Моя історія віри
- Моє походження
Я народився у не зовсім звичайному промисловому місті, яке має цікаву назву «Кривий Ріг». Моє місто славиться трьома моментами: залізна руда, наркоторгівля та бандитизм. Мої батьки не були одружені та не жили разом, тому, по факту, я байстрюк. Також, мої батьки не були дуже релігійними людьми. Батько був більш схильний до православ’я ніж мама, але все одно він не був дуже поглиблений у вчення православної церкви. З десяти років я сирота і, нажаль, про батьків знаю не дуже багато чогось. Після смерті батька, я виховувався сестрою, яка старше мене на тринадцять рокі і взяла наді мною опіку. З нами ще жив мій старший брат і ми утрьох жили до мого повноліття. Вони також не були прямо віруючими людьми і ходила в православну церкву лише на великі свята, а сестра ще для того, щоб охрестити дітей свої друзів, просто тому що така є в нашій країні традиція. Якщо казати за релігійний фон в країні і про офіційну релігію нашої країни, то це Християнство, а саме православ’я та греко-католицизм.
Взагалі моя сім’я не була якоюсь заможною, навпаки, ми жили доволі бідно як на мене, бо здебільшого, наш фінансовий рівень навіть не досягав середнього. В школі я не мав якоїсь популярності, окрім негативної. В моєму класі навчався також представник мусульманської країни, який не був дуже релігійним, але про мусульманство згадував і тому це також могло вплинути на мій вибір, тобто я не мав лиш одну точку зору ззовні, яка могла б вплинути на мене і моє світобачення.
- Мої родичі та їх історія віри
Родичі через яких я прийшов до Бога, це моя тьотя Свєта по мамі, її чоловік дядь Вова та мій двоюрідний брат Вітя, їх син. Історія віри моїх рідних дуже цікава як на мене. Все почалося саме з дядь Вови, який в свій час займався екстрасенсорикою і в якийсь момент дійшов до висновку, що над всім цим є якась вища сила і що ця практика згубно на нього впливає. Після чого він став шукати Бога і істину.
Взагалі в сім’ї дядь Вови до віри в Бога ніяк не відносилися, а ось в родині моєї тьоті, хоч і не було прямо релігійних людей, але практикувалися святкування православних великих свят за традицією та було розуміння, що Бог є. Але дуже цікаво, що він перший прийшов до Всевишнього саме дядь Вова і через нього до Бога усвідомлено прийшли тьоть Свєта та Вітя.
Було все саме так, що на роботі тьоть Свєти був електрик, який був адвентистом реформістом, та запросив дядь Вову на курси по вивченню Біблії. Дядь Вова погодився і відвідавши цю зустріч, зрозумів, що йому там не подобається. Але шукати істину він не перестав і згодом, почав ходити на курси вивчення Біблії в першу громаду адвентистів сьомого дня в Кривому Розі де і прийняв хрещення. Далі, через рік з ним почала ходити до церкви і тьоть Свєта, а згодом, після армії і Вітя. В цей ж рік, а саме в 1994-ому, вони прийняли хрещення.
Дуже цікавим моментом є й те, що до цього, тьоть Свєта працювала у палаці культури (Дзержинський; шахта «Гігант»), в якому збиралася перша громада та орендувала приміщення для проведення богослужінь. В якийсь момент її попросили допомогти щось зробити цим людям. Після ж того, як вона допомогла, то її запросили на служіння в суботу, але вона відмовилася і сказала, що вона зайнята в суботу і що їй є що робити, а ніж ходити кудись на такі зібрання. Але вже через два роки після цього моменту, вона прийняла хрещення і стала ходити саме в цю ж громаду.
Вітя, коли був в армії, потрапив в дуже тяжку ситуацію і так як не досить розумівся в Біблійному вченні, молився за допомогою до Ангола хранителя і за одну ніч все вирішилося. Потім потрапивши ще в одну тяжку ситуацію, він знову молився і знову отримав допомогу. Потім, після армії він став ходити з дядь Вовою до церкви і той ж рік охрестився.
Ось саме так мої рідні і пішли до Бога, до пізнання істини і до активного служіння в церкві.
