Іван Верстюк. Есеї

БАЖАННЯ ПРАВДИ

БІЛЬ І МОЇ НАВКОЛО НЬОГО РУХИ

ЛЮДИ І Я

СПОВІДЬ
***

БАЖАННЯ ПРАВДИ

Всі мої тексти, статті, прозові та поетичні твори – це завжди один і той самий потяг до правди. Не до якоїсь з її більш чи менш скомпрометованих версій, а саме до правди в її максимально цнотливій чистоті. Я не написав би ні рядка за все своє життя, якби мені не кортіло так сильно дізнатися, що насправді означають ті чи інші слова, ті чи інші явища, дії, процеси. Саме на цьому шляху й знаходжу свою власну філософію, своє власне розуміння реальності.

А в реальності триває постмодерн. Складний, неоднозначний, завжди з прихованим змістом, завжди не до кінця відвертий, провокативний, спокусливий. В сьогоднішню епоху вдвічі складніше залишатися собою, ніж в будь-яку іншу з минулих епох, адже за кожним написаним та, відповідно, прочитаним і здійсненим в бутті словом стоїть якась екзистенційна сила, яка змушує світ перед цим словом розкриватись, його в собі й собою реалізовувати. За таких умов і правда набирає дивного вигляду, перетворюється на коефіцієнт між прочитаним та подуманим. Тому я хочу закликати кожного, хто читатиме мої есеї та інші мої твори, бути уважними в своєму читанні, враховувати, що через внутрішню рецепцію певних запропонованих мною словесних реальностей вони (тобто ці реальності) дійсно стають правдою, починають приймати участь у бутті, і після того позбавити їх цього права неймовірно важко.

Література та життя взаємоздійснюють одне одного – ось що можна було б покласти в основу кожної спроби зрозуміти хід моєї думки. Слова та вчинки, слова та їхній зміст – це не окремі, відірвані одне від одного категорії, але обов’язкова, необхідна буттєва єдність. І тому кожен відвертий текст є сповіддю, кожна поезія – славослів’ям, кожна стаття – вердиктом. Інакше в епоху постмодерну бути не може, і в цьому – найбільша клятва кожного сьогоднішнього Автора.

***

БІЛЬ І МОЇ НАВКОЛО НЬОГО РУХИ

Мені все болить. Я маю в собі якусь гіпертрофовану здатність відчувати всесвіт, і тому в мені постійно десь щось болить. Мені погано. Мені дуже погано. Я взагалі не знаю, чи довго ще зможу так жити, адже страждання має сенс тільки тоді, коли воно колись закінчується, а логічним кінцем мого страждання могла б бути тільки смерть, повна, відчайдушна смерть без жодних сподівань на реінкарнацію. Моє страждання потребує смерті, воно просто вимагає смерті, вважає її єдиним достойним шляхом для самоствердження. Біль! Як же мені болить!.. Не знаю, чому це, не знаю, за що це, за які мої гріхи, чим я винен перед Богом, перед людьми, перед природою. Я дуже, дуже страждаю. Я вже починаю бути стражданням, перетворююсь на мікрони болю й взаємодію з середовищем вже не як homo sapiens, а як група мікронів болю. За що мені це, Господи, за що Ти караєш мене?

В мене постійно чорніє в очах, паморочиться в голові. В мене болить серце, мені важко дихати. Я не можу довго стояти на ногах, в мене слабкі руки й увесь тулуб теж слабкий. Я – абсолютна немічна людина, тобто в жодному разі не придатна для таких страждань. Я проклинаю свою долю.

В короткі паузи між приступами болю я встиг виробити власний світогляд. Можливо, він не є якимось надто вже оригінальним, але це мій особистий, оригінальний світогляд, і я прошу його шанувати. На мою думку, ми живемо у світі, де хтось один мусить страждати за всіх, за кожного, хто грішить, хто робить щось погане, хто обирає зло. Добро хоча й сильніше, ніж зло, але воно пасивне й надто самовпевнене. Зло ж не таке вже й слабке, воно теж спроможне на великі вчинки, от тільки воно не здатне зрозуміти свою місію, своє місце в космосі. Зло потерпає від власної непотрібності. Зло не має симпатій ні до кого, навіть до себе, і тому воно теж якимось особливим чином страждає. Люди, тварини, всі живі істоти – це все жертви добра й зла, вони відчувають на собі дію вищих сил і не можуть нічого вдіяти. Дехто з них страждає.

