“Усунення” Свідків: боксер переміг, бо його супротивника не викликали на ринг?

Даниїл Задорожний виклав на сайт 032.ua розлогий текст під назвою “»Тоталітарна секта, яка промиває людям мізки», — інтерв’ю з колишнім Свідком Єгови зі Львова”.

Такий заголовок викликав у мене зубний біль від трохи призабутої через постєвромайданну кризу манери українських ЗМІ писати про всі “неправильні”, “чужі” ітедеітепе релігійні організації. Цю манеру релігієзнавці та інші науковці багато років скрушно іменували “антисектантською істерією”.

“Істерія” полягала (чи знову дієслово треба поставити в теперішній час?) у повсюдному припущенні шановних акул об’єктива й мікрофона, буцімто вони, тобто журналісти, наперед знають, які церкви та релігійні організації є правильними, а які ні.

Нагадаю, однак, що Конституція нашої держави та закон “Про свободу совісті та релігійні організації” не визначають ні релігійну ідеологію, ні атеїстичну як обов’язкову та не називають ніяку церкву чи релігію державною або такою, яка має підстави для правових, ресурсних чи інших преференцій. До того ж якщо в Україні на початку незалежності була принаймні церква більшості, то у післяєвромайданний час її найближча конкурентка на релігійному полі, схоже, цілком може позмагатися і щодо кількості вірних, і щодо інших показників. Тож в Україні є мінімум дві канонічні, підкреслю, православні конфесії, є греко-католики, які становлять релігійну більшість у трьох областях України, є (все ще, так-так!) юдеї, є мусульмани, причому різних течій.

А є протестанти. Серед яких як мінімум багато століть традиційно є чимало конфесій, які, користуючися свободою совісті, не анонімним джерелом Задорожного наданою, беруться критикувати учення про Трійцю, яке було усталене в ході так званих вселенських соборів тоді ще формально єдиної Церкви.

Також нагадаю, що ці собори були проявом імперського християнства, відбувалися за ініціативи та під чуйним керівництвом римських імператорів (знаних експертів, авжеж), проходили досить бурхливо, коли щодо якихось питань Церква не могла визначитися протягом століть, а тих єпископів, яких черговий собор тепер визначав як єретиків (себто опозиціонерів-дисидентів), переслідували аж до кримінальних проваджень з усіма наслідками.

Низка давніх і шанованих конфесій не визнає всі або низку рішень тих соборів. Це дохалкідонські або давні східні церкви: Ассирійська церква Сходу, Давня ассирійська церква Сходу, а також Вірменська апостольська церква, Коптська православна церква, Ефіопська православна церква, Еритрейська православна церква, Сирійська православна церква, Маланкарська православна церква.

Критика версії християнства, створеної на тих соборах, тривала й після них: богословські розбіжності та взаємні претензії розкололи імперську церкву на католицьку та православну, спроби Римської церкви організаційно привернути до себе частини відокремлених конфесій шляхом уній (об’єднань) породжували нові конфесії (з таких до нашої теми мають найбільший стосунок Українська греко-католицька церква та окрема Мукачівська греко-католицька єпархія).

500 років тому почалася європейська Реформація, в лоні якої перегляд середньовічної спадщини імперського християнства набув нового імпульсу. Багатолика християнська цивілізація завжди містила принаймні скептиків і критиків зокрема тринітарного богослов’я. Такими, імовірно (бо їхніх книжок практично не вціліло, а знаємо ми про них від їхніх пекучих ворогів), на українських землях були протестантська течія социніан, а після 1939 року з пошматованої тоді ще друзями-диктаторами Польщі в СРСР потрапила генетично протестантська антитринітарна течія Свідків Єгови.

Читач запитає, чому я так багато уваги присвятив історії християнського віровчення, якщо в публікації богословські погляди Свідків фактично не позначено? Бо іспит на тринітарність (нагадаємо, сформовану соборами) є багатовіковим тестом на “християнськість”. На щастя, до вірмен апостольської віри в українських журналістів богословських і соціальних претензій нема. Але ж копти, ефіопи, сирійці напевне Україну відвідують, тут учаться, працюють, живуть, створюють шлюби, може, й громадянство приймають. Але тут “кримінал”: це ж національності, в першу чергу.

А пізньопротестантські церкви — явище інтернаціональне. Із силовим апаратом ніякої держави вони не пов’язані, в міжнародні суди звертатися не будуть, в ООН не поскаржаться.

Порушуючи журналістські стандарти при “висвітленні” (чи очорненні?) цих конфесій, автори таких публікацій нічим не ризикують. Не буде переглядів і лайків — все одно гонорар отримано. А раптом удасться “сенсацію” створити? Раз — і “розслідування”.

“Антисектантська істерія” зійшла нанівець на хвилі Євромайдану та його наслідків, коли журналісти відчули суспільний запит на “патріотичну журналістику”, негативний бік якої можна виразити так: “про наших або гарно, або ніяк”. Церквам також висунули якщо не ультиматум, то тест: ви з ким, панове? Й тим, хто був недостатньо моторний у присяганні на вірність у термінах “громадських контролерів”, таки перепадало на горіхи. Практично всі українські конфесії розірвали організаційну єдність з російськими одновірцями, хоча, повторюю, ті ж пізні протестанти не виходять із ранньомодерної моделі “чия влада, того й віра”, а бачать свій обов’язок у проповіді будь-якому землянину, де б той не жив.