- Вплив родичів на мою віру
Коли мені було дванадцять років, я поїхав до своєї тьоті в гості, в полтавську область. Я знав що вона і її чоловік віруючі люди, але не знав якої вони саме віри. Тому, коли я тільки приїхав до них та зайшов до хати, одразу ж почав шукати ікони і на моє здивування не знайшов їх. Тому, зацікавившись чому саме так, я вирішив в них про це спитати. Після цього, вони мені розповіли, що не поклоняються іконам, бо це забороняється в Законі Божому.
Після цього моменту, вони мені розповідали про Бога, про суботу і про інші духовні аспекти. Ми читали Біблію, розмірковували над Словом, співали псалми, а також ходили в Церкву по суботах, де я міг ознайомитись ще глибше з вченням Церкви та познайомитись з віруючими людьми. Коли я приїхав, цто це було літо і нікого з моїх однолітків не було, так як всі були на таборах, тому я відвідував дорослі класи СШ. Підчас уроку, я давав хороші відповіді, за що мене хвалили і казали, що навіть не всі дорослі можуть висловлювати такі думки. На той час я був дуже палким у вірі та замислювався над тим, щоб вже охреститися, але часу було не дуже багато, тому мені сказали, що я можу це зробити у себе в помісній громаді, якщо буду продовжувати ходити до Церкви. В кінці, коли мені вже було час їхати додому, мої тьотя та дядя подарували мені Біблію, яка доречи досі зберіглась і яку я досі читаю.
Коли я приїхав додому, то моя сім’я знов мала свій вплив на мене, але я наголоси на тому, що хочу ходити до церкви по суботах. Далі, мій двоюрідний брат водив мене до четвертої громади нашого міста. Але, нажаль, так сталося, що я не зовсім довго й проходив до Церкви і в решті решт, негативний вплив був сильнішим і я пішов від Церкви та Бога, та став жити світським життям.
- Історія мого навернення
Оточення яке ми маємо, дуже впливає на нас. Нажаль, я не мав хорошого оточення, яке б показало мені, що той шлях яким я почав іти не є правильним. Моя сім’я мала погані звички, мої друзі не були духовними людьми, мої однокласники також були зі світським світосприйняттям. Тому, це мало на мене такий вплив, що я почав дуже сильно вживати нецензурну лексику, інколи, але слава Богу не завжди, випивати по святах алкогольні напої, а потім, зв’язавшись не з тією компанією, почав курити, але, знову ж таки слава Богу, не довго. Я в принципі вів звичайне життя підлітка зі світу, в якого бачення життя було викривлене.
Дуже добре те, що так я жив не дуже довго і та іскра віри яка була закладена в мене моїми тьотьою, дядьою й двоюрідним братом, все ж таки не згасла повністю і в один момент, коли мені було десь років чотирнадцять, я знову поїхав до тьоті в гості. В той час, я знову почав потроху шукати Бога, вже мав з Ним спілкування у молитві, але не читав Біблію, то му що для мене це всього-на-всього була книга, яку написали люди. Але коли я знову був в гостях у тьоті з дядьою, вони мені пояснили і дали зрозуміти, що Біблія –– це є дійсно Слово Боже. Після цього, я почав знову духовно відроджуватися, та поступово читав Біблію та молився. Але в мене в той час були періоди, коли я начебто був з Богом та духовно збагачував себе, а в інших випадках, начебто ніколи про Бога й не чув. І так продовжувалося до моїх сімнадцяти років, поки я дійсно не почав свідомо шукати Бога та шукати істину. В той час, я вважав, що всі церкви брешуть і що немає істини в жодної з них. Але, все ж таки шукав духовну їжу, та досліджував вчення деяких з деномінацій. В один момент, для мене гостро стало питання суботи і я твердо був впевнений, що субота –– це істинно день Божий. Після чого багато деномінацій для мене відпали. Потім, через деякий час, я почав дивитися проповіді, особливо на телеканалі «Надія». Але в церкву я не хотів і не наважувався йти.
