Тяжке поранення дало час замислитися, завдяки кому та чому він залишився серед живих
Розповідає Микола Василенко, адвентистський пресвітер, місто Суми.
Упродовж багатьох років Микола Василенко служив та й продовжує служить Господу. Він був пресвітером у різних громадах міста Суми, допомагав у їхньому заснуванні, брав активну участь у проведенні євангельських програм, виконував обов’язки диякона, учителя суботньої школи.
Довгий час Микола разом зі своєю дружиною проводив у себе вдома домашню церкву.
Якщо описувати всі життєві ситуації людини, як її спасали чи просто допомагали янголи Божі, то потрібно писати книгу, — по книзі на кожну окрему людину. Проте, оскільки по цей бік вічності, у нас бракує фактів, то обмежимося лише деякими, найбільш яскравими досвідами Господніх діянь по спасінню Миколи Василенка та на що Бог відкрив його очі, що найбільш запам’яталося.
Спасіння під час служби в армії
Професійний шлях Миколи Андрійовича був пов’язаний з армією. Сталося так, що служба проходила в Німеччині. Ось і запам’ятався випадок того нічного навчання 31 березня 1978 року… Автівка, в якій на марші знаходився Микола, перекинулася і загорілася. Всередині було п’ятеро людей, Василенко — за старшого, тому й сидів поруч з водієм. Позаду капітан, сержант і солдат.
Найбільше постраждав водій. Він застряг в автівці, тому обгорів знизу й по груди. Німці намагалися врятувати чоловіка, проте через дві години він помер.
У сержанта обгоріли руки та обличчя, а капітан із солдатом устигли вискочити. Багато травм внаслідок цього випадку здобув Микола. Найбільше постраждала голова: тріщина черепа, черепно-мозкова травма, великі опіки голови та лиця… Окрім цього декілька різних переломів тіла.
Лише на третій день, перебуваючи в реанімації на Магдебурзькому полігоні, Василенко прийшов до тями. Пізніше, в середині квітня німці перевезли його в госпіталь у Гарделеген до опікового відділення. Одразу з реанімації до загальної палати, в якій, окрім Миколи, вже було дев’ятеро чоловіків, — ще й ліжко його стояло на протязі. Приїхала дружина. Побачивши ситуацію, одразу заходилася рятувати. Замполіт зміг «вибити» для Миколи окрему палату, — ось, вони й були там з дружиною. Їхня донька залишалася в той час у воєнному містечку за три сотні кілометрів від них.
Коли дружина поїхала відвідати доньку, за Миколою доглядала дружина начальника дивізії.
У процесі лікування були тривожні моменти. Почалося зараження крові. Керівництво привезло ефективні ліки, проте їх поставили на полиці, а лікували лише пеніциліном. І тут Бог допоміг через дружину, — невдовзі стали колоти морфоциклін. На ці ліки організм видав таку реакцію, що по всьому тілу з’явилися гнійники. Дійшло до того, що їх у ванній кімнаті пінцетом видаляли.
Щоб реставрувати голову та обличчя, Миколу на гелікоптері перевезли до B.M.S. госпіталю, — вважалося, що там були гарні спеціалісти. На голові потрібно було скоблити все до кісток. А знеболення в тих зонах майже неможливе.
Біль був неймовірний. А ще більш неприємними були операції, коли на голову та обличчя нашивали шкіру. Спочатку знеболювальним обколювали стегно, потім знімали з нього шматок шкіри, надалі робили дві ін’єкції в лоба, проте вони анітрохи не знеболювальні. Травми голови були несумісні із загальним наркозом, — доводилося терпіти… Наживо кривою голкою пришивали шкіру. Спочатку зробили половину голови. Через два тижні друга операція, під час якої ідентичним чином обшили й другу половину обличчя. Проте на цей раз лише половина прижилась добре. Через тиждень прийшлося зняти пов’язку та здерти те, що не прижилося. Операцію робили втретє. На цей раз шкіру для латки прийшлося брати з плеча.
Поки все заживало, в госпіталі Микола провів три місяці.
Одного разу вирішили його помити. На каталці відвезли до ванної кімнати та поклали в теплу воду. Добре що поруч залишалася дружина, оскільки від тепла й ослаблення організму Микола втратив свідомість і міг потонути. Витягли і привели до тями.
Нарешті наприкінці липня з госпіталю виписали й по путівці відправили на південь Німеччини до санаторію.
Полковник, начальник медичної частини опікового відділення, наполегливо прохав не засмагати, оскільки для шкіри на фазі загоєння це було б шкідливо. Тому Микола ходив у широкополій панамі.
Проте під новою шкірою залишилися шматочки колишньої, і вся ліва частина обличчя покрилася чорними пухирями. Хірург приписав походити на сеанси кварцу. Микола сходив на перший. Це призвело до того, що всю ліву частину обличчя стягнуло настільки, що око перестало закриватися. Далі дружина вирішила лікувати народними засобами. Вона накладала на пухирі марлеву пов’язку з подорожником. Наступного ранку пухирі полопалися та вийшли кров’яними виділеннями.