В цій картині світу я не дуже добре бачу своє місце. Можливо, Бог не хоче, щоб я його бачив. До речі, я забув сказати про те, як я розумію Бога. Бог – це Те, що залишиться, коли зникне світ. От така дивна теорія. Я дійсно впевнений, що світ поступово зникає, дематеріалізується чи щось таке. В нього є ще досить багато часу попереду, то ж він не поспішає, але все одно врешті зникне. Будь-який інший варіант не є можливим. Світ приречений, і ми – разом з ним. Як це погано, як це страшно, я не можу цього прийняти, але я змушений це терпіти… Чи ж це варте того? Чи не краще було б взагалі ніколи не народжуватись, стати об’єктом аборту абощо?!

Звісно, через ці мої внутрішні почування я зобов’язаний протестувати, якимось чином демонструвати своє ставлення до всього, мені треба кричати, галасувати, привертати до себе увагу. Хтось, можливо, здатен буде мені допомогти, витягнути мене з цієї прірви болю, а я в свою чергу потім допоможу ще комусь. Так було б правильно. Але так не буде, тому що я проти цього, я не буде ні протестувати, ні кричати, ні галасувати, ні взагалі виказувати свій біль, свої страждання. Я мовчатиму. Мовчатиму, як завжди це робив у дитинстві, та й у дорослі роки теж так чинив. Саме мовчання кожного разу було моєю найсильнішою зброєю, моє останньою надією. І я буду мовчати про все – про свій біль, про свої філософські теорії, про інших, про ідіотизм життя. Ніколи нікому не розповім про те, як сильно я полюбляв у юнацтві мріяти і як потім жодна з цих мрій не стала дійсністю. Я, певне, погано мріяв, не так, як треба. Хтось вміє і може мріяти краще, ніж я. Про це я нікому не скажу, хай це буде моєю найважливішою таємницею чи навіть клятвою. Від неї я буду рухатись до джерел болю, до небесних коренів страждання і тим самим я досягну Бога. Бог – це теж біль, абсолютно чистий і прозорий біль, без жодних домішків чи нечистоти. Богу болить, і мені болить, так що ми з Ним чимось схожі. Але, все ж, не можна так казати, адже Бог – вищий від людей, від тварин, від атомів і молекул. Бог – це Бог, недосяжна трансценденція, річ-у-собі, найпотужніший суб’єкт, який може зробити все, що забажає. І саме через це так болить тим, хто не вірить у Бога, хто заперечує його буття. Це ж так хибно, до того ж так химерно, невиразно, оманливо. Як можна заперечувати Бога? Як можна не відчувати цей божественний біль, котрим просякнуті всі божі творіння – від найпростішого до найскладнішого, тобто до людини, цієї незграбної істоти з хворобливими натяками на соціальність? Без болю не було б ні світу, ні чогось іще, біль – це основа життя. Саме болем виправдовується кожна річ і кожна істота, в болі – все.

***

ЛЮДИ І Я

В мене завжди була звичка прогулюватися після обіду. І не так через власне бажання прогулятись, як просто від неможливості чимось займатись – по обіді мене, як правило, дуже тягне до сну, і я абсолютно не можу знайти в собі сили якось цьому протистояти. Надто складно для мене. Тож я гуляю.

І, звісно, немає кращого заняття під час прогулянки, ніж розглядати людей, роблячи припущення щодо того, ким вони є та як вони живуть. З цього споглядання чужих облич в моїй свідомості складалися цілі серії історій та біографій мешканців мого міста, вулиці якого, здається, просто створені для того, щоб надихати на пізнання та вивчення людей.

Відверто зізнаюсь, що від природи я маю в собі закладений непересічний талант аналітика. Немає такого явища у світі, що я б не міг розкласти його на складові частини і подивитись, що з цього вийде. І тому ті історії, котрі я видумував про перехожих, що їх зустрічав під час прогулянок, видавалися дуже реальними та багатими на зміст. Саме тому я вирішив деякі з них відтворити на папері та запропонувати на розсуд шановної публіки.

ЄВГЕН.

