Психопатологія постмодернізму: інтерпретація Олександра Глущенка
Чи є історія літератури історією хвороби? Відповідь на це запитання, як на мене, криється в тому, хто є автором тієї літератури і, відповідно, її історії.
Костянтин Москалець, сучасний український літературний критик, есеїст, поет і прозаїк одну зі своїх статей назвав так: „Історія літератури не є історією хвороби”. Відносячи себе до класицистичного напряму літератури і будучи апологетом неокласиків, він уважає себе їх продовжувачем.
Та чи існує альтернативного шляху розвитку літератури, і що найважливіше – паралельного, приміром, тим же послідовникам неокласиків? Найпереконливішим доказом позитивного ствердження даної тези є перехід модерної літератури на рейки постмодернізму. Особливу увагу хочу звернути на його психопатологічний дискурс, який розпочався якраз у часи зародження і розквіту „здорової” літератури (уточнення: ненародницької), до якої зараховуються ті ж таки неокласики.
Але якщо порівняти, для прикладу, таких представників неокласицизму, як Микола Зеров та Максим Рильський із „тихим модерністом” (за висловом К. Москальця) Володимиром Свідзінським та сюрреалістом Богданом-Ігором Антоничем, а потім провести паралель із сучасними поетами Григорієм Чубаєм та Костянтином Москальцем, з одного боку, і Сергієм Жаданом та Юрієм Андруховичем, з іншого – то, безсумнівно, останні два є типовими представниками постмодернізму. Та не можна заперечувати факт присутності тіні психопатологічного дискурсу в поезії їх сучасників-„опонентів”. Вірші К. Москальця, дуже близькі і дорогі для мене – то сплав вічної, непорушної античності і хворобливих впливів сучасного світового божевілля.
Найяскравішим же класичним представником даного напрямку, як недивно, є Іван Франко зі своєю ліричною драмою „Зів’яле листя”, джерелом написання якої став щоденник самовбивці.
Розглядаючи літературу не як об’єкт літературознавчого дослідження, а, скоріше, як пацієнта на прийомі у психіатра, можна дійти такого висновку: усяка талановита творчість нереалістичного спрямування, а особливо поезія, або «мовлений живопис», і живопис, або «німа поезія» (за Симонідом Кеоським), не поставлені на комерційну основу, це – хвороба у широкому розумінні цього слова. Проте ні в якому разі не можна вважати хворобу мотивом будь-якого творчого акту. Вона тільки сигналізує про певні напрямки і тенденції у задумах та самовираженні.
І ще одне. Всяка творчість такого штибу є свідомою, а інколи – несвідомою спробою мистця вилікувати себе.
***
Я не ненавиджу тебе, –
А сльози котять по обличчю:
Страшенний сум, важенний тяг
Мого життя, що по узбіччю
Дороги… Дорого схилитись
Перед небесною красою, –
Єси ти суєта й омана, –
Для серця дорого. Не тою
Назвав тебе я, дорогою
Для серця. Іншої не треба
Повік. Та нині сльози щастя
Не знають упину. Для Феба
Ж е р т в о п р и н е с е н н я вони
Після переступу й вини.
***
Навіщо, щастя, ти понині
Терзаєш смутком води сині,
Душі пекучая спокуса,
Проте на тебе я молюся
І день, і ніч? Не варте щастя
Без хліба й винного причастя, –
Душі шалене богоборство, –
Нічого. Не моє упорство
Владає нині у цім світі –
Його. Та скоро прийде осінь,
Позачергово, в м е ж и л і т т і,
І на твоїх устах в покосі
Знайду я краплю того меду,
Якого смак я чую й досі.
***
Білою журбою туга оповита,
Літа молодії забирає час.
А на серці радість, вірою зігріта,
Вірою у те, що Бог єднає нас.
Пройде перебійся і настане вічність,
І любов спокійна огорне серця.
Вже не буде більше панувати бідність,
Вбогість і безглуздя досягнуть кінця.
Але поки туга журою сповита
І літа шалено відлітають враз. –
Не віддам останню радість, що зігріта
Вірою у те, що Бог єднає нас.
***
О як хотілося б любові навесні,
Любові чистої, незайманої, вічної,
Яка не може не літати, мов у сні,
Яка живе життям широким, героїчним.
Навіщо ж нами так принижено буття?
Чому не можемо ми знов піднятись в небо?
Нажаль, як ті мерці, що йдуть у забуття,
Йдемо ми по життю, відмовившись від себе.
І туга: у вочах, у серці, на вустах,
І біль, що знову не вгамується до ранку.
Всесильний Боже, прошу, Ти прилинь, як птах,
Зцілити мою душу хвору до світанку.
