Дмитро Дмитрович Бугрімов (1969-2023). Некролог

Дмитро Дмитрович Бугрімов, народився 8 березня 1969 року в Москві, Росія. Мати – українка з Полтавської області, батько з Росії. Школу закінчив в Росії. Але кожного року їздив до бабусі і дідуся на літні канікули в село Санжари, Полтавської області. Військову службу проходив в Очакові Миколаївської області.

У першому шлюбі був одружений з Тетяною, є син Ілля, який на даний час живе в Британії.

Діма мав свою фірму «Бугрімов і Брат». Але з часом фірму закрив.

Я з Дімою познайомилася в церкві в 2008 році. Він брав активну участь в житті громади. На той час він вже був розлучений.

У нас в шлюбі двоє дітей: Веніамін – 12 років і Ельвіра, 5 років. Разом ми прожили 14 щасливих років.

З самого початку війни Діма казав, що має йти захищати країну. І кожного дня говорив, щоб я сама вивозила дітей, а він залишиться і піде в тероборону. Вранці і вночі ми разом з дітьми молилися, просили в Бога захисту. Ми жили на «північній салтівці». 3 березня в наш будинок прилетіли снаряди, і не стало світла, зв’язку, газу, тепла. Ввечері разом з дітьми молилися, щоб Господь захистив нас і показав вихід. Вранці Діма сказав, що буде вихід, щоб я не хвилювалася. Вихід дійсно був. Денисові, (брат Діми), подзвонив знайомий і дав машину, яку треба було відвезти до кордону з Румунією. Таким чином ми виїхали. Коли приїхали в Тернопіль, і шукали житло, ходили в місцеві органи влади. Одна жінка лишила свій номер. Вона була готова взяти сім’ю до себе. Таким чином ми переїхали в село, де нас прийняли. Люди з співчуттям і розумінням всіляко допомагали. Ми знайшли роботу. Але кожного вечора Діма казав, що чоловіче покликання боронити державу, захищати рідних, що треба йти, бо без нього перемоги не буде. Влітку він добровольцем пішов у військкомат. І вже  14 серпня був призваний служити стрільцем.

Навчання проходив тиждень в Києві, і тиждень в Житомирській області. А потім сформований батальйон направили в Луганську область. 29 листопада Діма отримав контузію. Лікувався спочатку в Змійові, а потім у Харківському госпіталі ветеранів війни. Ми приїхали до нього з Тернополя. Він був дуже стомлений Весь час згадував побратимів. Виривався з госпіталю, щоб побути з дітьми, боліла голова в нього, та все одно він хотів бути в родинному колі, вислуховував дітей, які дуже скучили і один перед одним розповідали свої історії. 30 грудня його виписали. Мали дати відпустку, але командир сказав, що він має повернутися в частину.

30 грудня ми бачилися востаннє. 14 січня ввечері Діма сказав, що іде на бойове завдання, на підхваті у кулеметників. А 15 січня він загинув, як герой, від вибухової травми. Йому в око прилетів снаряд від танку. На лиці застиг біль…. Був танковий штурм, як мені повідомив майор з військової частини.

Дуже тяжко втрачати близьких… Це невимовний і шалений біль.

Діма завжди був дуже уважним до оточуючих, завжди був готовий прийти на допомогу. Добрий, уважний, люблячий, врівноважений батько, коханий чоловік. В житті було різне, але з різних обставин Діма завжди знаходив вихід. Він був дуже спокійним, усміхненим, доброзичливим, впевненим і цінував життя.

Юлія Бугрімова