Буз Андрій. Життя християн в Радянському Вавилоні. Одеса, 2012
Маловідоме село Полапи знаходиться на північному заході Украіни за 70 кілометрів від міста Ковель Волинськоі області. Близько від села проходить шосе Брест – Львів . Це ще царська дорога прокладена кілька сот років тому назад. Місто Любомль засноване в13 столітті. Село Полапи розташоване на плоскогір’ї. Довколишні поля, долини і ліса мають мальовничий вид. Колись в лісах було багато диких звірів: вовки, кабани, лисиці, зайці. Було також багато пташок, які зачаровували своїм гарним співом. Тепер їх значно менше. В лісах багато грибів і ягід. Грунт на полях різноманітний; піщаний, біла глина, жовта глина і чорнозем. Поблизу села ліса і болота.
В1904 році тут народився наш тато — Роман Буз в родині Василя і Марфи Буз. Доля йому оприділяла бути сільським господарем. Його батько і мати були бідні неграмотні селяни. Мали вони хату покриту соломою, був у них один кінь, корова, свині і 4 гектари поля. Що знав батько, те передавав дітям–вчив господарювати. Було в них ще три дочки. Діти росли неграмотні. Батько не дбав про те, щоб посилати дітей до школи. Навіщо їм школа? казав він, доглядати худобу і працювати в полі можуть неграмотні. Так і росли діти неграмотні, хоча в селі біля церкви була школа 3 класи, але мало дітей ходили до школи. Мати хотіла щоб хоч син ходив до школи, але батько був проти, бо з малих літ діти допомагали господарювати – пасли худобу і працювали в полі.
На іншому кінці села жила бідніша родина Гаджали Макара і Мотруни. В них було шестеро дітей – три доньки і три сина. В них також було 4 гектари землі, хата, корова, кінь, свині. Та не мали вони доброго успіху в господаруванні. 0т і старався батько як скоріше віддавати дочок заміж. Меншу дочку Уляну віддав до Польського пана в далеке село Травнікі за служницю. Всього 8 років було Уляні коли вона почала прислужувати в пана нянькою, доглядала маленьких дітей. Була вона доброю нянькою, діти її любили, і панні вона сподобалась і та послала її до школи разом зі своїми дітьми. Уляна навчилась читати і писати по Польськи.
Наша мама,— Уляна народилась в 1902 році і була вона дуже гарною, вродливою і працьовитою.
В 1914 році почалась перша світова війна між Росією і Австро – Німеччиною. Німецькі війська захопили Польщу і наступали на Украіну. Українці дуже боялись німців. Царський уряд заохочував українців переселятися в Сибір. 0т і поїхали багато біженців в Сибір. Із села Полапи біженці їхали кіньми до Пінська за 200 кілометрів,а там здавали коня і воза царському уряду , а самі сідали на поїзд і їхали в Сибір. Родина Гаджала одна з перших поїхала в Сибір, тільки старшого сина – Володимира забрали в царську армію і він загинув на війні. Довго вони їхали в Сибір, аж через декілька тижнів заїхали в 0мську область, в місто Ісилькуль. Там зійшли з поїзда і царський уряд розприділяв біженців де їм жити і що робити. Мама знову попала до пана служити нянькою і доглядала маленьких дітей. І там вона добре служила і панні її полюбила і послала до школи з її дітьми. Там Мама навчилась читати і писати по російськи. ЇЇ батько і мати і родичі жили і працювали в другому селі так що вони рідко бачились.
Життя Українських біженців в Сибірі було нещасне. Суворий клімат,чужі люди, чужа мова, бандитизм і хвороби загрожували всім. Багато Українців померли від епідемії тифу. Померла і мати Уляни, а вона і не знала, бо батько не прийшов до неї,бо хвороба була дуже заразна.
Коли в 1914 році біженці з західної України їхали в Сибір, то в селі Полапи залишались тільки старі і безпомічні люди. Буз Василь запряг коня і наказав своїй жінці-Марфі: «забирай дітей на віз і негайно їдь разом із сусідами, а я тебе дожену.» В нього був ще один кінь, а він хотів ще щось заховати , бо ніхто не знав як довго буде війна і коли будуть люди повертатися назад. Бабця Марфа взяла сина — нашого тата і меншу дочку- тітку Теклю і поїхала слідом за сусідами, а старші дві дочки вже були заміжні. Всю дорогу вони оглядались чи доганяє їх батько, але його не було видно. Сусіди запевняли їх, що він їх дожене. Так вони проїхали 200 кілометрів до Пінська, здали коня і воза під розписку царського уряду,що гарантував їм повернути, коли вони повернуться з Сибіру, сіли на поїзд і ще оглядались навкруги, чи не доганяє їх батько, але його не було видно, поїзд рушив і вони поїхали.
Через кілька тижнів вони приїхали в Томськ. Без чоловіка-бабця Марфа взяла на себе всю відповідальність за дітей. Вона була сміливою, рішучою, винахідливою. Вона знайшла собі роботу, турбувалась про дітей, відпривила тата до школи. Тато швидко звик до нових обставин життя. В 10 років він пішов до школи в місті Томську. Він вставав дуже рано, біг на пошту, брав газети, бігав по вулицях, продавав газети, а пізніше біг до школи. Так він заробляв трохи грошей і навчався. В 1918 році він закінчив 4 класи і став досить грамотним на той час. Він перечитав багато газет і книжок. Газети писали про війну, про революцію, про комуністів і про громадянську війну. Життя в Сибірі мінялось, фабрики зупинялись, сільське господарство занепало, безвладдя, безправ,я, бандитизм, голод і хвороби. Біженці почали повертатись на батьківщину.
Бабця Марфа з татом і тіткою Теклею повернулись в рідне село в 1919 році. Там вже була нова Польська влада. Дід Василь не поїхав в Сибір. В той день, коли всі сусіди виїздили із села і він вже був готовий їхати, доганяти жінку і дітей, його зустрів місцевий начальник — поляк і сказав йому: «не втікай, залишайся вдома, не бійся, німці тебе не будуть бити». Він послухав і залишився в рідному селі, а на жінку розсердився, що вона не повернулась назад, а без нього віддала коня і воза, а назад не отримала, бо після революції помінялась влада. Він не хотів прийняти свою жінку, не впускав її до хати, але тато почав дуже плакати, захищав свою маму, просив батька помиритись і батько його послухав.
Відтоді батько з сином почали знову господарювати. Рідне село, рідна хата, рідна мова, свої сусіди і демократичний уряд Польської держави надихали селян енергією до праці. Тато любив коней і почав торгувати кіньми. Ходив до Житомира за 400 кілометрів,там купляв коней, приїздив додому, продавав і мав заробіток.
Дід вирішив оженити сина. Тато був грамотний, розумний, працьовитий, але ще зовсім молодий, йому було лише 17 років, а по закону одружитись можна було після 18 років. Тато ще не думав одружуватись, але був слухняний в батька. Дід знайшов йому дівчину в сусідньому селі, домовився з її батьком, а потім із священиком, але священик не міг вінчати, бо синові ще не було 18 років. Тоді дід заплатив священику, щоб священик дописав 1 рік в свідоцтві про народження, тоді священик повінчав. Так дід оженив тата, а сам через кілька неділь після весілля помер.
При передчасних пологах померла і татова перша жінка. Тато зажурився, почав ходив до церкви і багато молився.Священик зауважив, що тато дуже релігійний, щиро молиться і досить грамотний, тож запросив його бути йому помічником в церкві і в школі навчати дітей грамоті. В церкві тато побачив гарну дівчину і вирішив піти до неї.