Згодом, так як мої двоє найближчих друга знали, що я людина віруюча, тому ми почали піднімати духовні теми в наших розмовах. З часом, один мій найближчий друг почав мене дуже часто питати з приводу духовних тем, але називав себе агностиком в той час. Ми могли з ним обговорювати дуже багато питань духовного характеру.
В решті решт, мої пошуки Бога та істини дійшли до того, що в мене з’явилося сильне та невід’ємне бажання піти на служіння до Церкви. Я пам’ятав куди саме мене водив мій двоюрідний брат, тому пішов туди й дізнався, в який саме час проходять богослужіння. Коли я гуляв з двома своїми найближчими друзями, то запропонував їм піти зі мною. Той друг, який був агностиком погодився, інший же мій найближчий друг відмовився, можливо тому, що його мама була баптисткою й мала на нього свій вплив.
Нажаль, після першої ж суботи, в яку ми з моїм другом пішли на служіння, він припинив ходити й постійно знаходив виправдовування щоб не ходити. А я в свою чергу, почав ходити із суботи в суботу на служіння. Спочатку, коли ми тільки прийшли, то я відчував себе дуже ніяково, як не на своєму місці і можливо, якщо б до мене не підійшли знайомитись, то я б так само як і мій друг припинив ходити до Церкви. Слава Богу цього не сталося, тому що до нас в той час підійшли два брати, які були з числа активної молоді і почали з нами спілкування і також з нами розпочав розмову пастор Валєєв Руслан Радікович. Також нас запросили на молодіжку, яка хоч і не була дуже феєричною, але все ж таки була як сімейні посиденьки з печивом, чаєм та розмовами. Так я і ходив постійно на ці молодіжки поки вони ще існували і засиджувався там до пізнього вечора.
Згодом, мене запросили відвідувати репетиції хору, а так як мені подобалося співати, я дуже швидко погодився. Ще трохи згодом, мені запропонували сидіти за апаратурою, а саме за мікшером. Я швидко навчився і вже через дві суботи самостійно сидів за пультом під час служіння. Чоловік, який мене навчав мав дружину, яка була диригентом хору. Ця молода пара, Влад і Ліля Огій, жили на тому ж мікрорайоні, де жив і я. Тому, після служінь і репетицій хору ми постійно поверталися разом. Підчас цього ми дуже багато спілкувалися, та дуже сильно здружилися.
У лютому 2018 року розпочалася євангельська програма і в день нікому було сидіти за апаратурою крім мене. Мене попросили посидіти підчас програми за мікшером і так як в мене через деякі цікаві обставини була можливість, то я погодився. Врешті решт, під час євангельської програми, я був і як служитель і як учасник.
В ті дні я ще й досі шукав істину, тому мав не мало розмов з пастором, з приводу віровчень Церкви. І коли все ж таки він дав мені відповіді, я ще мав деякі сумніви, але прийняв на віру те що він казав, тому що його відповіді мали свою логічність. В кінці євангельської програми я охрестився, але за декілька днів до цього, я ще мав сумніви, так як вважав, що я ще не досить гідний цього, що я не настільки праведний, як повинен бути. Дякувати Богові, перед останнім днем програми, я мав розмову з одним пастором із м. Апостолове, нажаль не пам’ятаю як його звати, який сказав мені дуже цінні слова: «Ти не повинен бути ідеальним, щоб заключити завіт з Господом. Саме тоді, коли ти це зробиш, Він зможе тебе змінювати на краще». Після цієї розмови прийняв тверде рушення, що хочу заключити завіт з Богом та охреститися. І після того, як я вийшов з басейну, цей пастор стояв біля нього і я його обійняв в знак вдячності, що він мене направив в правильному напрямку.
- Моє зростання в вірі та церковне життя
Після хрещення, один чоловік раптово підійшов до мене і сказав: «стережися, бо в перші дні, або ж навіть місяці після хрещення, диявол буде нападати та намагатися збити тебе з вірного шляху». Тоді я не дуже сильно прийняв ці слова, хоч і погодився з ними, але через деякий час, коли прийшли перші випробування, я згадав ці слова, які мене потім підбадьорювали та надавали сил, щоб раптово не здатися. В день хрещення і на наступний день після нього, я був в ейфорії приємних почуттів, але згодом сіра буденність зненацька застала мене і забрала це піднесене відчуття. А далі почалося вже майже звичайне життя, тільки з однією різницею, я був в завіті з Господом.
