Рецензія на дисертацію Подорожнього Юрія Анатолійовича: «Діалог церкви і суспільства в сучасній українській теології»

Бібліографія

ДІАЛОГ ЦЕРКВИ І СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ТЕОЛОГІЇ : дис. канд. філос. наук : 09.00.11 / . – Київ, 2018. – 210 с.

Коротке резюме прочитаного

Українська історія являє собою чималий шмат, котрий насичений багатьма феноменами та фактами, котрі заслуговують дослідження. Особливо аналізуючи нинішній конфлікт на сході країни та не так давній феномен «майдану», в осмислення ситуації та подальших дій стосовно чого, свою лепту вклала й церква (як мінімум та сама «Ініціатива 1 грудня»). Через ці факти й понад того, природним постає бажання аналізу концепцій сучасної взаємодії, відносин церкви й суспільства в українських конфесійних різновидах соціального вчення, політичної теології та соціальної етики. Дійсно цікаво як церква реалізує, так би мовити, діалог зі суспільством та державою. На додаток, завдяки цьому можна здійснити конструктивний аналіз помилок та культивування нових можливих підходів в нинішній перспективі здорових та практичних відносин між церквою та державою зі суспільством у собі, на що неодноразово наголошував автор.

Попри дослідження такого не малого шмата української історії, автор не ставить за ціль тільки поверхнево оглянути історичний перебіг відносин церкви між суспільством та державою. Навпаки, автор ставить за ціль розглянути розвиток та осмислення цього, аналізуючи, загалом, три конфесійні напрямки зі своїми особливостями вчення – католицизм, православ’я та протестантизм. Й у цих вітях історичного перебігу кожного з них, очевидним став факт того, що бурхливі революційні та військові події призвели до визнання того, що соціальне церковне вчення, зокрема його конкретне застосування, суттєво різняться від більш вільної теоретичної богословської рефлексії. Й на фоні цього, для автора став очевидним факт, що українська політична теологія становить самостійну частину богословського дискурсу, і її методологія відзначається радикальним відмінюванням від доктринального способу будування соціального вчення церкви.

Тому, в результаті всього раніше згаданого, автор зміг досягнення своєї цілі – вперше був реалізований аналіз у вітчизняному релігієзнавстві стосовно здійснення цілісного аналізу трансформацій осмислення діалогу церкви й суспільства в сучасній українській теології. В процесі цього автор не зупинявся тільки на своїй думці, як єдиному абсолюті, а ще й заклався думкою інших мислителів, що можна стверджувати завдяки частому використанні словосполучення «на нашу думку». Попри це, автор не намагався й погодитися з кожною розглянути думкою мислителів, наскільки б авторитетною вона не була, а посилався тільки на наявні факти. Це стосувалося як думок окремих мислителів та діячів, (котрі здебільшого зосереджували свою увагу тільки на суто «механічному» реагуванню на виклики чи нав’язуванню свого порядку денного без наявного діалогу), так і наративу цілих конфесій. На приклад, попри типічне уявлення православ’я як рушійної та безгрішної сили українського народу, автор не цурається показати його помилки для осмислення та праці над розв’язанням наявних проблем. Особливо несподіваним для мене стало визнання наявності та зрушення автором упередженого ставлення до українського протестантизму, стосовно побудови вчення й взаємодії зі суспільством. Понад того, автор неодноразово відзначав великий потенціал українського протестантизму, що зазвичай не помічається в українському суспільстві.

Та й загалом проблематика стосунків між церквою та суспільством достатньо широка і її цінність аж ніяк не обмежує розгляд в українському наративі. З іншого боку – тема застосування відносно вузька – відносно застосування в українському суспільстві та його відносин. Хоча, з аналізу можна взяти багато ультимативних принципів, котрі, при бажанні, можна широко використати завдяки збереженню здебільшого об’єктивного бачення автором. Хоча, звісно ж, неможливо назвати автора абсолютом думки, але це аж ніяк не знецінює дану роботу. Адже, знову ж, автор і сам не позиціював себе як абсолют думки, а як дослідник, котрий аналізує й підбиває підсумки стосовно буття стосунків держави й суспільства та церкви в реаліях України.

Так само автор визначив чіткі рамки свого дослідження – історію трансформації та розуміння взаємовідносин між церквою та суспільством в українських реаліях, зі своїми корінням та суміжними термінами. Хоча, подекуди, але автор використовував достатньо важкі мовлиневі звороти та надмірність термінології, що загалом не змінило картину розуміння викладеного, зважаючи на науковий виклад матеріалу.

Окрім таких особливостей, автор не був скупим на різноманітні посилання на різні джерела, безспірним фактом чого є те, що 50 сторінок зі всього 210-ти дисертації – складають суцільно посилання на різноманітні джерела. У своїй же сукупності було використано 475 джерел! При цьому джерел не суто українського походження, а й з інших куточків світу. Якщо ж цитувалася якась частинка тексту, то переважною тенденцією це було змістовне цитування, й щобільше – не вирване з контексту, що саме по собі декларує довіру до як до цитованого, так і власного матеріалу в роботі. Але й цікаво, що було помічено буквального декілька місць з орфографічними помилками – як у власному тексті, так і в цитуванні, що суттєво не вплило на сприйняття змісту дисертації.

Критична оцінка прочитаного

Отож, автор достатньо змістовно описав історію осмислення відносин між церквою й суспільством та їх трансформацію на теренах української держави. Й великий інтерес викликає сам факт збагачення цією роботою такого великого шмата не достатньо щільно розглянутого буття України. Що ще більше приваблює – розглядання конкретних ситуацій достатньо свіжих подій, як того самого майдану зі його наративом. Адже дійсно, на фоні праць пов’язаних зі тематикою церкви та теології відчувається нестача подібних робіт, котрі показують ситуації в українському суспільстві тут і зараз стосовно взаємостосунків зі церквою. Тому, враховуючи як ці аргументи, так і наведені вище, можна цілком дати високу оцінку даній праці. Адже помітно одразу велику міру сил, котрі було витрачено на дослідження – як мінімум на основі кількості використаної літератури. А враховуючи теми, котрі рідко підіймаються в середовищі мислителів, так і взагалі нові, не зворушується впевненість, що витрачені тектонічні сили та час, були витрачені не дарма.

Андрій Зубчук