Євген – наркоман. Звісно, сам себе він наркоманом не визнає, але насправді це саме так, адже 95% свого вільного часу він витрачає на пошук наркотиків та перебування у стані їхньої безпосередньої дії на організм. Хоча, треба відзначити, Євген таки має підстави не вважати себе наркоманом. І ось які.
Він почав вживати наркотики, маючи 15 років, тобто ще будучи школярем. Друзі порадили, що, мовляв, вельми крута штука й усе таке. До того ж, Євген полюбляв переглядати музичні відеокліпи по телевізії, пісні в котрих були, як йому здавалося, переповненими натяками на різноманітні наркотичні стани. Хлопець навіть розподілив усі свої улюблені музичні колективи на класи та групи відповідно до системи класифікації наркотичних речовин, прийнятої Міністерством охорони здоров’я. З тої пори все переплуталося в голові бідолашного хлопця. Все сучасне популярне музичне мистецтво здавалося йому одним суцільним закликом до вживання наркотиків, які повинні були, за припущеннями Євгена, принести людям щастя та свободу, а головне – шалену талановитість та розум. Євген не дуже довіряв регулярним нагадуванням з МОЗ про шкідливість наркотичних речовин – він думав, що медики просто не хочуть дозволити всім людям вживати наркотики, адже їх, по-перше, мало і на всіх не вистачить, а по-друге, навіщо кожного робити талановитим і розумним? Якщо всі будуть талановиті та розумні, то ці якості врешті девальвуються та не матимуть жодної цінності. Не зважаючи на свій молодий вік, Євген дуже добре розумів ці речі – він досить таки точно, як сам вважав, обчислив, якою повинна бути кількість талановитих людей (тобто музикантів, художників, письменників) серед населення планети, щоб вони були для всіх цікавими та загадковими. На жаль, точно встановити ці цифри наразі не вдасться, але можна припустити, що в будь-якому разі Євген відносив себе до цієї незначної, але такої виняткової групи. Єдиним шляхом реально до неї потрапити Женько вважав вживання наркотиків.
Для першого разу Євген спробував покурити маріхуану, тобто „просто травку”. Викуривши з друзями певну значну її кількість, Євген справді відчув себе якось так, як до цього ще не відчував. І не те, щоб це було справді відчутне сп’яніння типу алкогольного, але щось таке дивне і, найголовніше, чуже, незвичне турбувало його бідолашну свідомість. А там, як хлопець дізнався пізніше, проривалася на волю якась страшенна істерична сила, сила дионісійського екстазу. Євген її відчув і надовго заховав у своєму серці. Ця сила та викликані нею переживання дозволяли юнакові довго, годинами роздумувати про себе, своє життя в таких дуже тонких, але водночас і дуже мінорних тонах, все більше і більше схиляючись до повномасштабної депресії. А із свого досвіду перегляду відеокліпів Євген добре знав, що депресія – то перший крок до повної і абсолютної талановитості. Кайф, виявляється, в тому й полягає, що з першою дозою наркотиків до твоєї свідомості потрапляє, виблискуючи темрявою, промінь негативної містичної енергії. Він спричиняє невідворотні зміни в психіці, змушуючи її інтенсивно працювати в мінорній тональності, тобто, фактично, потроху зсуває її в зону цілковитого зла, де від віку живуть якісь страшні істоти, котрих в нормальному стані ніхто, здається, не може побачити, але от у стані наркотичного сп’яніння вони досить таки відверто дають про себе знати, легко йдуть на контакт, називають свої імена, пропонують дружбу та, і це найцікавіше, якусь ексклюзивну містичну допомогу. Звичайно, знання про існування цих істот – Євген це не одразу зрозумів, але спочатку тільки відчував – дає підстави до цілком виправданого відчуття власної винятковості у світі, а це, в свою чергу, є головною основою талановитості, тобто саме того, що юнак і шукав.

Інша річ, що для навколишніх Євген почав здаватися неприємним хлопцем з хворобливою поведінкою, не без натяків на талановитість, але з повною асоціальністю. З такими неможливо спілкуватись, неможливо ні про що домовитись. Їх називають дебілами.

