Рецензія на книгу: Українське християнство у цифровому світі: виклики та перспективи / за ред. А. Смирнова. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2022. – 286 с.

Сучасний світ все більше цифровізується. Це помітно абсолютно в усіх сферах людської діяльності. Та здається є сфера, якій досить довго вдавалося «успішно» ігнорувати висвітлення цього питання, хоча безперечно такі тенденції торкнулися і її. Це сфера релігії. Подібна ситуація викликає здивування, адже релігія у першу чергу повинна давати якісну та вичерпну оцінку головним тенденціям, що впливають на формування людства. Інакше, ігноруючи реальність, вона стає відірваною від реальності. На цьому фоні поява монографії «Українське християнство у цифровому світі: виклики та перспективи» виглядає як поодинокий, але дуже важливий та помітний спалах світла.

Монографія являє собою збірку спеціалізованих статей знаних українських філософів, релігієзнавців та богословів, що об’єдналися разом з метою створення початкового каркасу релігійного, наукового та суспільного діалогу щодо питання цифровізації та медіатизації релігійного життя. На вістрі дискусії стоїть питання: чи можливе взагалі поєднання релігії з сучасними технологіями, сакрального зі світським, надприродного з матеріальними інструментами повсякденного життя, що більше й більше стають невід’ємною частиною людського буття?

У монографії лише дев’ять статей, але їх тематичне різноманіття є достойним для уваги читача. Розглядаються питання: можливості моделювання релігійної комунікації у мас-медійному просторі; розширення можливостей церковного служіння за рахунок цифрового світу та теоретичних передумов релігійної, місіонерської діяльності завдяки медіа; висвітлення розмежованих конфесійних стратегій застосування сучасних технологій в українському православ’ї, католицизмі та протестантизмі; і нарешті огляду перспектив щодо майбутнього релігійного життя України в технологічному світі, навіть з врахуванням настання есхатологічної реальності.

Першою представлена стаття Марії Петрушкевич (докторка філософських наук, завідувачка кафедри філософії та культурного менеджменту Національного університету «Острозька академія») під назвою «Можливості моделювання релігійної комунікації у мас-медійному середовищі». У даній роботі авторка розглядає можливості реалізації такої невід’ємної частини людського буття та її діяльності, як комунікація, за допомогою цифрового світу. Зокрема, як це проявляється в релігійному світі. З одного боку, Марія Петрушкевич зазначає, що сучасні комунікаційні технології допомагають долати часові та просторові обмеження, а також сприяють більш швидкому прийняттю рішень, але в той же час саме у сфері релігії, як ні у якій іншій сфері людського життя, цифрова комунікація «вимагає специфічних підходів до свого осмислення», оскільки через те, що релігійні системи часто ієрархізовані, а «розвиток інформаційного суспільства деструктивно впливає на усталені ієрархічні системи». Не можна не бачити того, що «мас-медіа непомітно поступово формують зовнішній  вигляд  релігійної комунікації». Але на перший план виходить питання: чи усвідомлює адресат цінність інформації, яка у такому великому об’ємі завдяки технологічним можливостям доходить до нього. На думку авторки це одне з найголовніших питань. «Інтернет дає багато знання, але не навчає цінностей» та «інтенсивне використання електронних мас-медіа стає причиною десакралізації релігійного слова», що призводить до «відчуття розгубленості» та «своєрідної духовної кризи». Тому вона радить продовжувати вивчати класичні моделі комунікації для запровадження їх у релігійному світі.

