Изд-во «Кроссроуд», 2007. – 240 с.

Бедов Руслан. Лавка богов: исторический роман. — Изд-во «Издательские решения», 2015. — 280 с.