Отож, Євген став дебілом. Спочатку він курив травку лише у вихідні дні, потім не тільки у вихідні, а згодом майже кожного дня. Почав купувати маріхуану великими партіями, адже так було вигідніше, до того ж можна було завжди продати щось вроздріб або когось пригостити. Та Євген не полюбляв нікого пригощати, він майже завжди курив один і це переважно через власну жадібність, але не тільки. Він став помічати, що йому в „накуреному” стані досить складно спілкуватись чи взаємодіяти з іншими людьми, він втрачає найелементарніші соціальні звички, а до того ж дуже всього соромиться і в першу чергу самого себе. Трапляються складні слухові та смислові галюцинації: інколи здається, що ті, хто знаходиться поруч, розмовляють про нього, до того ж обговорюють найпотаємніші та найінтимніші події з його життя, які він завжди тримав у собі, приховуючи навіть від самого себе. І це було нестерпно. Щоразу після викурення невеличкої дози маріхуани (а з дозацією цього наркотику виходило зовсім не так, як розповідали лікарі з МОЗ – чим більше ти курив, тим менше тобі потрібно було для кайфу, тобто твої наркотичні рецептори ставали все більш витонченими та чутливими) Євген потрапляв під страшенний тиск таких от смислових галюцинацій на його мозок, йому ставало дуже, невимовно погано, але навіть і це якимось дивом приносило йому задоволення. З часом наш растаман (так самоідентифікують себе регулярні курці маріхуани) прийшов до думки, що головне в наркотиках – не фізичні відчуття, а духовні переживанні і духовний зміст, який вони несуть. Звісно, приємно, колі тілом розливаються хвилі розслабленості та солодощів, але це для Євгена відтепер було не головним. Його цікава духовний та, якщо можна так сказати, філософський аспект цієї справи.

В дитинстві Євген майже нічого не чув про існування Бога – ні від батьків, ні від когось іншого. Але десь з чотирнадцяти років чи щось близько того хлопець починає читати так звану „езотеричну” літературу, де всі розмови точаться навколо Бога та способів знайдення зв’язків із Ним. Оскільки й у цих книгах Женя знаходив силу силенну свідчень про трансові стани, містичні екстази, видіння, то згодом це значним чином вплинуло на формування його наркоманського світогляду. Я хочу підкреслити той факт, що Євген не просто так був собі наркоманом, ловив кайф і таке інше, але він був переконаним наркоманом, сповідував справжню наркоманську філософію, висуваючи та обстоюючи конкретні ідеї й теорії, пов’язані з практикою наркотичних станів. Для Євгена вживання наркотиків було цілою релігією, яку він ревно сповідував і вважав себе, відповідно, майже святою людиною. Ось який складний психічний феномен стався з Євгеном. Ну, а те, що після двох приблизно років вживання маріхуани він почав регулярно колоти собі набагато більш важкі наркотики – це вже деталі, які нас в даному разі не цікавлять.

2. ЖАННА.

Жанна – молода дівчина. Вона навчається на філологічному факультеті одного з державних університетів свого міста. Вибір присвятити життя вивченню літератури дався їй досить легко – здається, до цього її готували ще з першого класу школи. Принаймні, вона зажди брала участь в шкільних олімпіадах з української мови та літератури і декілька разів займала в них почесні місця, так що сумнівів у виборі майбутньої професії маже не було.

Та проблема була в тому, що Жанна жила у ті роки, коли відбувався процес культурної деструкції. Щоправда, процес цей був дуже мало інституційований, тобто відбувався, фактично, тільки в серцях людей. Але все одно він мав досить відчутні наслідки і для інституцій, і для конкретних особистостей. І от в рамках цього процесу серед студентів гуманітарних факультетів почали набирати потужності деякі цікаві думки, що неначе головне для талановитого гуманітарія – це не навчання, не книги, а друзі, пиво й цигарки. Ці думки підігрівалися деякими літераторами з усіх усюд, в тому числі й з числа самих студентів, то ж ті, хто справді докладав зусиль і намагався оволодіти обраною науковою сферою, опинилися серед аутсайдерів, таких собі невдах, з котрих потрібно глузувати та знущатися.

