Запитання служителю: Як цей уривок узгоджується з принципом стосунків Бога з людиною?

Питання: Добридень! Як цей уривок узгоджується з принципом стосунків Бога з людиною – свобода вибору людини (як і відповідальність за наслідки зробленого вибору), що неодноразово вказується у Святому Письмі. Один із таких випадків – повідомлення ангелом Марії про зачаття від Духа Святого. Ангел не залишив Марію, доки вона не відповіла — Я готова служити Господу, нехай буде мені за твоїм словом.

Відповідає: Юрій Вірста, бакалаврант богослов’я

Доброго дня! Дякую, за таке важливе запитання!

Об’явивши нам таємницю волі Своєї за Своїм уподобанням, яке постановив у Самому Собі. Ефесян 1:9

 За відвічної постанови, яку Він учинив у Христі Ісусі, Господі нашім. Ефесян 3:11.

В контексті Великої Боротьби церква адвентистів сьомого дня найбільший крок серед усіх конфесій у її відкритті і розумінні. Те, що весь всесвіт спостерігає за цією війною і наша планета бере участь у цій битві, найяскравіше виражає саме наша церква. Ми також маємо відповіді, як саме відбувається ця боротьба і хто в ній візьме верх. Війна відбувається в людських серцях за наші душі між Христом і сатаною. І переможе в цій битві Христос і остаточно знищить зло і гріх.

Для того, щоб зрозуміти суть Великої Боротьби нам потрібно повернутись до отців церкви, і до їх думок щодо цього.

Вчення Кальвіна, про перед визначення вказує на те, що Сам Бог вибрав людину одну на погибель, а іншу на життя вічне. Тобто Бог Творець гріха. А інші взагалі доходили до вчення, що Бог – це гріх. Але Лютер та інші прихильники свободи вибору людини доводили, що Бог створив людину вільною обирати своє майбутнє і кому служити. А це один із проявів любові, дарувати людям свободу вибору, щоб ми вибирали свою долю самі, знаючи, що люди схильні до помилок, до падіння і до зла. Бог йшов на великий ризик, давати свободу створінням, котрі схильні помилятись, а тим більше помирати за грішних людей. Але Він на стільки нас полюбив, що вважав, що ризикнути набагато краще чим ні. Він готовий був померти навіть за одного грішника тільки, щоб його спасти.

Завдяки моральній теології Гуго Гроція, який взяв ідеї у Якоба Армінія, утворилось вчення про моральний і люблячий характер Бога, в Котрого всі люди рівні незважаючи на статус в світі. Ця ідея стрімко розповсюджувалась в Європі і не тільки. Джон Мільтон, який подорожував по Європі, зупинившись в Парижі, зустрів Гроція і перейняв його вчення і привіз до себе на батьківщину. Його думку перейняли батьки Джона Уеслі засновники методистської церкви, з якої згодом вийшли адвентисти. Батьки Уеслі Семуель і С’юзан часто використовували роботи Гроція і цитували його. Завдяки його трудам моралі і рівноправ’я в Америці почали рух проти рабства. Завдяки зусиллям протестантів, до темношкірих людей почали ставитись на рівні з іншими і згодом відмінили рабство.

Це страшна сатанинська брехня, начебто благодать, явлена у смерті Христа, витіснила собою Закон. Смерть Ісуса не змінила, не скасувала і не принизила навіть найменшою мірою Закон Десяти Заповідей. Ця безцінна благодать, запропонована людині в крові Спасителя, стверджує Закон Божий. З моменту гріхопадіння людини моральне правління Бога і Його благодать невіддільна одна від одної. Рука об руку вони проходять через усі етапи історії спасіння.

Проблема теодицеї у контексті Великої Боротьби навколо Божого характеру любові це дуже гідна тема, і вона цілком сумісна з ідеєю морального (заснованого на любові) правління Бога. Саме слово «любов» у наші дні, на жаль, десь знецінилося та втратило своє справжнє значення. З часів знаменитого хіта «Все, що тобі потрібно – це любов», написаного гуртом «Бітлз», культурологічний зміст слова любов змістилося з уявлення про неї як принципу, що має моральну значущість, до чуттєвості та емоційності, позбавлених будь-яких важливих речей.

