Мед і терен
Що об’єднує наукову конференцію, середньовічний замок і Романа Курилюка?
Файне місто Тернопіль!
МЕДОБОРИ
8–12 листопада 2007 року їздив на конференцію з журналістикознавства у санаторії «Медобори» під Тернополем. Багато цікавих людей.
Читав доповідь про історію адвентистської преси в Україні. З Божою поміччю, доповідь було помічено «настільки», що мій науковий консультант Алла Анатоліївна Бойко зауважила: час писати статті про медіа інших конфесій, а то мене запам’ятають як дослідника тільки адвентистів.
Виставка з 12 полотен 90х70 см, вишитих греко-католиком Олегом Ликтеєм, що зображають хресну дорогу Ісуса Христа. Створена в пам’ять про трагічну загибель сина, серія витримала більше 80 доброчинних виставок у різних містах України.
Згадалася вишивка Закону Божого, виконана слобожанською адвентисткою Євгенією Матросовою. Там єдине полотно, хоч 1,30х1,60 м. Приємно усвідомлювати такі паралелі. Ідентичність – не порожній звук.
Хоч і в непоганих умовах (у санаторії було досить прохолодно), але ті два дні жив «на роботі». Та все змінилося, коли за мною приїхав старий друг.
РОМКА
Курилюк учився в Харкові в залізничнім технікумі. Там і знайшов живого Бога.
Перша за сім років зустріч не розчарувала.
«– Життя досить одноманітне. Працюю електромеханіком на залізниці. Платять непогано, як для села. Хоч собі не належиш. Робочий день ненормований. Щоб був щосуботи в Церкві, товариші мають тебе «прикривати». Далі ти їх – в основному пиятику.
На початку пропонували кар’єру. Але я давно рішив, що то не для мене. Щодалі «вверх», тим частіше треба порушувати день Господній, давати хабарі, лукавити, пити магаричі з начальством.
За всі роки жодного разу не вийшов на роботу по суботах. Уже не раз лякали звільненням. Тримають, бо немає заміни (хоч останнім часом кілька осіб закінчує навчання), та через гарантовану тверезість, а на транспорті це має значення.
Чекаю, поки мене звільнять по статті – не хочу бентежити батька самовільною «відставкою». Він уважає, що в мене хороша робота. Я не сперечаюся, проте бачу, що для мене тут перспектив нема.
Хочу почати власну справу коло землі. Займуся фермерством або квіткарством».
Дороги в Збаражі ввечері майже не освітлено. Роман двічі гальмував, одкривав двері й гукав у темряву: «Вам до Тернополя? Сідайте». Провіз чоловіка, куди той просив, не взяв грошей, ще й подарував книжку.
«– Як ти так ризикуєш? Часто провозиш задарма?
– Мене часто підвозять. От і я стараюся».
Як сказала Лідія Москаєва з його громади, «може, він найкращий християнин із нас. Скромний, тихий, роботящий, активний, духовний. Від нього постійно отримуєш підтримку – моральну, духовну, матеріальну. Одне мене турбує – що він усе ще самотній».
Щосуботи звозить бабушок із сусідніх сіл на служіння.
Закінчує Буковинський біблійний інститут у Чернівцях.
Із друзями розносить по селах газету «Вічний скарб». Розповідав, що баптисти й п’ятидесятники під впливом нашої літератури задумуються про освячення суботи, піднімають це питання у своїх громадах. Одному п’ятидесятнику так сподобалися книжки «Велика боротьба» й «Христос – надія світу» Олени Вайт, що він їх розпродав більше, ніж адвентисти в тій окрузі.
Принциповий оптиміст. За суботу попали в дві аварії. Каже, це перше ДТП за два роки водіння. «Оце, – думаю, – відмітили зустріч».
Зранку, коли одвозив сім’ю тернопільського пастора Ігоря Лосика до церкви, його забрьоханого «Жигулі» «поцілував» у бампер молодий таксист. Досвіченіший пастор одібрав у таксиста документи, пізніше взяв у того гроші з обіцянкою повернути здачу.
Замісць бідкатися з перспективи ремонту, Роман повторив кілька раз за недовгу дорогу: «Шкода того хлопця. Він не так заробить, як… Треба з того випадку якийсь зиск мати. Скажімо, його до церкви привести. Пораджуся з пастором, як це краще зробити».
Вдень, пропускаючи джип, збочив на праву смугу, щоб оминути яму. Зранку йшов мокрий сніг, і машину потягло по калюжах на обочину, «потерши» об смугастий парканчик спочатку заднім, потім переднім крилом.
Я почав його лаяти, нащо ми не поїхали з Теребовлі до Тернополя потягом або автобусом.
…Наступного ранку Роман бадьоро заявив, що батьки планували тої неділі їхати до родичів у Заліщики. Однак через непрезентабельний стан машини візит було перенесено. «Цю бляху нема чого рихтувати. Це Господь так улаштував, щоб ми сьогодні погуляли містом».
ТЕРНОВЕ ПОЛЕ
Тернопіль є одним із найтяжчих регіонів України для адвентистської проповіді. На цю «передову», як мені здалося, Бог посилає найкращих Своїх «бійців». Тутешня Церква «бере» якістю. Схоже, це правильний підхід.
Це давні греко-католицькі території. Наразі маємо 450 адвентистів на півторамільйонну Тернопільщину. У сусідній Чернівецькій області з таким приблизно населенням адвентистів більше, ніж у всій Росії.
А тут легше побудувати молитовний будинок, аніж створити громаду. Тільки п’ять груп в області не має власних приміщень.
Міська громада збирається в ошатному двоповерховому будинку майже на берегу Тернопільського става – чималого штучного озера посеред міста.