Коли повернулися з санаторію та полковник оглянув обличчя знову, то дуже сварився. Спочатку думав, що це сонце, але виявилося, що його роботу зіпсували кварц і невдале хірургічне лікування.
Потім майстер-хірург дуже довго видаляв шви, щоб шкіра обличчя була гладенькою, зробив косметичну операцію.
Треба сказати, що всі ці незгоди та дива жаху призвели до глибоких роздумів. Микола Андрійович мав час замислитися, завдяки кому та чому він залишився серед живих. Так Микола почав розуміти, що на світі Хтось є, зацікавлений у його житті…
Ці думки та сумна інформація про сержанта, який був з ним під час аварії, підтримували чоловіка. Адже той мав значно менші опіки, але сталося так, що захворів на запалення легенів, а потім отримав зараження крові й помер.
Відтоді Микола Андрійович почав шукати Господа.
Прийняття Бога
У 1987 році сім’я Миколи Василенка переїхала до міста Суми. На той час у місті було ще занадто мало адвентистів, але вони почали активнішу проповідь.
Дмитро Богатирчук у театрі Щепкіна проводив біблійні курси. Світлана Софронівна, дружина Миколи, дуже хотіла Біблію, а її обіцяли подарувати після курсів. Проте сім’я на той час мала путівки до санаторію, тому вони поїхали відпочивати. Біблію ж Світлана Софронівна вирішила замовити у Біблійному товаристві, але їй надіслали Закон Божий.
Після повернення із санаторію жінка дізналася, що біблійні курси проводяться вже на Молодіжній, 7, — у домі молитви першої громади. Микола Андрійович працював, а Світлана Софронівна почала відвідувати курси. Людей, — членів церкви та гостей, — на курсах збиралося до 20 осіб.
Одного разу після роботи Микола Андрійович прийшов за дружиною та чекав на лавці закінчення духовної зустрічі. До нього вийшов Анатолій Дармограй і запросив послухати. Почувши лише закінчення проповіді, Миколи Василенка поставив багато запитань, так що проповідник втомився відповідати та запросив його завітати й наступного разу. Так Микола Василенко почав відвідувати біблійні курси та церкву. А 14 квітня 1992 року він разом зі своєю дружиною прийняли хрещення. Разом з ними тоді хрестилися Леонід Бацура, Тетяна Велес і Катанаєва з сином.
Спочатку Миколу Василенка обрали дияконом першої громади. Потім — старшим дияконом. Коли у 1993 році організували другу громаду, його сім’ю перевели до новоутвореної церкви для її підсилення. Там Микола Андрійович був пресвітером та проводив суботню школу. Так само сталося й при відкритті нової, четвертої громади у 1997 році. Таким чином Микола Андрійович виконував служіння майже у всіх сумських громадах, а вдома збирав домашню церкву.
Чудові зцілення
У 2005 році Микола Андрійович відвідував доньку та їздив до неї під Брянськ до військового містечка. Там виявилося, що в нього в паху з’явилася пухлина розміром з куряче яйце. Пухлина не боліла, але чоловік звернувся до лікаря. Лікар одразу сказав, що потрібно їхати за місцем реєстрації та звернутися до онколога. У Сумах зробили пункцію. Виявилося, що це лімфосаркома. Одразу була операція, після чого 15 сеансів променевої та 10 сеансів хімічної терапії. Бог вберіг, — лікування допомогло та хвороба відступила.
Але при такій хворобі можуть бути рецидиви. І зазвичай закінчуються вони погано. Отож і у Миколи Василенка у 2016 році лікарі знову виявили рак, на цей раз — шлунку. Частіше за все такий діагноз має погані прогнози, особливо коли пошкоджена велика частина органу. Хірургу ж прийшлося видалити три чверті шлунку.
У такому випадку шанси на життя замалі. Але за здоров’я Миколи Андрійовича молилися дружина й усі адвентисти міста Суми. Пастор Віктор Самойленко з пресвітером Андрієм Литвиновим зробили оливопомазання. Харчуватися тепер потрібно було часто та маленькими порціями. Хвороба зникла. Перевірки показують, що Микола Андрійович уже восьмий рік здоровий.
Повернення в Україну
У 2017 році померла Світлана Софронівна. Сталося це за два тижні після того, як подружжя відсвяткувало 55 років подружнього життя. Жінка померла від онкологічної хвороби, — її слабке серце та низький гемоглобін не дозволили зробити операцію. Миколі Андрійовичу морально було дуже важко на самоті. Донька, онуки та правнуки — уся рідня у Росії. Цілий рік сумував Микола Андрійович. Нелегко втрачати вірну помічницю та міцний тил. На її пам’ятнику наказав записати: «Ты была мне опорой земной, будь же в вечности рядом со мной».