Еллен Уайт вже за свого життя попереджала про згубний вплив спіритизму на кохання. «Кохання, — писала вона, — має сприйматися як головний атрибут Бога, а її звели до слабовільного сентименталізму, за якого втрачається всяка різниця між добром та злом. Божа справедливість, Його відкритий осуд гріха, вимоги Його святого закону сьогодні нікому не цікаві». З того часу ситуація з перетворенням любові на сентиментальність лише погіршилася. Спроби звернення нинішньої церкви до цієї теми вкрай поверхові та ослаблені досить плоскими уявленнями про любов, що нав’язуються сучасною культурою. Любов, за якою нічого крім задоволення не варто, по суті, поглинула кохання, яке розумілось як відповідальність, активність та захищеність.

Сьогодні, помилкове розуміння Божого характеру любові використовують для того, щоб виправдати в церкві одностатеве кохання, щоб відмовитися від «важких» доктрин, як наприклад, доктрини про святилище  1844 р. (хоча саме у Небесному святилищі знаходиться сьогодні центр морального правління Бога), щоб виключити елемент замісної жертви з концепції спокути (хоча це найважливіший аспект у розумінні спокути з позиції теорії морального правління), щоб зняти з себе відповідальність у питаннях способу життя та вірності вченню церкви. Багато хто сьогодні, на жаль, не помічають, яку загрозу адвентистській церкві та розуміння нею питань, що стосуються Божого морального правління, несуть ідеї теїстичної еволюції, уявлення про дні творіння як багатомільйонні епохи, визнання того, що страждання та смерть існували на землі в рамках «благого» Божого творіння задовго до гріхопадіння людини.

2. Любов під прицілом: вселенське протистояння

Спасіння Христа виходить за рамки людського і земного виміру. Подвиг Ісуса примирив весь всесвіт.

Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу! Ті, що на тебе дивитися будуть, приглядатися будуть до тебе, звернути увагу на тебе: Чи то той чоловік, що змушував землю тремтіти, що зневолював царства труситись, що він обертав у пустиню вселенну, а міста її бурив, що в’язнів своїх не пускав він додому? Ісая 14:12-17.

Ти пробував ув Едені, садку Божому: усякий дорогий камінь на одежі твоїй: карнеоль, топаз і яспіс, хризоліт, согам, і онікс, сапфір, рубін і смарагд, і золото; знаряддя бубнів твоїх та сопілок твоїх були в тебе що дня, коли був ти створений, були вони наготовлені. Ти помазаний Херувим хоронитель, і Я дав тебе на святу гору Божу, ти ходив посеред огнистого каміння. Ти був бездоганний у своїх дорогах від дня твого створення, аж поки не знайшлася на тобі несправедливість. Через велику торгівлю твою твоє нутро переповнилось насиллям, і ти прогрішив. Тому Я зневажив тебе, щоб не був ти на Божій горі, і погубив тебе, хоронителю Херувиме, з середини огнистого каміння. Стало високим твоє серце через красу твою, ти занапастив свою мудрість через свою красу. Кинув Я тебе на землю, дав тебе перед царями, щоб дивились на тебе. ноготою провин своїх, через кривду торгівлі своєї зневажив ти святині свої. І вивів Я огонь з твоєї середини, і він пожер тебе, і Я зробив тебе попелом на землі на очах усіх, хто бачить тебе. Єзекіїль 28:13-18.

Гріх – це порушення Божого Закону (1 Ів. 3:4), а любов є виконанням  Закону (Рим. 13:10). Тому гріхопадіння Сатани стало, по суті, відпаданням від Божої любові. Початок гріха – у неправильному виборі цього херувиму, але ніяк не в Бозі. Сатана захотів зайняти місце Бога. Його не влаштовувала та висока честь, якою він був удостоєний – бути поруч із престолом Бога. Він хотів зайняти сам престол. Йому здавалося, що він краще справлятиметься з обов’язками Володаря всесвіту, ніж Бог. Виклик, кинутий Богу, був, по суті, викликом Його правлінню, Його Закону, самому порядку речей.

Пророк Ісая показує разючий контраст між гордістю повсталого херувима (Іс. 14:13-14) та смиренністю Христа (Іс. 53). Сатана рветься до того, щоб стати Богом, що неможливо, враховуючи його статус як створеної істоти, тоді як Христос применшується, стаючи людиною, хоча за статусом Він є Богом Творцем. Тут особливо яскраво виражена різниця стратегій двох сторін Всесвітнього конфлікту. Конфлікт призводить до Голгофи, де один убиває, а другий вмирає. Під час розп’яття лоб у лоб зустрічаються несправедливість бунтівного ангела і справедливість Викупителя. Голгофа щедро демонструє любов Христову, що виливається на людство (Фил. 2:5-11; 1 Ін. 3:1) і наочно показує ступінь сатанинської ненависті до Христа (Лк. 22:1-6; Ін. 13:21-30).