Саме той факт, що я заключив завіт з Богом та охрестився, був моїм маяком, щоби розуміти, що минуле пройшло, тепер все нове. Тоді я ще навчався в училищі і коли закінчував його в той самий рік, то зіткнувся з випробуванням, коли мені нав’язували можливість заробити грошей, але заробити їх обманом, тобто відкрити ФОП (на той час ЧП), начебто на власну справу, а потім коли я отримаю гроші, закрити його. На мене дуже сильно давили, я щодня молився з цього приводу, мені почали пропонувати поїхати на «практику» на море з офіційним працевлаштуванням і бути барменом, з чим я не погодився і врешті решт я не здався, мені не подобалося те, що я повинен був робити задля того, щоб отримати ці гроші, тому я відмовився, хоча на мене і далі намагалися тиснути, аж поки в якийсь момент ситуація просто не закінчилася сама собою.
Наступними моїми випробуваннями були моменти, коли одна моя близька знайома, дізнавшись, що я обрав саме адвентистську віру, почала мене засипати великою кількістю провокаційних питань, на які не міг на той час дати відповідь, тому що був тільки новонаверненим, а вона вже багато років ходила в організацію свідків сторожової башти і знала які саме питання треба задавати, щоб я засумнівався у правильності своїх поглядів. Вона влучила в ціль, але, знову ж таки, я не здавався і намагався якомога більше вивчати Біблію з питань Трійці, щоб довести або ж спростувати свою позицію. В якийсь момент, я знову ж таки повертаючись додому з репетиції хору, розмовляв зі своїм другом Владом і він мені якось сказав: «ніколи не йди з Церкви, бо Церква –– це люди, а люди можуть помилятися і як би там не було не залишай Церкву». Спочатку я не розумів, чому він раптом мені це сказав, але згодом зрозумів. Вся справа в тому, що через якийсь час, саме через питання своєї знайомої і через неї саму, я вже розмірковував над тим, щоб піти з Церкви. Але пригадуючи слова Влада, я вирішив, що краще спитати у Бога, як мені бути в цій ситуації. І через деякий час, Він запевнив мене, що я на правильному шляху і в правильному місці.
В цей час, я вже навчався і жив в Дніпрі. Там я познайомився з великою кількістю молоді і дуже близько почав спілкуватися з одним хлопцем, Дімою Філясом. Завдяки ньому, я зміг швидко влитися в колектив і після цього, через два роки проживання в Дніпрі і відвідуванні там другої громади, я перевівся, щоб в мене була можливість нести служіння цій громаді, так як я вже не міг служити в четвертій громаді міста Кривого Рогу, так як вже дуже рідко їздив додому. Там я служив у фінансовому відділі, а саме робив заклик перед збором десятин та приношень, співав у хорі, був відкривючим, а також продовжував служіння оператора. Але згодом, коли мене перестали ставити в графік, то і потреби їздити часто вже не було. Коли ж я перевівся в другу громаду Дніпра, там мене обрали молодіжним керівником громади й відповідальним за апаратуру. На наступний же рік, мене вже обрали пресвітером та керівником місійного відділу, але я зміг лиш трохи послужити на цих посадах, бо потім почалося повномасштабне вторгнення росії і мені довелося залишити Дніпро, та поїхати додому, в Кривий Ріг.
Але поки я жив в Дніпрі і ніс там служіння, я ще більше укріплявся в вірі, завів багато знайомств, та здружився з багатою кількістю людей, з якими й досі спілкуюся. Також, в один момент моні пощастило познайомитися з одною дівчиною в університеті, яка в той час шукала Бога і згодом, я став запрошувати її на всілякі молодіжні заходи, табори і т.д. Через деякий час, вона все ж таки прийняла Бога і прийняла хрещення.
