Я так хвилювався, що це може бути мій останній день, що молився подумки за свою сім’ю в той момент, як тільки міг

Розповідає військовослужбовець Великої Британії, адвентист сьомого дня. 

Мій візит в Україну відбувся 28 лютого 2022 року, коли ми з групою військових отримали завдання вирушити до України, оскільки вже тоді сталося повномасштабне вторгнення.

У Києві розташовувалися активи Великої Британії, які потрібно було вивезти назад до нашої країни, адже їхня безпека була під загрозою. Через вторгнення не було прямих авіарейсів до Києва, тож нам довелося летіти до Жешува, що в Польщі, а потім їхати дорогою до України. Це було доволі проблематично.

Якою була ваша мета? Що ви мали намір зробити?

Перед нами було поставлено два завдання. Перше – повернути всі наші активи з Києва та інших місць до того, як вони могли б потрапити до рук росіян. Друге – надати необхідну підтримку українській армії.

Чи можна прояснити? Повернення активів означає, що ви повинні були забезпечити вилучення певної інформації, наприклад, про людей, яких ви повинні були захищати?

Насамперед нам потрібно було вивезти наших співгромадян. Коли я говорю про активи, я маю на увазі транспортні засоби, техніку.

Отже, ви приїхали до Києва, забрали все це і поїхали.

Ні, цього було недостатньо. Активи були вилучені, а потім, оскільки ми не могли вилетіти, частина моєї команди повинна була доставити їх до Великої Британії. Мені довелося залишитися заради другої мети – підтримки Збройних сил України.

Розкажіть більше про цю другу задачу.

Другою метою була підтримка української розвідки та Збройних сил України. Отже, ми надавали будь-яку розвідувальну інформацію, якою ми володіли, стосовно ймовірності вторгнення та шляхів його наближення. У лютому ми побачили, що російське військо прямує до Києва. Ми намагалися допомогти українській армії в питаннях, які вони повинні були вирішити до того, як напад досягне столиці України. Тож ми були там, щоб визначити, що потрібно для того, щоб сповільнити просування вторгнення і що їм знадобиться для боротьби з ним. 

Першочергова місія полягала в наданні потерпілим медичної допомоги, забезпеченні українців медикаментами та харчовими продуктами. Ми надавали притулок тим, у кого були зруйновані будинки, а потім вже займалися гуманітарною підтримкою. Та основною метою для нас згодом було більше забезпечення української армії амуніцією, озброєнням.

Як довго ви тут залишалися?

Я був в Україні три місяці, потім поїхав до Польщі на місяць і повернувся назад. Ми перебували в Києві, коли вторгнення наблизилося до нас, тоді нам довелося на деякий час переїхати до Львова. Коли російські війська почали відступати, ми повернулися до Києва, а потім поїхали назад до Польщі. Тож загалом я перебував в Україні близько п’яти місяців.

Чи можете ви прокоментувати те, що відбувається з вами особисто і загальну ситуацію з вашої релігійної точки зору? Чи бачили ви в цих подіях Божу руку? Як ви розумієте все це з погляду вашого християнського мислення?

Я бачив Божу руку в дуже багатьох аспектах. Я відчував Його силу через мій особистий досвід. Перший раз це сталося по дорозі з Жешува, коли ми прямували до столиці України. Десь між Києвом і Львовом ми побачили ракету, що летіла і вочевидь наближалася до нас. Нас попереджали про таку небезпеку. Ми не знаємо, звідки вона прилетіла, але щойно ми проїхали, ракета влучила в дорогу просто позаду нас. Якби ми зупинилися десь на півдорозі, ми б загинули. Коли ми проїхали цей район, де влучила ракета, ми мали зупинитися, щоб заправитися пальним та далі продовжити рух. Тому я вірю, що Бог провадив нас і зберіг наші життя.

Чудово. Які ще історії ви можете розповісти?

Був епізод, коли українські військові проходили тренування на нашій техніці, яка була в наявності. Деякі системи не могли бути використані належним чином, тому що акумулятори на них розряджалися через погодні умови. Тоді мені сказали, що оскільки я пройшов підготовку на цих установках, то маю поїхати на передову і допомогти з цим. 

Тож опівночі ми вирушили туди, де проходила лінія фронту – це було на Донеччині. Нас було восьмеро: троє військових, двоє водіїв, перекладач, ще одна людина для підкріплення і я. Ми їхали вночі та в якийсь момент доїхали до місця, де був розташований блокпост Збройних сил України. Вони нас пропустили, а поки ми їхали, я намагався записати й запам’ятати зворотний шлях. 

Коли ми доїхали до певної ділянки, замість того, щоб повернути ліворуч, один з хлопців сказав нам повернути праворуч. Ми поїхали через міст, і одразу за ним опинилися на території російських військ. Ми зупинилися і почали з’ясовувати, де знаходимося. Перекладач зрозумів, що він помилився, і ми опинилися не в тому місці. Ми не могли розвернутися, і він сказав нам: «Я думаю, що ці хлопці – російські війська». Вони мали червоні пов’язки на руках (українці носять жовті, а росіяни – червоні), й ми зрозуміли, що перебуваємо не на тій території. Перекладач почав з ними говорити. 