І на день останнього суду навіть ті, хто втратив своє вічне життя, побачать, що Голгофська жертва включала і кожного з них (1 Ів. 2:2). Кожен змушений буде визнати, що в цій Вселенській битві правда була на боці Бога (Іс. 45:23; Рим. 14:11; Філ. 2:10–11; Відкр. 5:13; 15:3; 19:1-6).

Голгофа – це своєрідний герменевтичний ключ, який допомагає зрозуміти концепцію передвизначення. Але не навпаки, як зазвичай це уявлялося. Голгофа продемонструвала, що Бог визначив урятувати кожного. У цій смерті до порятунку вибрані абсолютно всі, і ніхто не відкинутий. «Бог не дивиться на обличчя» (Рим. 2:11). І подібне обрання, безумовне. Дар вічного життя Христос пропонує кожному. І вже від самої людини залежить, чи вибере вона запропонований їй порятунок чи відкине (Ів. 3:16). Це з ніг на голову перевертає традиційну виставу про передвизначення. Голгофа стає поворотним, вирішальним моментом у вселенському конфлікті.

3. Передбачення і свобода спасіння

Якщо Бог знає, що я робитиму в даній конкретній ситуації, цілком очевидно, що вчинити інакше — не в моїй владі. Боже знання не є причиною моєї дії, але якщо Він дійсно знає, ця дія однозначно відбудеться. А якщо воно однозначно станеться, як я тоді можу бути вільним, щоб вчинити інакше, ніж знає Бог. Це проблема не лише людської свободи, а й Божественної… Якщо Бог знає всі майбутні дії та події, Він повинен знати все, що Він робитимуть. А якщо Він знає те, що робитиме, до того, як Він це зробить, значить, Він не вільний щось змінити і зробити щось відмінне від того, що Він знає, що робитиме.

Того, що був виданий певною волею та передбаченням Божим, ви руками беззаконників розп’яли та забили. Дії 2:23.

Із передбачення Бога Отця, посвяченням Духа, на покору й окроплення кров’ю Ісуса Христа: нехай примножиться вам благодать та мир! Що призначений був іще перед закладинами світу, але був з’явлений вам за останнього часу. 1 Петра 1:2,20.

 Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами.

Не відкинув Бог народа Свого, що його перше знав. Чи ви не знаєте, що говорить Писання, де про Іллю, як він скаржиться Богові на Ізраїля, кажучи: Господи, вони повбивали пророків Твоїх, і Твої жертівники поруйнували, і лишився я сам, і шукають моєї душі. Римлян 8:29, 11:2-3

4. Боже вибрання і перед визначення: біблійна перспектива

Старий Завіт представляє Боже обрання як основу для самого існування Ізраїльського народу. Саме це обрання ґрунтується на Божій любові до Ізраїлю та патріархам. У Своїй любові Бог обирає Ізраїль, вступаючи з ним у відносини заповіту. Ізраїль в сою чергу повинен стати свідком Божим для інших народів про це свідчить Ос. 11:1, 8-9; Єрем. 31:3;

Згідно з тлумаченням Крала Барта Бог вибрав Ізраїль для того аби той був партнером в цьому завіті, який несе перед Ним відповідальність, яка і несе зміст його існування. «Он заключает: «Благодати без власти и притязаний на благодать нет. Равным образом, нет и догматики без обязательного присутствия в ней этики»;

В якості класичного опису обрання Ізраїлю можна навести слова Мойсея, які записані в Повторення Закону 7:6-8. Тут Мойсей дає зрозуміти, що вибір Яхве, пов’язаний із визволенням Ізраїлю від рабства, корениться у Божій любові до Ізраїлю та Його вірності тим обітницям, які були дані колись патріархам.

Важливо помітити, як Мойсей неодноразово повторює попереджене про те, щоб Ізраїль не тлумачив своє обрання, начебто воно засноване на його власних заслугах та перевагах. Своє водіння та милість Яхве дає «заради імені Свого».

Бог хотів підкреслити, що в рамках заповіту домагання Ізраїлю на Господа неможливі у відриві від послуху віри.

Важливо підкреслити, що обрання та завіт, хоч і є різні ідеї, в історії викуплення вони тісно взаємопов’язані між собою. І це показано на прикладі укладання завіту з Авраама.

