Рецензія на книгу «Українське християнство в цифровому світі: виклики та перспективи»
«Українське християнство в цифровому світі: виклики та перспективи» / Колективна монографія За редакцією Андрія Смирнова Острог Видавництво Національного університету «Острозька академія» 2022 286 с. / Андрій Шиманович «теоретичні передумови місіонерської активності християнських церков у медійному просторі» ст. 89-120. ISBN 978-617-8041-14-4.
Головна ідея, яку розвиває автор це як сьогодні має свідчити людина/церква в мережі, нести вістку надії. Розглянута тема є актуальною, але проблеми дуже загальні, здається що писалось про все відразу. Спробую описати те що намагався відкрити автор і розкрити ті цілі які були викладені. Основне це проблема інтеракції між Церквою та новою віртуальною реальністю в якій вже всі живуть. Чи обмежує діяльнісний етос західної цивілізації цілісне та багатогранне християнське бачення преображення світу? Який справжній мотив спонукає християнського проповідника ділитися своєю вірою та духовним досвідом? Чи не призведе занурення місіонера-аматора у секуляризований та ідейно-плюральний віртуальний простір до спотворення його догматичної свідомості? Чи не примітивізують мовні патерни цифрового простору комунікативні навички інтернет-проповідника? Яка внутрішня духовна підготовка потрібна для активного спілкування в інтернеті? Чи має бути зв’язок між проповіддю в інтернеті та соціальною активністю в реальному житті?
Автор Андрій у своїх висловлюваннях старається притримуватись висловлювань провідних православних науковців, або бути десь по середині. Разом з тим активно виступає проти вороже налаштованих на цифровий євангелизм. Але хоч і є певні відповіді, все ж вони досить розмиті, з дуже складними (я б сказав зайво водяними) поясненнями чогось там.
Андрій Шиманочив демонструє глибоке розуміння теми, ґрунтовно досліджуючи її та надаючи різні точки зору. Він не лише висловлює власну думку, але й підкріплює її аргументами з різних джерел, включаючи думки інших авторитетних осіб у цій галузі. Це свідчить про його неупередженість та прагнення до об’єктивної оцінки питання.
Розглянута проблема є напевно занадто широко, в ній важко дати якісь чіткі вказівки чи вирішення, оскільки потрібно щоб вони підходили більшості людей. Тому автор більшою мірою намагається дати достовірний опис дійсності і побудити читати для самостійних роздумів та дій. Проте для незнайомого взагалі читати або людини яка не знає проблем чи переваг інтернету, чи можливо яка раніше не задумувалась над даною темою то було б цікаво.
На мою думку (автор), з того що він описав, посилаючись на інших авторів та їх цитати, є досить об’єктивним в баченні загально світової картини та тенденцій. Це підтверджують і окреслені рамки його дослідження. Звісно як і будь яка робота вона, навіть опираючись на інших дослідників може бути дещо суб’єктивною по відношенню до вирішення проблеми, з якими дехто може бути не згідний. Наприклад тексти із Святого Письма пояснені із точки зору православної церкви, але її також можна рахувати суб’єктивною, якщо порівнювати з іншими конфесіями.
Автор використовує логічний та чіткий стиль викладу, але мова та термінологія, які він використовує, можуть здатися складними для неспеціалістів. Це може ускладнити розуміння тексту для пересічного читача. Однак, з іншого боку, можна розглядати це як перевагу, адже автор ставить високу планку та ніби створює «фільтр», який дозволяє відібрати лише тих читачів, які дійсно зацікавлені в цій проблемі та готові докласти зусиль для її вивчення.
Автор демонструє не лише глибокі знання теми, але й уважне ставлення до деталей. Це видно з того, що він ретельно вичитував текст, щоб уникнути помилок, а також використовував багато джерел для підтвердження своїх тверджень. Такий підхід до роботи свідчить про високий рівень професіоналізму автора та його прагнення до створення якісного продукту. Це важливо тому що, читач самостійно може переглянути джерела і сформувати власну думку.
В роботі автор досліджує тему та ставить важливі питання. Він торкається «вічних проблем» інформаційного простору та пропонує загальні відповіді на них. Однак автор не пропонує конкретних рішень чи кроків, які можна було б вжити в роботі медіа євангелізації. Це може бути недоліком для деяких читачів, які шукають практичних порад.
Сам висновок до якого приходить автор в кінці свого дослідження є швидше не узагальненням роботи (звісно там є підсумки певні) але здебільшого це поясненням місії церкви та її основних вірувань та взагалі місії кожного віруючого як місіонера. Можливо це і краще тому, що вірно сформоване бачення місіонерського напрямку віруючого, допоможе уникнути типових помилок і зайвих питань про те що і як вірно робити.
Також це наштовхує на особисті висновки які можу зробити для себе і підвести з роботи. Не завжди хороші пастори (просто люди) можуть світитися в мережі, або навпаки не хочуть цього і певно через це їх можуть зовсім не помічати. Хоч інтернет не краще місце для встановлення відносин, але це гарне місце щоб проявити християнську любов. Сьогодні тенденція не швидке спілкування (гіфки стікери скорочення) чи потрібно це робити пастору щоб не вибиватись із народу? Думаю краще не спрощувати вістку євангеліє тому що люди звикли до всього за 1 хв. Була думка про те що «сьогодні нікому не потрібно створювати своє оточення або вписуватись кудись, модна просто знайти схожих, але це робить людей більш не комунікабельними і менш соціо-емоційно-орієнтованими». Піднімається важлива проблема чи потрібно висвітлювати все що робить церква (волонтерство) і якщо це робиться то чому, який мотив?
Тарас Гурдіш, бакалаврант Богослов’я.