- Божий призов на пасторське служіння
Взагалі, історія про те, як саме Бог мене покликав на пасторське служіння доволі цікава, але в той ж самий час довга. Тому я розповім основні її деталі. Розпочалося все саме з того моменту, як я почав спілкуватися з Дімою Філясом. Якось, коли ми поверталися зі служіння і він мене проводив до гуртожитку, так як сам жив неподалеку, ми зачепили в розмові тему пасторства. В той момент я сказав наступне: «ну, якщо до мене буде поклик, то я піду». Згодом, в той час я ще ніс служіння в Кривому Розі, після того, як я зробив заклик перед збором десятин та приношень і вже після служіння, до мене підійшов пастор, на той час це вже був Олександр Міщеряков, і спитав мене, чи не хочу я піти навчатися на пастора і що це можна зробити навіть заочно. Але я сказав що не знаю, я подумаю і т.д. Я розповів про це своїм друзям і ті сказали мені, що це того не варте, що в пасторстві дуже багато темних сторін і що можна бути служителем і без цього. Після цієї розмови я закинув думки про пасторство і намагався про це не думати.
Через деякий час, мене запросили на табір бути наставником. І так як я був наставником, то я вів уроки у своїй команді. Після чого, до мене дуже часто підходили і питали, чи не думав я поступати на пастора. Я постійно казав: «та не дуже», або ж: «та не знаю навіть». Але після цього я почав активно молитися і просити Бога про відповідь, щоб якийсь пастор знову до мене підійшов і зробив заклик. Я навіть хотів обратися з самого початку на пресвітера, щоб хоч якось зрозуміти, чи моє це, ьути пастором. І згодом сталося так, що Бог дав мені відповідь. Пастор в другій громаді Дніпра, Олег Гніденко, саме коли я вже був перевівся і мене все ж таки обрали не пресвітером, а молодіжним керівником громади, після служіння підійшов до мене і сказав: «чи не думав ти про те, щоб піти на пастора? Бо Церква потребує таких активних і молодих служителів, як ти». Але я знову почав казати про те, що ще розмірковую над цим, що не знаю поки і знову почав тікати від свого призначення. Але спокій мені це не дало, тому що в окремі проміжки часу, в компанії друзів почали підніматися розмови про пасторів, пасторство і т.д. Єдиною проблемою, чому я вагався, було питання сім’ї. Я неодноразово чув історії, що діти пасторів ідуть з Церкви на живуть життям без Бога. Що в більшості випадків, пастори не приділяють достатньо уваги сім’ям, через велике навантаження на них. Але в одній з таких розмов в компанії друзів, одна дівчина, донька пастора сказала мені: «проблема не в тому, що в пасторів не вистачає часу, а в тому, що дітям пасторів багато що забороняють і на них великий тиск зі сторони оточення і Церкви. Саме тому, коли в них з’являється свобода дій, вони зриваються і йдуть від Бога у цей світ». Тому, я знову почав молитися, та просити у Бога відповіді.
Далі, весною 2021 року, ми поїхали з компанією друзів в Одесу на молодіжний місійний конгрес. Я просив у Бога, щоб він там дав мені відповідь через когось, особливо, якщо це буде пастор. В якийсь момент я навіть почав постійно мелькати перед очима пасторів, постійно якось натякнути людям, що ось, я думаю іти на пастора, але ніхто нічого мені не казав. Але в якийсь момент, коли ми сиділи всією компанією поруч і не дуже були уважні, бо постійно розмовляли, жартували і т.д., мені потрібно було вийти. А коли я повернувся, то моє місце було чомусь зайняте. Тому, мені довелося піти в кінець залу і сидіти там. Так як я нікого не знав, то мені нічого не залишалося, як просто сидіти і слухати, що каже спікер. І ось, на сцену вийшов Олег Боков і казав спіч з приводу покликання. В якийсь момент, він зачепив тему пасторства і саме тоді коли він це казав в мене пролунали такі думки: «чому ти не можеш погодитися? Що тобі заважає? Невже ти не можеш просто довіритися Богові?». В цей момент в мене ледь сльози не покотилися з очей. Після цього, коли ми вже приїхали назад в Дніпро, я став дуже сильно молитися, аби Бог дав мені останню відповідь через пастора, або ж через близьку мені людину і щоб хтось з них зачепив тему пасторства. І ось, коли ми з молоддю проводили молодіжне служіння, я як молодіжний керівник громади казав проповідь і вже після служіння, один молодий чоловік, Олег Музика, який був мені близькою людиною, сказав наступні слова: «дякую за проповідь, пастор Олександр». В цей момент я замлів й зрозумів, що це саме вона, це відповідь від Бога, хоча я навіть і не думав за Олега, коли просив у Бога відповідь. Саме в цей момент я сказав сам в собі: «добре Боже, я здаюся!».