У своєму зверненні Мойсей фактично закликає до оновлення Синайського заповіту, пробуджуючи в Ізраїлі свіжі почуття посвяченості та відданості Господу. Відновлення заповіту, що мали місце, вказують на свободу вибору, перед якою стояли ізраїльтяни, керовані Мойсеєм та Ісусом Навином. Однак вибір, який має зробити кожне нове покоління ізраїльтян, відбувається не у вакуумі, а в контексті історії спокути. Ізраїль уже був викуплений Яхве і звільнений ним від рабства.

««Избрание» Бога Израиля уверовавшими язычниками и иноплеменниками также было возможно, поскольку Божья весть, обращенная через пророка Исаию, предусматривала и их участие в поклонении Богу в храме в после пленную эпоху».

Отже, якщо Божа ціль вибрання постійно розширювалась, включаючи в себе і язичників, які повірили в Бога, то далі ми бачимо, як вона починає звужуватись фокусуючись на «останкові». Вже в ранніх старозавітних джерелах тема залишку виразно особливо простежується в 3 Царств 19:13-18 проте найяскравіше вона представлена у писаннях пророків. Яскраво виражено у Амоса та Захарії.

«Обетования относительно Израиля как избранного народа не следует рассматривать как самодостаточные и отдельные, т.е. замыкающиеся только на Израиле. Скорее всего, они представляют собой неотъемлемую часть прогрессирующего Божьего плана спасения мира и всего рода человеческого. Божья цель, связанная с избранием Израиля, не заканчивается тупиковой ситуацией, вызванной восстанием этого народа. Будучи верен (knesed) Своему завету, Господь находит возможность для продолжения истории спасения. Этот Божий прогрессирующий план раскрывает себя как в расширяющейся, так и в сужающейся моделях избрания».

Слова, що передають ідею обрання, і використовувані у Старому Завіті для того, щоб підкреслити особливість Ізраїлю як обраного народу Божого, часто зустрічаються і в Новому Завіті. У широкому розумінні, всі слова, які передають ідею обрання використовуються переважно по відношенню до Ісуса, ідентифікуючи Його, як обраного, хоча описують вони й увірували в Нього.

Хоча з одного боку старозавітна ідея «вибрпності» месіанського Слуги Господнього і може здатися незначною старозавітною темою, але з іншого боку можна сміливо стверджувати, що обітниця про Месію спочатку є центром усіх Божих завітів, які полягали з людиною. Слуга Яхве як обраний Месія – це тема, яка насправді має «наслідки, що далеко йдуть». Вказівка пророком Ісаєю на Слугу Яхве як на Обранця, використовується авторами Нового Завіту при описі місії Ісуса. Ісус неодноразово в Своїх притчах і Його прямих словах. Також Ново Завітні автори наголошують на цьому.

«В день Пятидесятницы Петр провозгласил собравшимся удивительную весть о том, что их деяние, связанное с распятием Иисуса, было одновременно и их личной ответственностью, навлекшей вину пред Богом, и делом, совершенным «по замыслу и предвидению Божьему» (Деян. 2:23)». «Тот же двойной акцент на Божьем плане или избрании, с одной стороны, и личной ответственности избранных, с другой, прослеживается и в посланиях Петра». «Во втором послании Петр подчеркивает ответственность уверовавших, которая заключается в том, чтобы «подтвердить делом», что они «призваны и избраны», упражняясь в благочестии (1:3-9) и возрастая «в благодати и познании Господа и Спасителя Иисуса Христа (3:18; ср. 1:8)».

«В начале своего первого послания к Коринфской церкви Павел подчеркивает, что Бог во Христе «избрал» Церковь внешне слабую и ничем не примечательную, чтобы «посрамить мудрых» и «сильное», и чтобы «никто не возносился пред Богом» (1:27-29; термин eklegomai, «избирать», используется три раза). Апостол описывает Христа как сокровенную «мудрость», которую Бог «предуготовил [proorizo] для нашей славы в предопределении Своем» (2:7). Павел утверждает, что пророчество Исаии (64:4) относительно невообразимой славы того, «что Бог приготовил [etoimazo] любящим Его», отныне явлено уверовавшим и любящим Бога Его Духом (2:9-10), хотя полное и окончательное явление Его славы — это еще дело будущего (15:20-28)».

