Рецензія на книгу Олександри Киричук та Ірини Орлевич «Львівський Ставропігійський Інститут»
У книзі нам розказують діяльність інституту – суспільної організації, що відіграла суттєву роль у суспільно-політичному, релігійному, культурному та науковому житті західноукраїнських земель.
Орлевич Ірина Василівна — 2014 року отримала звання старшого наукового співробітника. Відповідальний редактор збірника «З історії західноукраїнських земель», член редколегії та співупорядник фахового збірника «Історія релігій в Україні», член редколегії та упорядник окремих випусків збірників «Духовні діячі» та «Альманах», котрі видає Львівський музей історії релігії.
Науковий редактор монографій «Національна ідентифікація українців Галичини у ХІХ – на початку ХХ століття (еволюція етноніма)». Львів: Логос, 2016 та «Львівська Ставропігія: історія, персоналії, взаємини» (у співавторстві з В. Александровичем). Львів: Логос, 2017.
Член організаційного комітету щорічної міжнародної наукової конференції «Історія релігій в Україні». Автор близько 100 наукових праць.
Книга відтворює цілісну картину діяльності Львівського Став- ропігійського інституту, визначає його місце і роль у суспільних дискусіях галицьких українців навколо питань національної іден- тичності та політичної перспективи. Вивчення фінансово-економічної, церковної, видавничої, культурно-освітньої й наукової діяльності Інституту, яка здебільшого оцінювалася крізь призму його русофільської ідеології, а тому апріорно ігнорувала- ся українськими істориками, дозволить повернути на належне місце цілий пласт здобутків галицького українства, що мають бути визнані національним надбанням.
Автори дали ґрунтовну характеристику правових і фінансових засад діяльності організації, показали досягнення і невдачі у різних сферах суспільного життя – національно-політичній, церковно-релігійній, культурно-просвітницькій, видавничій і благодійній.
Мета книги була в з’ясуванні внутрішньої структури Ставропігії та її змін до нових умов, діяльність ставропігії в освітній сфері.
Автор займає позицію народа.
Діяльність братства як об’єднання мирян, як світська організація здійснювала патронат над Успенською церквою, що була пов’язана із проблемами ремонту, будівництва, придбанням церковних речей тощо.
Братство широко займалось просвітницькою діяльністю: утримувало школу, бурсу та друкарню.
У своїй діяльності та публікаціях (писаних здебільша «язичієм») ставропігійський інститут відстоював позиції «єдиного русского народа» і не визнавав українства. Фінансовою основою діяльності Ставропігійського інституту були великі маєтки (ділянки землі, комплекси будинків у Львові), друкарня, палітурня, книгарня тощо.
Данна тема вважаю є не сильно актуальною, але те що було зроблено в стінах Ставропігійського Інституту, в галузі археології, лінгвістики, мистецтвознавства становить вагомий внесок в Українську науку і культуру.
Історична доля Ставропігійського інституту, праця якого свого часу була покинута, є застереженням, з одного боку, для тих політичних сил, котрі тяжіють до ідеології «русского мира» і, виступаючи проти західних впливів, демонструють відкриту проросійську позицію, а з іншого – для тих націо- нальних течій, котрі не здатні працювати з власним народом і у своїх антиросій- ських патріотичних почуваннях прагнуть перенести на український ґрунт готові культурні, економічні й політичні моделі західної цивілізації.
Ставропігійський Інститут займає активну національну позицію, збираючи довкола себе кращий духовно-інтелектуальний потенціал української нації: під час революції 1848 року створив Головну Руську Раду — політичне революційне об’єднання українців, а також літературно-наукову організацію «Галицько-Руська Матиця».
Протягом XVI століття Успенське Ставропігійне братство набуло такого величезного значення, що в 1593 році Константинопольський патріарх Єремія II Транос надав йому право Ставропігії, тобто права самостійної діяльності, і вивів його з-під влади місцевих єпископів.
В дотеперішній історіографії характеристика ролі і місця Ставропігії у суспільно-політичному житті галицьких українців досліджуваного періоду є лише фрагментарною і входить до узагальнюючих праць з історії Галичини та братського руху.
У цьому сенсі діяльність Ставропігії в окреслений період бачиться як консервативний виклик старої галицько- руської (української) еліти, що в підсумку не отримав відповіді в суспільстві. На пев- ному етапі історії галицьких українців Ставропігійський інститут відіграв призначену йому «відпорну» роль, усупереч полонізаційним впливам. Тут ферментувалися світо- глядні концепції, проводилися серйозні історичні дослідження, видавалася церковна й наукова література. Однак із другої половини ХІХ ст. Львівська Ставропігія поступово втрачає свій колишній ірраціональний зв’язок з галицько-руською суспільністю, яка прагнула жити відповідно до вимог нового часу.
Анастасія Житньок