Стаття Володимира Волкославського (кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України) та Смирнова Андрія (доктор історичних наук, професор кафедри історії ім. проф. М.П. Ковальського Національного університету «Острозька академія») «COVID-19 і війна: церква онлайн у перспективі апокаліпсису» піднімає питання «Що означає бути людиною?» у третьому тисячолітті, коли обставини та умови життя свідчать про те, що все абсолютно змінилося. Актуальним є питання: «Яка – у світлі сучасних ідей науки – структура людської особистості, структура душі?». Загалом автори піднімають і формулюють у своїй роботі багато запитань, але далеко не на всі дають відповідь. Можна вважати це не дивним, оскільки питання, які вони розглядають стосуються процесів, які відбуваються прямо зараз (пандемія COVID-19 і війна в Україні), тому наразі їх важко проаналізувати, осмислити та дати більш-менш однозначну оцінку. Але вони зазначають, що все це відбувається у межах тенденції розмежування «віртуального / реального», яке насправді є штучним. Тому що кожне окреме, особисте Я кожної людини існує завжди. Воно існує і при взаємодії з тим, що ми називаємо віртуальним. Тому цифрові технології здійснюють вплив на його формування. І цей вплив не обмежується віртуальним світом. Це у свою чергує породжує ще одне проблемне явище для людини, як індивіда – це питання таргетизації та алгоритмів сучасних соціальних мереж, які впливають на формування людської свідомості.  Автори зазначають: «Враження того, що в Інтернеті індивід сам генерує собі контент і сам обирає ідеї – стає небезпечною ілюзією». Як у такому разі бути  з особистим вибором особливо в умовах пандемії та війни? На це питання також нема конкретної відповіді, але проблема вже окреслена і представлена до уваги читача. Мовляв, над цим варто серйозно задуматись.

У статті «Теоретичні передумови місіонерської активності християнських церков у медійному просторі» Андрій Шиманович (кандидат філософських наук, протоієрей Православної Церкви України) зазначає, що характер західної цивілізації завжди був діяльнісним і у переважній більшості свого становлення ігнорував споглядальницьке, ба навіть містичне, пізнання світу. Цей прояв особливо помітний і у розвитку сучасних інформаційних технологій. Тому він піднімає питання: як церкві у її місійній діяльності занурюватися у секулярний інтернет-простір, щоб не виринути «із інтернет-глибин із деформованою догматичною свідомістю?» Автор намагається відкрити характер церковної, місійної діяльності на основі теологічного аналізу діяльності Трійці. Виходячи з цього, важливою характеристикою та обґрунтуванням місії є «послання Отцем у цей ворожий світ свого Єдинородного Сина», що «може слугувати не менш надійною біблійною основою для місіонерства у новопосталій віртуальній реальності». Біблійна вістка завжди мала публічний характер, тому її можна передавати і через сучасні цифрові технології, використання яких є масовим. Хоча це має й багато недоліків, які на даний час ще не повністю осмислені, але оскільки інформаційний простів сьогодні у загальному є секулярним, то це створює особливий попит на духовність.

Робота Юліани Лавриш (кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри нових медій факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана франка) «Від отримання Томосу до пандемії COVID-19: особливості онлайн-комунікації православного духовенства в Україні» розглядає питання використання технічних посередників комунікації в українському православ’ї в умовах суспільно-політичної трансформації завдяки останнім подіям. Авторка зазначає, що Православна Церква України почала намагатися активно використовувати інтернет-можливості (що дуже яскраво видно на прикладі медійної кампанії «щодо надання Томосу ПЦУ»), але умови її діяльності під час пандемії сприяли ще більшій її інтеграції у цифровий простір. Результатом даного дослідження є висвітлення автором чотирьох факторів (або ж поступових етапів) медійної інтеграції ПЦУ: період отримання Томосу; тематичне протиставлення контенту ПЦУ та УПЦ МП; виклики спричинені пандемією; намагання обговорювати та реагувати на ці виклики, які постали у діяльності ПЦУ в нових умовах.

Георгій Коваленко (кандидат філософських наук, ректор Відкритого православного університету, протоієрей Православної Церкви України) у статті «Доповнена реальність церковного служіння  під час війни» розкриває авторське поняття «цифрового богослов’я», яке є частиною його дисертації. Він відкриває дві сторони цього поняття: по-перше – це «про місію Церкви в цифровому світі», а по-друге – це богословське осмислення змін у світі та в людині, до яких призводить діджиталізація». Загалом автор підкреслює, що процес цифровізації церковного життя, богослужбових практик (церковних таїнств) це природний процес, який є неминучим в умовах сучасного розвитку технологій, і відбувається він також цілком «природним чином навіть у неприродних умовах пандемії чи війни».