Почали діятись жахливі речі. З Жанни постійно сміялися – з того, як вона одягається, як вона розмовляє, яке в неї обличчя та таке інше. Звісно, дівчині це не подобалося, але що вона могла зробити? Нічого. Найгірше те, що всі ці ідіотські витівки не припинялися навіть під час лекцій та семінарів. Керівництво факультету закривало очі – частково через нерозуміння, яким чином можна виправити ситуацію, частково через те, що й воно так само підпало під згубні впливи „пустунів”, назвемо їх так. Згодом деякі з учасників позаінституційної культурної деструкції, порозумнівши, пояснювали, що то відбувався „авангард”, таким способом народжувалась „нова українська філологія”. Важко зрозуміти, хто або що примушував їх до подібних зізнань, але, я переконаний, ці процеси не минули безслідно для засмічених свідомостей своїх учасників. І якщо декотрі з них (одиниці, та все одно цікаво) писали справді цікаві речі, як-от:

* * *
Гранж – це музичний стиль?
Гранж – це музичний безлад!
Гранж – це „плачуть, шановні батьки,
Стосовно дітей виношені плани,
Бо ваші діти від гранжу стали наркомани!”
Гранж – це шукати в пітьмі ніж, аби себе зарізати!
Гранж – це підлість від бридких гидот!
Гранж – це демон цілує чотирнадцятирічну дівчинку,
Яка шукає пригод!
Гранж – це бідність волі й долі!
Гранж – це… Доволі!

* * *
Прокинувшись о третій годині ночі,
Я замислився.
В чому сенс життя?
В коханні?
Тоді, якщо це так, де моя кохана?
Чи в грошах –
І де тоді, відповідно, мої гроші?
Чи в тому, аби мріяти
Про космос,
Індію,
Про те,
Щоб побути ватажком повстання де-небудь на Цейлоні:
Гей, козаченьки,
Вставаймо!
Сенс життя – у чому?!
Не знаю відповіді – сивію.
Третя година ночі…
Наснилося…

* * *
Я вже не можу дивитись кіно –
Воно повне темних силуетів
З пістолетами.
Я міг би замість того дивитись у вікно,
Але там те саме.
Тоді я сплю,
Обіцяючи собі (уві сні) змінитись на краще,
Але коли прокидаюсь,
Про все забуваю,
Запитую в себе класичне „Де я ?”,
Швидко відповідаю
І мчу до кухні пити гірку долю кави.
На кухні мрію,
Планую кінець тижня,
Сподіваюсь на щастя…
Раптом припиняю мріяти –
Починаю згадувати
Шкільні уроки з української літератури,
Її вічні сюжети.
Жінка-поетеса, люстерко, марево, книги,
Жінка-поетеса, люстерко, марево, книги,
Жінка-поетеса, люстерко, марево, книги.
Ніч. Піч. Торшер. Служка. Сварка.
Ніч. Піч. Торшер. Служка. Сварка.
Ніч. Піч. Торшер. Служка. Сварка.
Де ти, натхнення нерозумних шістнадцяти років?
Де ви, байдужі безглузді балачки?
Де портрети ще зовсім нещодавно настільки милих знайомих?
Танатос, Танатос, Танатос,
Горе, горе, горе…
Символічна лінія буття:
Досвід потойбічного відчуття.
Гарна аскетична чорна квітка –
Символ інтелектуального шляху,
Музична правда часу, простору, добра.
Легше думаю подальше:
Підступив під горло сум, ворог поезії,
Тичеться білою вороною прямо в мову,
Щоб його взяло!
І, уникаючи розмов,
Я взяв перо й, трохи побоюючись,
Писав,
Розглядав розумом кристали,
Онтологічні формули всіх можливих світів,
Всіх дійсно дивних поезій.

* * *
Молодий талановитий художник
Хоче показати свої роботи майстрам,
Адже зле ховати плоди часу –
Зображені олівцем аксесуари
Люті, страху, відчаю
Й всього того,
Що так міцно хвилює в двадцять.

* * *
А доля?
А талант?
А вічність?
Турбують душу студента
Абсолютні речі.
Одного вечора
Після лекцій
Він знаходить відповіді:
Доля – це воля.
Талант – це міра срібла.
Вічність – це ввічливість.

* * *
Вивчав
Романтику,
Зустрічаючи
Сонце
Вдвох
З дівчиною
На ім’я
Лелека.

* * *
Вірші в зошиті,
Де мають бути лекції…
Через місяць вигнали…
Отакі інерції…

* * *
Грав сьогодні цілий день у шахи
З дівчиною,
Яку я знаю.

Вона перемагала частіше, ніж я.
Я трохи був розлютився,
Але швидко заспокоївся.