Наша команда зрозуміла, що ми або потрапимо в полон, або загинемо. Тож ми налаштувалися, приготували зброю і все необхідне, щоб битися до самої смерті. І тоді я пам’ятаю, як схилив голову і промовив до Господа: «Якщо це мій кінець, дозволь мені бути гідним цього. Але якщо ні, то поверни мене до моєї сім’ї».

Ви одружені?

Так, я одружений і маю трьох дітей. Я так хвилювався, що це може бути мій останній день, що молився подумки за свою сім’ю в той момент, як тільки міг.

Отже, ми стоїмо на російському блокпості. Їхній військовий сперечався з нашим перекладачем, а потім сказав, що ми не можемо їхати, тому що на кожній конкретній ділянці є своє керівництво. Тоді спрацювали мої інстинкти. Я пішов прямо до того хлопця і сказав: «Послухай, у нас в машині зброя. І якщо ми не поїдемо зараз, а ти хочеш кинути виклик, є ймовірність, що ти загинеш. А це не те, чого ти хочеш». Він подивився на мене і сказав: «Гаразд, поки мій бос не прийшов і не зрозумів, що відбувається, ви можете їхати. Я не хочу ніякої бійки». Тоді ми розвернулися і, мабуть, з максимальною швидкістю, яку тільки можна уявити, покинули місце події. Я вірю, що це було Боже втручання, коли Він нагадував мені: «Будь дуже обережним там, де ти знаходишся».

Дивовижно! Чим більше ви розповідаєте, тим цікавіше стає. Якщо у вас є ще якісь історії, які ви можете повідати, будь ласка, поділіться з нами.

Думаю, я щойно розповів про одне з найбільш серйозних зіткнень, що у нас відбулися. Решта були незначними подіями, які траплялися. Ми надавали допомогу деяким людям на дорозі, які отримали поранення в результаті вибуху в цьому районі, надавали їм притулок і все, чим ми тільки могли допомогти. Я вважаю, що деякі з таких випадків можуть бути цікавими, але я сприймаю це як свою роботу. Тому для мене це не було чимось серйозним, навіть якщо це може бути катастрофічним для інших. Але я все ще вірю, що Бог спрямував мене на те, щоб я міг надавати підтримку і допомогу людям.

Чи мали ви реальні зустрічі та можливість оцінити духовність українських бійців зокрема? Чи вірять вони у щось з точки зору біблійної релігії?

Наш перекладач, з яким ми поїхали на Донбас, дуже духовна людина. Я не знаю, якого він віросповідання, але знаю, що він дійсно вірує в Бога. У моєму бронежилеті була маленька сумочка, де лежала моя Біблія і посібник з вивчення Біблії на суботній школі. Я брав їх з собою, куди б я не пішов, тому що люблю їх читати. Тож наш перекладач бачив мене з Біблією, і перед тим, як ми покинули регіон, він сказав мені особисто, що хоче піти й помолитися разом. 

Я вважаю, що більшість військових, з якими мені доводилося зустрічатися, є віруючими. Іноді, коли нас атакували, або їм доводилося виконувати завдання, я бачив, як вони молилися.

Чи були ви свідком якихось дискусій серед них на релігійні теми – про Бога, Біблію?

Пригадую, коли ми були в таборі у Львові після визволення Києва, деякі військові, з якими я зустрічався, були віруючими. Ми разом обговорювали Біблію за обіднім столом. Один з них підійшов до критичного моменту, коли ми говорили про події в Україні. В якийсь момент цей хлопець розсердився. Він запитував: «Де Бог? Чому Він не допомагає нам? Ми молимося, робимо все, що можемо, але чому це відбувається?». Однак подібні ситуації змінюють людей. Я сказав йому тоді, що навіть якщо ви не розумієте, що відбувається в цей момент, або не бачите руки Бога, Він все одно поруч з вами та з вашим народом.

Надзвичайно цікаво. Чи є щось, що, на вашу думку, варто було б додати до вашої розповіді?

Одним з прикладів того, де я побачив руку Божу, була сила, яку Господь дав деяким з нас, щоб підтримати людей, які виїжджали з України. Це було феноменальним явищем. Особливо мені запам’ятався один з наших переїздів зі Львова в напрямку кордону з Польщею. Був настільки довгий потік людей, які залишали країну, що дорога займала близько 15 годин. Це було дуже складно. У певний момент ми зіткнулися з групою людей, які йшли до кордону пішки, тому що не мали транспортного засобу. Я зупинився і запитав, чи можу допомогти. Вони були раді відповісти: «Так, звісно!». Їх було четверо, з однієї родини, тож я взяв їх у машину. Перше, що я почув після того, як вони сіли, це те, що літній чоловік подякував Богу за цю пропозицію. Він не був впевнений, чи зможе витримати всю дорогу, його ноги були набряклими через те, що він багато йшов пішки. Це було так чудово, що він просто сів у машину і сказав: «Щиро вам дякую!». На щастя, ми не поїхали в бік кордону через затори, а обрали інший маршрут з південної частини України до Румунії. Я побачив руку Божу в тому, що Він дав цій родині таку можливість. Господь використав нас, щоб ми поїхали через Румунію, а потім у напрямку Польщі, щоб допомогти їм. 

Запитання – Максим Балаклицький