Наступною є стаття Уляни Севастьянів (кандидатка філософських наук, викладачка кафедри філософії та педагогіки факультету громадського розвитку та здоров’я Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Ґжицького) під назвою «Формування та втілення комунікаційної стратегії в католицьких конфесіях України: сучасний контекст», котра, як видно з самої назви зміщає дослідницький погляд на діяльність католицької церкви. Таке фокусування спричинене тим, що Українська Греко-Католицька Церква на думку авторки «посідає чільне місце в релігійному житті України», тобто є лідером інфоприводів у цифровому світі, котрий стосується сфери релігії. Це сталося тому, що УГКЦ не сприйняла вороже цифрові технології, але прийняла цей виклик і «почала його освоювати». Почалося це з «євангелізації та катехізації» (за допомогою сучасних технологій), а згодом переросло в повноцінний процес формування «комунікаційної стратегії». Вона зазначає, що «аналіз риторики папських послань вказує на очевидні застороги щодо надмірного використання різноманітних каналів комунікації. Проте жодне з послань не применшує тієї ролі, яку відіграють чи можуть відіграти всі можливі комунікаційні  інструменти для плідного діалогу між Церквою та вірянами». Зазначається, що «освоєння онлайн-простору Церквою відбувалося послідовно та логічно», інтернет-активність УГКЦ розглядається не як особиста діяльність окремих осіб, а як «частина збірного образу власне самої Церкви» і направлена на формування образу католицької церкви у інформаційному просторі. Загалом авторка дає позитивну оцінку цифрової інтеграції УГКЦ, але зовсім не зрозуміло на чому ґрунтується твердження про лідерські позиції УГКЦ у цій сфері. Щодо підтвердження такої думки не наведено жодних даних.

Стаття Максима Балаклицького (доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри журналістики Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна) «Українські протестанти і цифрова культура» у свою чергу звертає увагу вже на діяльність протестантських церков в Україні. Завдяки аналізу інтернет-активності українських протестантів автор підкреслює, що не дивлячись на те, що протестантське систематичне богослов’я в Україні розвинуте у багатьох моментах гірше, аніж у більш традиційних для України християнських конфесій, але саме цифровий інформаційний простір став гарною передумовою та створив сприятливе підґрунтя для розвитку протестантизму саме в Україні. Менш упереджене ставлення протестантів до новітніх технологій сприяло тому, що протестантизм більш простіше увійшов у період пандемічної кризи, аніж більш традиційні церкви. Також автор зазначає, що український протестантизм значною мірою повпливав на формування культури українського цифрового простору. Процес інтеграції протестантизму у цифровий інформаційний простір є «обережним, однак відкритим до змін». «Протестанти висловлюють бажання створити гібридну модель, де онлайн доповнює оффлайн як основний вимір церковної роботи». На підтвердження доволі успішної онлайн-активності протестантизму в Україні у третій (завершальній) частині даної роботи наведена розгорнута статистика щодо трансляцій різних видів діяльності протестантських конфесій України на платформі You-Tube.

Сергій Тимченко (доктор філософії, ректор навчально-дослідницького центру «Реаліс») у статті «Євангельські громади України в епоху цифровізації та медіатизації: релігійні та етичні виклики» у списку представлених у даній монографії робіт продовжує розглядати сферу протестантської діяльності щодо питання комунікації за рахунок сучасних технологій, але звужує її вже саме до євангельських церков. Так само як і у попередній роботі автор підкреслює, що євангельські церкви зазвичай «відкриті до використання нових технологій і сприймають розвиток цифровізації та медіатизації як частину розвитку людиною Богом даних їй здібностей до творчості». Автор звертає увагу читача на ті виклики, які стоять перед євангельськими деномінаціями щодо релігійних питань у контексті використання нових цифрових технологій. Це стосується ставлення до Божого Слова та вивчення його за допомогою нових технологій, можливості реалізації духовного досвіду за їх рахунок, а також реалізації з їх допомогою релігійних ритуалів та місіонерських зусиль в соціальних мережах. Ці питання розглядаються з позиції можливості реалізації у цифровому інформаційному середовищі чотирьох євангельських викликів: бібліцизму, конверсіонізму, хрестоцентризму та активізму. На ці виклики автор дивиться доволі оптимістично і підкреслює можливість їх дійсної реалізації медійним способом, оскільки у завершенні зазначає, що «з моменту свого виникнення в середині XVIII ст. євангелікалізм завжди був гнучким і різноманітним рухом… Тому можна бути впевненими, що наступні покоління стануть свідками нової адаптації, такої, що збереже в новій цифровій культурі як благочестя бібліцизму і хрестоцентризму, так і палкість конверсіоналізму і активізму євангельських громад».