***
як можна жити і не вірити собі
чому життя таке повільне й безкінечне
коли стоїть перед очима та огида
яку вже скоїв ти або не ти
або хтось інший у твоєму тілі
а може все це сон який наснився
мені коли я нівечив провалля
коли вже світ наш зміниться на той
де неможливо збожеволіти до ранку
***
блазень що знову і знову шукає
слушного випадку свого приниження
втіхи солодкої муки нестерпної
гіркого смаку полону й відчуження
в темряві ночі томивсь напівпошепки
межи холодного білого мармуру
***
засніжені душі скорботні могили
момент зціпеніння настане й для вас
бо кожен хто хоче поживитись братом
моралі солодкої випити чан
не дати нікому себе розіп’яти
по тому ви будете знову скорботні
скорботні могили засніжені душі
***
губо-носо-око-рото
простір для нових ілюзій
копирсатися в багнюці
наш з тобою спільний досвід
гра на нервах як хвороба
як зараза що лікує
що лікує і рятує
божевільними руками
мама хто ми наркомани
що прикинулись святими
що прикинулись глухими
і німими і сліпими
і здоровими не стали
і брехати не навчились
значить совість ще на місці
хоча де воно те місце
та не можем зрозуміти
в чому наше вічне щастя
бо немає того щастя
бо не там його шукаєм
губо-носо-око-рото
простір для нових ілюзій
копирсатися в багнюці
наш з тобою спільний досвід
попід тином під забором
побиралася дитина
я спитав у чому щастя
а вона сказала їсти
хочу їсти хочу пити
хочу маму я любити
хочу бути тільки з нею
в світі злому і чужому
хоч немає тої мами
хоч шукав її повсюди
все одно її люблю я
все одно вона хороша
все одно вона хороша
все одно вона найкраща
та нажаль не знає рідна
як на неї я чекаю
мамо мамо де ти люба
хоч слівцем ти обізвися
хоч на хвильку пригорнися
ти до рідної дитини
та мовчить глуха паскуда
бо не знає що сказати
бо сама така ж нещасна
бо саму колись жбурнули
і турнули і жбурнули
і відмовились назавжди
а тому потрібно знати
що чого від кого ждати
губо-носо-око-рото
простір для нових ілюзій
копирсатися в багнюці
наш з тобою спільний досвід
розгубилася дитина
і не знає що робити
що робити що поїсти
і куди сердешній дітись
куди дітись та податись
бо нікому не потрібна
бо нікому нема діла
до живої до святині
мамо мамо де ти люба
де ти рідна де хороша
зупинися й повернися
бо на тебе я чекаю
люди добрі схаменіться
і скажіть мені відверто
скільки ще страждати дітям
в дикому й дурному світі
та мовчать скажені люди
б о ж е в і л ь н і й б о г о х у л ь н і
скаженіючи від страху
за свою товстеньку шкуру
губо-носо-око-рото
простір для нових ілюзій
копирсатися в багнюці
наш з тобою спільний досвід
***
скажи навіщо серце в грудях стигне
немов той попіл спаленого щастя
щоб не було його і вже не буде
чому ж так плаче тихо трудне серце
дурне воно чи зовсім вже здуріло
ні не здуріло просто б-о-ж-е-в-і-л-ь-н-е
від кого чи від чого серце вільне
від ВСЬОГО вільне та ВІН має силу
привладнити його миттєвим рухом душі
немає в серці покаяння за ті роки за ті слова
за ті страждання болючі
пережиті розставання із серцем серця
що ж то за омана
що за облуда хворі очі вкрила
моє то щастя що ніким не знане
напевне але чує
трудне серце щось чує
***
Знову зустрілися ми із тобою –
Тільки не йди.
Щирі слова запанують навколо –
Тільки не йди.
Може не знаю тебе я свідомо,
Але мені вже багато відомо.
Тільки не йди, тільки не йди,
А якщо підеш, я буду чекати.
Тільки не йди, тільки не йди,
Я буду чекати на тебе завжди.
Я буду чекати, я буду чекати,
Я буду чекати на тебе завжди.
Те, що не можу без тебе і днини,
Те, що не можу без тебе й хвилини.
Зоре вечірняя, вранішня ластівко,
Голос для мене твій став, немов заспівка.
Я заспіваю тобі на прощання,
Щоб відбулося довічне єднання.
Знову зустрілися ми із тобою –
Тільки не йди.
А якщо підеш, я буду чекати
На тебе завжди.
***
не залишу тебе самотню
хоч би як не просили друзі
хоч би як не конав у тузі
не залишу тобі безодню
не віддам я тебе нікому
хоч би як не залізли в душу
хоч би як не волали мушу
не віддам не знайду по тому
не пробачу тому хто плаче
щоб пустив я тебе від себе
щоб пробачив я тим хто в тебе
рвали серце лахміття наче