«Тема избрания и предопределения появляется на переднем плане еще раз в большом разделе послания к Римлянам, где Павел размышляет от Божьей верности в связи с отвержением Христа многими иудеями. Это 9 — 11 главы. Движимый искренним переживанием за иудеев, по сути, за свой народ (9:1-5), Павел пытается защитить Божью верность, обращаясь к истории Израиля. Он показывает, что физическая принадлежность к потомкам Авраама не является определяющей, когда идет речь о принадлежности к Божьему народу, поскольку Бог объявляет: «Иакова Я возлюбил, а Исава отверг» (9:6-13). И Бог абсолютно свободен поступать так, как Он желает, в том числе и называя «Своим народом» язычников, и спасая лишь «остаток» «сынов Израилевых». Свою мысль Павел подтверждает, вспоминая, как Бог некогда ожесточил сердце фараона, и используя образ гончара, имеющего власть над глиной (9:14-29). Если эти рассуждения Павла прочитать в отрыве от последующего повествования, может показаться, что Бог действует по Своему произволу, и человеческому выбору совершенно нет места в плане спасения. Однако, если посмотреть на них в более широком контексте, картина сразу меняется».

«Рим. 9:1-29 не следует рассматривать как единственный в Библии отрывок, который излагает идею двойного предопределения. Эти тексты следует понимать в более широком контексте Рим. 9 – 11 и в контексте всего Нового Завета, повествующего о том, что Бог изначально предусмотрел план искупления человечества, который подразумевал приглашение, обращенное ко всем людям, готовым избрать предложенное им спасение.»

«Язык избрания и предопределения в Новом Завете свидетельствует уверовавшим о том, что проблема греха не застала Бога врасплох. Еще до того, как грех вошел в мир, Бог уже «в глубине веков» предусмотрел план для спасения человечества. «В противовес античной мифологии, предлагающей вымышленные рассказы о борьбе между различными божественными и сверхчеловеческими существами, определяющей все происходящее на земле, Библия повествует о персональных решениях Единого Бога, которые и определяют ход мировой истории»»

Именно Божий характер и привносит ощущение единства и преемственности между Ветхим и Новым Заветом. Бог заключает завет со своим народом, Израилем. К сожалению, израильтяне оставляют Бога, более того, они восстают против Него. Но Бог остается верным Своему завету и милостиво призывает израильтян вернуться, преподнося им определенные уроки и открывая Себя. Когда же, несмотря на неоднократные, порой исключительные меры, Божий народ отказывается от покаяния, Бог, верный Своему завету, предпринимает новые действия и новую стратегию. «Остаток» и мессианский Слуга Яхве становятся мостиками в продвижении обновленной и расширенной миссии, включающей в себя не только иудеев, но и язычников. И то, что воспринимается нами, как совершенно неожиданный поворот в истории спасения, следует понимать, как исполнение более ранних пророчеств, что в свою очередь уходит корнями в Божье избрание и предопределение»

«Достаточно часто в Священном Писании Бог и Его представители изображаются как умоляющие человека воспользоваться своей возможностью сделать выбор в пользу правды и истины. В Ветхом Завете образец подобного увещевания, установленный в книге Второзаконие и проходящий красной нитью через писания пророков, свидетельствует о важности выбора со стороны человека. Обращение к необходимости делать выбор со стороны человека очевидно и в Новом Завете, в частности в евангельском повествовании (напр. Ин. 20:30-31). Бросаются в глаза неоднократные воззвания к человеку сделать свой выбор и в новозаветных посланиях. Новый Завет представляет тему избрания и предопределения, не вступая в конфликт с основополагающей предпосылкой Св. Писания: человек обладает данной Богом способностью делать выбор и развивать в себе веру, и этот его выбор имеет значение»

Достатньо часто у Святому Письмі Бог і Його представники зображуються як благаючі людину скористатися своєю можливістю зробити вибір на користь правди та істини. У Старому Завіті зразок подібного умовляння, встановлений у книзі Повторення закону і проходить червоною ниткою через писання пророків, свідчить про важливість вибору з боку людини. Звернення до необхідності робити вибір зі сторони людини очевидні і в Новому Завіті, зокрема в євангельській розповіді (Напр. Ін. 20:30-31). Впадають у вічі неодноразові звернення до людини зробити свій вибір і у новозавітних посланнях. Новий Завіт представляє тему обрання та приречення, не вступаючи у конфлікт із основною передумовою Св. Писання: людина має дану Богом здатність робити вибір і розвивати в собі віру, і цей вибір має значення.

 З повагою Юрій!