Жінка попереджала: “Якщо залишишся один, то не їдь нікуди, адже є церква, брати та сестри, якщо буде потрібно, то допоможуть чи доглянуть”. Але онук зі своєю дружиною обіцяли, що куплять йому однокімнатну квартиру в одному під’їзді з ними, казали, що з ними йому не буде самотньо і сумно. Умовили. Приїхала дружина онука, Марина, бойова та хвацька жінка. Швидко продала квартиру, майно більше роздали, а щось і продали… Завантажили машину побутовою технікою та всім, що влізло, та й поїхали в далеку дорогу. Миколу Андрійовича заселили у квартиру до себе, а все його майно відвезли до батька Марини, бо місця для нього немає. Всі кошти з продажу та накопичення віддав Микола Андрійович онукові на розвиток бізнесу. Той мав вісім кофеавтоматів по місту, а стало двадцять. А Миколу Андрійовича замість нової квартири поселили в кімнату до правнука на перший поверх двоповерхового ліжка.
Поки онук жив з дружиною, то все ще було добре… Але не знав Микола Андрійович, що за людина його нащадок. Виявилося, що той два рази перебував на нарах. Перший — за пограбування, а другий — за розбій. Характер мав складний та бурхливий, постійно скандалив з дружиною, вигнав до орендованої квартири падчерку відразу, як тій виповнилося 18 років… А потім знайшов собі молодуху, та й дружина виявилася лишньою. Коли нова жінка народила дитину, відвіз її до матері…
Звісно, й дідуся нерідко ображав, обзивав, скандалив… Правнук займався дзюдо, а батько його ще й навчав боїв без правил, та наставляв бути чемпіоном. Дідусь же вмовляв не займатися таким жорстоким спортом, що ще дужче дратувало онука.
Свою військову, достатньо велику пенсію Микола Андрійович віддавав онукові, утримував з неї лише десятину та залишав на приношення, що віддавав до місцевої церкви Адвентистів сьомого дня.
Коли почалася війна, звісно, з України ці кошти надходити перестали. Півтора роки пенсії не було, а «наїзди» онука стали ще агресивніші…
«Ваню, ну чого ти від мене хочеш? Дай мені спокійно дожити…» — прохав виснажений дідусь.
«Езжай на свою Украину!» — відповідала рідна кровиночка.
…Але ж куди тепер їхати, та і як? Микола Андрійович ледве ходить навіть по квартирі…
Але онук постійно скандалив і гнав дідуся, щоб той повертався до України. Пропонував старенькому їхати через Туреччину, Польщу… А Микола Андрійович самостійно міг пішки подолати не більше 100-150 метрів.
З України Миколу Андрійовича постійно підтримували брати та сестри. Особливо Симоненко Лідія Дмитрівна. Спочатку жінка намагалася перевести його пенсію до Росії, а коли це не вийшло, то вмовляла Миколу Андрійовича не боятися, та повертатися в Україну.
Сім’я Кобець сказали, що готові прийняти його до себе.
Нарешті знайшлося рішення: 5 серпня відкрили пропускний пункт з Бєлгородської області до Сумської. Сестра зі Санкт-Петербурга, онуки з Москви та Брянська — вся рідня з Росії скинулися коштами та купили старенькому інвалідний візок на двох колесах, які потрібно руками крутити самому, щоб Микола Андрійович зміг перетнути кордон. Онук привіз непотрібного дідуся на пропускний пункт, дав йому з собою маленький наплічник з особистими речам й лише тисячу рублів на гривні обміняв. Ось так дідусь і поїхав…
На пропускному пункті зібралося близько 30 людей, які готові були пішки повертатися з Росії в Україну. Подолати потрібно було два кілометри та сімсот метрів.
Дорога не асфальтована та не бетонна, а щебенева з вибоїнами… Крутити руками колеса по такому шляху неможливо. Але Бог послав Миколі Андрійовичу янгола. Чоловік років 50 сам підійшов до Миколи Андрійовича та запропонував, що допоможе. Спасителя звали Василем. Взяв Василь на плечі наплічник Миколи Андрійовича, ззаду на візок свою валізу поставив, а на коліна старенькому сумку, і покотив, потягнув, поштовхав візок…
Увесь час колеса застрягали, приходилося постійно зупинятися. Видно було, що цей шлях важкий не лише для інвалідів. Уздовж дороги валялись коліщата, пакети та сумки з речами.
Коли Василь доштовхав візок, зняв куртку, то вся його сорочка була мокрою від поту.
Волонтери зустріли новоприбулих на автобусі та довезли до Краснопілля. Там були різні перевірки. По всіх кабінетах Василь возив Миколу Андрійовича. Чоловіків нагодували та розмістили переночувати. А вранці Василя відвезли на вокзал, оскільки той прямував до Чернігова, а Миколу Андрійовича — прямо додому до сім’ї Кобець.
Валерій та Людмила зустріли старенького, як рідного, поселили в кімнаті, мебльованій та з килимами його особистими, що віддав їм колись по дружбі. Микола Андрійович відразу викинув російську телефонну картку та купив собі смартфон. У Сумах йому дали самохідний чотириколісний візок. Тепер він самостійно відвідує церкву, гуляє та насолоджується життям з Богом, жертвує кошти на будівництво духовного центру.
Записала Віолетта Бершова