Мені здалось,
Вона щось писала мені очима,
Доки ми грали.

* * *
Мій товариш любить випити.
Мені його шкода.

Він п’є горілку, коли йому сумно,
І коли весело він теж її п’є.

Я йому частенько кажу: „Дурню, не пий,
Життя проп’єш!”
Він сміється, нічого не каже
І, я знаю, думає:
„Не вчи мене, бо я вже навчений”.

* * *
Мода
Диктувала нам свої вимоги.
Ми за нею записували,
Забуваючи навіть батьківські перестороги.
Мода була з нами наче людиною,
Але потім втекла.
Лише тоді стало можливим займатись наукою.

* * *
На філології в нас вчаться
трохи криві дівчата.
Те, що криві, то неважливо,
Але ж в них навіть нема, що запитати.

— Дівчата, дівчата, – питаю, –
Що ви любите читати?
Мовчки червоніють.
Що не запитай, так само реагують.
Певно, варто запросити одну з них
Ввечері в парку гуляти.

* * *
Новий навчальний рік
Сьогодні розпочався.
Свято!
День знань!
Як хто колись навчався,
Знає,
Що це день найприємніших переживань.

* * *
Перекладач творів чеської літератури
Українською
Всю ніч перекладав.
Пив каву.
Те, що перекладав,
Звісно, в яскравих кольорах собі уявляв.
Гарна була ніч,
Більше десяти невеликих віршів переклав.
А вранці він читав лекцію для своїх студентів,
Заслуговуючи усіляких компліментів.

* * *
Слова
Про тисячу чуток
Я чув
Перед парами.

Після пар
Я зробив не один ковток –
Волів забути
Почуте.

* * *
Схильність до теоретичних конструкцій
Та інтелектуальної насолоди,
Амбіційність,
Певний потяг до аскетизму,
Віра в Бога,
Бажання писати вірші,
Непостійна любов до музики,
Критичність,
Недостатня виваженість,
Обов’язковість,
Щирість,
Комунікативність,
Легка адаптивність,
Тенденційність,
Претензійність,
Натяк на концептуальність –
Це все, мої милі,
Ось така реальність:
Хто вищеперераховане має,
Тому варто бути зарахованим
На філософський факультет –
Іншого не забажає.

* * *
Фрідріх Ніцше,
Важка гітарна музика,
Прищаві обличчя кільчатих.
Вони заспокоюють душу агресією,
Душа від того запалюється,
Замикається, лається,
Чинить спротив.
А потім, як Бог дасть,
Кається, лікується, відчиняється.

* * *
Хуліо Кортасар –
Це неповторний блюз
Про те, що
„…молодість не вернеться,
не вернеться вона!”

* * *
Я тихо йду,
Не поспішаю –
Я вийшов заздалегідь.

На мені стара синя сумка,
В сумці – книжки,
Зошити, пера.

Я прямую на лекції
До університету.
Я – студент четвертого курсу.

Думаю про Ренесанс.
Згадую чиїсь вірші.
Мені добре.

то інші були справжнісінькими бездарами і не розуміли зовсім елементарних речей.

Та Жанна через декілька років змогла зрозуміти, що ті, хто з неї сміялися – дурні. І влаштувалася в одну з міських шкіл працювати вчителем української мови та літератури.

3. ВАЛЕРІЙ.

Постать Валерія в жодному разі не була б вартою уваги, якби він не був одним з найцікавіших філософів, яких я знаю. Валерій – геній. До цього часу він придумав таку величезну кількість геніальних ідей, що їх би вистачило, щоби повністю зайняти ними академічну програму філософського факультету будь-якого університету.

Валерій – ідеаліст, він вважає, що буття визначається тими думками, яке воно викликає у людей. Звісно, це не метафізична система, але досить таки цікава та глибока теза. Буття, згідно з вченням Валерія, народжується з самого себе, потім воно проходить етап просторового й часового становлення (цей етап триває нині), щоб в кінці кінців самознищитись. Світ – абсурдний, таким чином. Він є якоюсь фантастичною помилкою, найбільшою з тих, котрі тільки можна помислити людині. І Валерій дуже через це сумує. Він вважає, що для порятунку людині вельми потрібно мати хоча б яку-небудь надію, а тому й пише свої книжки, щоб цю надію людям надати.