Після цього, я сказав пастору, що згоден піти навчатися, щоб також служити пастором і після чого, в серпні 2022 року я поступив на богословський факультет.
- Сьогодення
Коли я приїхав до Бучі поступати на навчання, в мене знову з’явилися сумніви. Тому, я просто вирішив довірити це питання Богу, і зранку, перед екзаменом, я просив, щоб Бог підтвердив, що я дійсно там, де повинен бути ти, щоб Він допоміг мені добре здати екзамен, що в свою чергу Він і зробив.
Під час навчання, я повідомив про це свою тьотю, вона мене привітала, але через декілька днів подзвонила до мене почала питати мене, чи дійсно я добре все обміркував. Справа в тому, що в мене діабет першого типу і на фоні цього, вона почала казати що доля пастора тяжка і що пасторська діяльність дуже б’є по здоров’ю. Я запевнив її, що все буде добре, але ця розмова застрягла в моїй голові і я знову почав сумніватися, хоча до цього, я був дуже впевнений, що це мені не завадить, бо саме так я і відповів, коли проходив співбесіду в конференції. Згодом, коли в одну із субот ми сиділи із моїм другом і одногрупником Владом Тищенко та розмірковували над Біблією, він сказав мені наступне: «я вважаю, що Бог тебе покликав на це служіння і вірю, що твоя хвороба в тебе не просто так, вона тобі дана Богом, щоб ти більше відчував потребу в Ньому і покладався повністю на Нього». Після цієї розмови, я знову запевнився у тому, що те, що я знаходжусь тут, це дійсно Боже покликання. Потім, через деякий час, коли я зідзвонювався із своїм двоюрідним братом, він мені сказав наступне: «не втрать це покликання і цей шлях». Ці його слова мене в той час підбадьорили і дали ще більшу впевненість.
В липні 2023 року, коли я проходив практику в таборі YourCamp, в мене через деякі обставини і труднощі, знову почалась боротьба всередині і знов почались сумніви щодо того, чи дійсно я хочу і чи дійсно я зможу звершувати пасторське служіння. Я почав знову активно молитися з цього приводу і просити Бога, щоб Він мене направив в правильному руслі. Через деякий час, в поле моєї уваги потрапив дев’ятий вірш першого розділу книги Ісуса Навина. Саме в цей момент, я зрозумів, що Бог дійсно хоче, щоб я йшов цим шляхом і не боявся, а довірився Йому у всьому, бо Він завжди поруч.
В минулому навчальному році я виконував служіння голови УАТІ і вважаю, що саме Бог мене покликав на цю посаду, бо з початку, я навіть не хотів іти в студраду і навіть не думав про це. Але через деяких людей, Бог все ж таки достукався до мого серця і тому я погодився звершувати це служіння, а також готовий іти до останнього, бо тепер я не кажу «чому я?», я кажу «Він цього хоче!».
Плюс до цього усього, в минулому році, а саме 09.09.23, я був на природі зі своїм одногрупником Владом Тищенко, і ми розмірковували над Святим Письмом, а саме над двадцять восьмим і двадцять дев’ятим текстами восьмого розділу послання до Римлян. І це місце із Біблії, знову мене запевнило, що те, через що я зараз проходжу і що проходив до цього, не просто так і що я дійсно на тому місці, де саме і повинен бути, бо на це є воля Божа.
Сьогодні ж, я виконую служіння пресвітера в Студентській Церкві м. Буча. Я переконаний та впевнений, що цим шляхом веде мене Господь, тому що бачу які благословення я маю завдяки цьому служінню, особливо щодо того, що стосується особистісного зростання.