Завершальною статтею у представленій монографії є робота Петра Балога ОР (доктор теології, директор інституту релігійних св. Томи Аквінського) «Майбутнє української церкви в технологічному світі», котра після огляду діяльності у сфері цифрових технологій основних релігійних конфесій в Україні повинна була б стати логічним завершенням  усієї книги (але не вийшло; причини вказані нижче) і спробою спрогнозувати майбутні віхи розвитку (або ж не розвитку) у цьому напрямку. А залежить це на думку автора від «ставлення Церкви до цих речей (цифрових технологій) тут і тепер, тобто від сьогодення». Розглядається як це ставлення сьогодні лягає на «улюблені жахи» багатьох вірян щодо біометричних паспортів та числа звіра, піднімається питання релігійної конспірології щодо вакцинації і т.д. Але не дивлячись на узагальнену назву цієї роботи, яка ніби то повинна стосуватися християнства України загалом, питання, що розглядаються у даній статті (можливість проведення онлайн причастя та інших релігійних проявів у вигляді ікон і т.п.) є доволі конфесійно специфічними і розглядаються у межах більш вузького  дискурсу та риторики католицької церкви, яку певним чином можна проеціювати ще й до православ’я, але точно не до всіх християнських церков України.

Через різноманіття авторів, стиль написання статей має певні відмінності (від більш складної форми наукової направленості до простого для пересічного читача сприйняття тексту). Але не дивлячись на це, особливого розриву у сприйнятті не відчувається. Мова тексту зрозуміла, подана на високому рівні, що зводиться до трендового сьогодні науково-популярного стилю. Тому дану монографію можна рекомендувати усім, хто зацікавлений питаннями, що піднімаються у цій роботі.

Окремо можна відзначити рівень інформаційності та якості матеріалу. Обширність опрацьованої літератури, яку автори застосовували у своїх дослідженнях, та її аналіз підкреслює аналітичну об’єктивність поданої інформації. Присутні посилання не тільки на вже відомі, класичні роботи у сфері комунікації загалом та медійної зокрема, але й на сучасні дослідження, що робить матеріал, викладений автором кожного тексту, більш актуальним. Тобто вітчизняний продукт доволі якісно намагається знаходитися на рівні світових тенденцій дослідження.

Апетит – це таке явище, яке апріорі схильне до все більшого зростання. Виникає думка: а чому дана монографія обмежилася виключно християнською сферою релігійного життя в Україні, оскільки воно представлене і іншими релігійними течіями? Хотілося б побачити більш повну аналітичну картину для усвідомлення реалій релігійного життя, яке представлене в Україні на сьогодні. Особливо у сфері сучасних медійних технологій та технологій віртуальної реальності.

Але повернемося з «віртуальної» реальності думок та бажань до того, що ми маємо на даний час. Навіть у такому вигляді, який монографія «Українське християнство у цифровому світі» має сьогодні, це доволі помітний вклад у розвиток сфери досліджень у даному напрямку і залишає доволі приємні для зацікавленого читача враження.

У будь-якому випадку ця книга є достойною уваги. Широкий огляд питань у контексті поставленої задачі, аналіз випливу минулих подій, застереження щодо виникнення теоретично можливих проблем у майбутньому і найголовніше розгляд тенденцій для успішного застосування сучасних медійних, комунікативних технологій у сфері релігійного життя України робить честь даній монографії. І міжконфесійну комунікацію авторів, що є представниками різних віросповідань, можна вважати задовільною. У більшості випадків спостерігається значна конфесійна зосередженість кожного автора на тих церквах, або течіях, до яких вони належать. Але в той же час варто відзначити відсутність релігійної, міжконфесійної упередженості.

Олександр Ковров, бакалаврант богослов’я