В Кіровоградській області віруючий отримав строк за те, що у військкоматі відкрито відмовився від отримання мобілізаційного розпорядження та повістки

Ця новина розлетілася Мережею під показовим заголовком «Перший — пішов!»

Роздумуючи над тим що сталося я знову і знову задавав собі одне й те ж питання:
Що це, зразково — показовий процес чи ми повертаємося у часи «совдепії»?

Ще за часів Радянського союзу я, як і більшість підлітків того часу, проходив у військкоматі так звану «приписну» комісію, коли молодих хлопців ставили на військовий облік.
В останній кабінет де сидів якийсь полковник, мабуть голова комісії, для економії часу нас запускали по 5-6 чоловік одночасно.
Поруч зі мною стояв якийсь хлопчина з натільним хрестиком на шиї.
Погляд полковника уперся в нього і він гаркнув: «Знімай! Дома будеш вірувати, а тут армія!»
І хоча, на той момент, я ще не вважав себе глибоко віруючою та відданою Богу людиною, але ясно зрозумів як відноситься держава до тих хто відкрито сповідує віру у Христа.

З тих часів минуло майже 40 років.
Розвалився та зник з світової мапи Радянський Союз, Україна проголосила незалежність і вперто виборює своє місце у європейській спільноті.
Але знову і знову, допомагаючи молодим віруючим отримати звільнення від військової служби за причиною релігійних переконань та, як пастор, займаючись оформленням документів на отримання  можливості альтернативної служби я знову і знову стикаюся з тим самим «духом совка», що здається назавжди поселився у військових комісаріатах.

У 2004 році за проханням віруючої сестри, що емігрувала до Норвегії, я займався пошуком документів по справі розстрілу її батька, адвентиста сьомого дня, за відмову брати у руки зброю під час Другої світової війни.
Тільки стикнувшись з архівними документами я зрозумів скільки простих, щирих та відданих Богу людей було знищено лише за те, що вони відмовлялися з релігійних переконань приймати участь у бойових діях.
Вони не були якимись колаборантами, чи ворожими агентами, але отримували розстріл або 10, а то й 15 років таборів у Сибіру тільки за те, що поважали заповідь Господню більше аніж накази вояків.

Невже ми знову повертаємося у ті часи? Невже це той європейський вибір за який віруючі різних конфесій молилися на Майдані? Невже знову потягнуться до тюрем та колоній етапи з тих хто вірить в Євангеліє?

Початок покладено. Прецедент є.
Людина, яка відмовилась, за релігійними переконаннями, отримати повістку та мобілізаційне розпорядження, отримала строк.
Умовний, але отримала.
І я, як віруюча людина, намагаюсь зрозуміти що відбувається.
Це попередження?
Показовий процес, що має показати відношення держави до релігійних переконань її громадян?
Тоді що далі?
Нова хвиля еміграції віруючих до Канади та Сполучених штатів як це було у 80х?
Розколи у релігійних громадах через відношення до військової служби, як це було від час Першої та Другої світової?
Куди призведе нас цей шлях?

Чи можливо було  вирішити це питання іншим шляхом?
Адже існує Міжнародна Асоціація Релігійної Свободи, Всеукраїнська Рада Церков і інші міжконфесійні організації покликані захищати права та свободи віруючих.
В мережі інтернет вдосталь дописів про те які погані віруючі сусідньої держави, що мовчать про війну побоюючись влади.
Чим тоді від них відрізняємося ми, якщо боїмося заявити про свої переконання?

Я впевнений, що рішення прийняте у Олександрії ще призведе до своїх наслідків, бажаємо ми цього чи ні.
Війни були, є і будуть аж до кінця існування цього світу, так казав Христос.
Але як написано в Слові Божому «кожний з нас сам за себе дасть відповідь Богу»
(Рим 14:12)

Левін Дмитро.
Пастор, капелан.
Полтавська область.