Свято жнив проходило в суботу ввечері. Було переповнено не тільки затишну залу на 160 місць, а й коридор.
Обсяг і ретельність підготовки програми – понад усякі коментарі. Дві години минуло як мить.
Один дитячий блок тривав майже півгодини. Костюми, реквізит, сценки, пісні, вірші – за всім цим відчувалась підготовка не одного тижня. Наступного дня дізнався, що діти планують повторити цю програму в будинку перестарілих.
Коли ми з тернопільцями говорили про відмінності східно- і західноукраїнського менталітету, вони наголошували на власному індивідуалізмі, мовляв, «тут кожний собі на умі». Принаймні за два дні я того не відчув. Самі ж кажуть, що на заході України неможливо, щоб до гостя в Церкві не підійшли й не запросили на обід і нічліг.
Довелося побачити особливу людину – єдиного (поки що) адвентиста з Почаєва – найбільшого форпосту православ’я Московського патріархату в західній Україні. На початку 2003 року по програмі «300–300–300» пастором Павлом Бубряком було придбано молитовний будинок і в березні проведено перше богослужіння. Через пару днів він практично на кожному стовпі бачив свій портрет із поясненням: «Особливо небезпечна секта». Звичайно, на цю рекламу було відредаговано відділом релігійної свободи. Пастор Іван Чернушко виїжджав у Почаїв, щоб висловити свій протест проти незаконних дій наших «братів християн». Але в цій ситуації видно й позитивне: брат Павло став там відомим служителем.
Людина, про яку ми говоримо, стала «першим снопиком» трудів і молитов адвентистів: шістнадцять днів він ходив на євангельську програму за п’ять кілометрів (із них два лісом), аби слухати Боже Слово. І воно виявилося авторитетнішим, аніж досвід усього життя, проведеного поруч із відомим монастирем.
…Не відстає на Буковині й інформаційне служіння.
В Чернівцях більше чотирьох років виходить конференційна газета «Інформаційний вісник». Зі звіту пастора Чернівецького району дізнаємося, що раз на місяць дев’ять громад міста відвідує з соціальною програмою сиротинець, дитячий притулок, онколікарню, в’язницю, міськлікарню, а дитячу лікарню, психлікарню й наркодиспансер – двічі. Розповсюджується більше 2700 примірників «Вічного скарбу». По області відвідують будинки перестарілих, сиротинці та в’язниці.
Буває, євангельські програми виливаються в богословські диспути. Дякувати Богу, навіть не дійшовши згоди, православні й католицькі священики не нагнітають напруги, а навіть запрошують адвентистських служителів на чай.
У Чернівцях пасторське подружжя – Борис і Жанна Демчук – випускає дитячу газету «Скарбничка». У грудні цьому симпатичному друкові виповнюється два рочки. Вітаємо!
…Коли я розповідав про богослужіння в Теребовлі, пастор Ігор розпитував про членів тамтої групи.
«– То Ви знаєте їх усіх?
– Так. Я люблю бувати серед людей».
І розказував про духову стійкість і обов’язковість учорашніх католиків і мусульман. «Їх дуже тяжко навернути, але я не знаю кращих служителів. Такі люди не знають слів «не хочу», «не буду», «ніколи»… Воля Божа й людська нужда – залізний закон для них».
…Гостеві зі сходу кидається в око інша соціальна роль релігії в тутешньому публічному житті – відповідно, з відмінними наслідками.
Храми просто всюди. Від ультрасучасної «голки» католиків-харизматів –
до маленької каплиці над джерелом на Співочому Полі, де, незважаючи на морозець, десятки людей вистоюють на колінах своєї черги коло входу.
Священик-автокефал на вінчанні у Здвиженській церкві, найстарішому храмі міста, давав настанову молодим, як зберегти гармонію у шлюбі. Я погодився з усім сказаним. Хіба що було, на мою думку, трошки переоцінено значення фінансової підтримки Церкви для сім’ї. Та все може бути.
Ігор і його дружина Надія невдоволені, що християнську етику в школі їх дочці Ірі викладає монашка, яка привчає учнів молитись діві Марії. «Та ми пишемо заяву про відмову од цього факультативу, та й по всьому. Щоправда, в старших класах буде іспит. Але дотепер адвентисти все розказували з біблійних позицій, і їм ставили відмінні оцінки». Не схвалюю ідеї молитви до діви Марії, але Іра розповідає, що весь її четвертий клас разом молиться перед контрольними роботами. У мене багата фантазія (філолог), але чогось подібного уявити в загальній харківській школі я не здатен.
Спитав у Ромки, чому в греко-католицьких храмах сучасний розпис. «Совєти особливо нищили внутрішнє оздоблення цих храмів після лжесобору греко-католицької Церкви 1946 року, коли її єпископи нібито «проголосували за приєднання УГКЦ до Московського патріархату». Ясно, що зламати хребет антирадянській партизанщині цих країв без руйнування її ідеологічної основи було просто неможливо.
Сміття незрівнянно менше, ніж на сході, особливо в парках. Скульптура есхатологічних мотивів.
На центральній площі Волі замісць колишнього пам’ятника Леніну – статуя Данила Галицького.
Найкраща музика – відсутність матюків…
Бігборд: «Хочеш перемагати? Перебори звичку до алкоголю й тютюну». Менше реклами цигарок (бачив один раз) і алкоголю (не бачив зовсім). Менше голизни на плакатах.
…Останній спогад – хмара голубів перед драматичним театром імені Шевченка. Коли перед тобою злітає пара сотень птахів, виникає просто містичне відчуття.
Фото автора
.