У результаті після 2014 року українські журналісти практично залишили релігійні меншини у спокої. Навіть більше: спромоглися вивчити, що баптисти, п’ятидесятники й адвентисти — то не секти, а церкви. Наприклад, п’ятидесятників різних типів у світі понад 280 мільйонів, тобто 4% землян або 13% християн світу. Наприклад, декілька недавніх президентів Південної Кореї є п’ятидесятниками. А християнський напрямок — протестантизм, — до якого ці церкви належать, більше поширений та має більше послідовників, ніж світове православ’я.

І дізналися українські читачі, слухачі та глядачі, що у протестантів і сім’ї міцні та великі, й дітей чимало, й що здійснюють протестанти чималеньку соціальну роботу. Й що на Донбасі в час найбільшої м’ясорубки українські мужики з цих церков евакуювали не лише своїх, а й усіх, хто потребував того, і їжу роздавали, й ліки, й воду, і в підвалах своїх молитовних будинків під час обстрілів запрошували пересидіти, й четверо з них загинули там від непротестантських рук.

І от тепер “Сайт міста Львова” 032.ua публікує матеріал, від якого хочеться вигукнути, як мультяшний вовк в озвучці Джигарханяна: “Шо, опять?!”

Нічого по суті проти цієї організації анонімний Свідок (чи не Свідок? уже ж не Свідок!) з публікації Задорожного не висунув. Йому року життя шкода за те, що він цей час спілкувався з культурними людьми, не пиячив, у кримінал не встрявав, навчився цінувати сімейні цінності? Що відкрила ця публікація? Та ледь не будь-яка людина, яка через розчарування і незгоду залишила якесь товариство, не буде говорити про колишнє коло гарно. Їй-то треба себе вибілити, усі претензії звернувши назовні. Респект Даниїлу Задорожному за намагання бодай якось балансувати оповідь: десятина не є необов’язковою, години проповіді не нормують.

Величезну кількість написаного можна спокійно знайти у більшості організацій будь-якого штибу — політичних, бізнесових, спортивних, мистецьких…  Чимало способів життя вимагає посвячення, відданості спільноті однодумців, уніфікації мислення та способу життя. Хто-небудь цікавився, яким тоталітарним чином виховують чемпіонів бодай національного масштабу? А яких зусиль вимагає серйозний бізнес, коли людина роками не бере відпустку й тижнями не бачить сім’ю? Я вже не кажу про силовиків, мандрівників, полярників, моряків дальнього плавання, представників інших складних і небезпечних професій.

Та й про журналістів можна таких жахів наговорити, що волосся дибки й залишиться. Гарет Джонс (фільм “Ціна правди”) — герой чи шукач сенсацій? Раз кияни його іменем хочуть провулок назвати, то, мабуть, що перше. А всупереч волі “батька народів” потай вирушити в Україну, щоб перевірити припущення про штучний голод — це не в затишному кафе інтерв’ювати колишнього протестанта. Гарета Джонса застрелили у 29 років. А його головний опонент Уолтер Дюранті, (як пізніше стане відомо) підгодований Сталіним, отримав Пулітцерівську премію.

Для мене найприкріший показник, що цей екс-Свідок у результаті повернувся до атеїзму. Хіба нерелігійна людина є оптимальним джерелом для однобічної публічної характеристики релігійної організації? Й це у Львові — найрелігійнішому регіоні України?

Проведімо паралель. Наприклад, юнак закинув навчання в консерваторії: через гулянки та інші невідкладні речі завалив сесію, і його відрахували. Скажімо, він ображений на викладачів, деканат, дівчину, “яка його кинула, й тепер він топить у вині своє горе”. Чи буде у такої людини адекватний журналіст запитувати експертну думку щодо сучасного стану класичної музики в його країні? Чи може людина, яка вийшла з релігійного середовища взагалі, до того була в організації Свідків лише рік, за який устигла геть у всьому розчаруватися, вважатися знавцем такої складної теми, як психологія та соціологія релігійного навернення?

У постскриптумі публікації знаходимо фразу: “Протягом останніх років приріст нових «вірян» відбувається тільки в країнах Африки. У всіх інших країнах — впевнене й стабільне спадання. Нові люди більше не приходять і навряд приходитимуть”. Не знаю, хто є автором цих слів, але дослідник із цієї людини кепський. Ось що пише Вікіпедія про статистику відвідуваності зібрань Свідків. Ось Pew Research за 2016 рік. Тут заявлено і про високе відпадіння колишніх, але і про високий відсоток нових навернень. Ось академічна студія 2001 року. Перша фраза: “Свідки Єгови є релігійною групою з одними з найвищих показників зростання у світі”.

Отже, це неякісний матеріал, який до того ж провокує реанімацію сумної моди на “антисектантську істерію” в українських ЗМІ. Де тут журналістика? І головне — де баланс думок при подачі такої конфліктогенної теми? Це просто тотальна критика дозволеної українським законодавством релігійної течії. Де думки релігієзнавців, теологів, філософів, соціологів, психологів, істориків, юристів, чиновників? Нарешті, де голос самих Свідків? Вони ж так само мають право бути почутими. Бо є людьми та громадянами з усім обсягом відповідних прав. Навіть якщо їхній колишній послідовник і вважає їх “тоталітарною сектою”. А свій життєздатний шлюб — результатом “промивання мізків”.

Максим Балаклицький, доктор наук із соціальних комунікацій

P.S. Я не опублікував цей відгук раніше, бо дізнався про проєкт журналістської ініціативи “Медіачек”, куди і скерував свою скаргу на публікацію Задорожного. Відповідь “Медіачеку” опубліковано тут і тут.