Валерієві книжки мають досить дивні назви: „Стрибок у небуття”, „Казкова філософія. Смерть. Гра.”, „Історія понять, що не стосуються метафізики”, „Філософія тварин”, „Світ і ми, не дуже якісні філософи”, „Самогубство як останній шанс стати самим собою”, „Розмови з самогубцями: посттрансцендентальний контекст”, „Приречені. Щасливі. Навіжені. Нещирі.”, „Процеси психіки як міжнародна метафізична патологія”, „Краса і нежить”, „Філософія дозвілля в творчості Серена Кіркегарда”, „Розвідки та метаріалістичні есе. До теорії постмодерну.”. І це не всі книги Валерія, він їх написав дуже багато, так що зараз неможливо буде пригадати кожну з них. В читачів вони користуються шаленим успіхом, адже завжди написані легким, елегантним стилем, з чудовим, неперевершеним гумором, котрий змушує сміятись навіть відвертих скептиків.

Звичайно, ідеалістичні переконання змушують Валерія вдаватись інколи до радикальних дій. Минулого року він зробив оголошення про проведення всесвітньої філософської конференції на тему „Життя і смерть”, після закінчення якої одразу мав розпочатися Апокаліпсис. Та щось там стало на заваді. Якщо я не помиляюсь, не вистачило коштів для всіх необхідних організаційних заходів. Але люди тоді помітили Валерія і з тих пір кажуть про нього, що він – справжній геній, до того ж справжній релігійний геній. Як, наприклад, Будда.

Зараз наш герой-філософ працює над черговим своїм твором, що має робочу назву „Спроба автобіографії. Порівняння моєї філософії та філософії П. Я. Чаадаєва.”. Важко сказати, до яких висновків у цій праці дійде Валерій. Можливо, він таки перейде з табору ідеалістів до табору матеріалістів, а, можливо, не перейде. Спрогнозувати просто неможливо. Валерій – дуже непередбачуваний філософ. До того ж він має манеру з найменшого питання висловлюватися як мінімум тритомним зібранням статей, так що, гадаю, працювати над своїм автобіографічним твором він буде ще досить довго. Я не здивуюся, якщо це буде остання робота Валерія, адже про що ще може думати та писати філософ, як вже написана його біографія?

4. КАТЕРИНА.

Катерина… Як багато в цьому імені заховано минулих переживань, пліток, пустощів… Не знаю іншого такого імені, що могло б так легко та невимушено викликати в мене одразу стільки спогадів. Я знав багато Катерин, і кожна з них було якоюсь особливою, чарівною, але й безглуздою…

Всіх цих моїх знайомих Катерин об’єднує те, що жодна з них не вірила в Бога. Всі жили собі власними бажаннями, амбіціями, інтенціями і ні про що таке не задумувались. Через це з ними і траплялися різні не дуже приємні історії, адже життя вчило Катерин бути мудрими.

Серед них були і худі Катерини, і товсті. Проте усі були досить розумні – щось читали, кудись ходили. Тобто з ними було, про що поговорити, про що пожартувати. Вони полюбляли сміятися, а от мені це не подобалося. Я не люблю, коли сміються, особливо в моїй присутності.

Катерина – це перш за все характер, манера мови й думки, інтонація. Катерина – це і спосіб буття, і літургія статі, і поезія духовного замилування. Катерина – це й легка природна врода, що не цурається косметики і усіх тим новомодних засобів здаватись привабливим. Катерина – це проблеми, турботи, негаразди, котрим немає кінця. Дуже часто це відсутність світлої, позитивної енергії, натомість повнота енергії алкогольної, дурної-дурної та дешевої, зате – якої щасливої… Так, для багатьох Катерин щастя – це алкоголь.

Катерина – це філософія, дуже екзистенційна, тоталітарна, з претензією на вишуканість. Складні арістотелівські логічні структури поєднуються в Катерині з інтенсивністю думок Хайдеґґера та поважністю Гуссерля. Але Катерина – це філософія без початку і без кінця, а тому – без сенсу і надії на вічність. Система катеринівського світосприйняття не включає в себе потяг до зустрічі з Абсолютом, з трансценденцією, а своїм дискурсом завжди повертається до себе самої. Шкода, що так відбувається.

Катерина – це життя без меж, без зупинок та перерв. Стрімке, позбавлене керування життя. Життя за інерцією та проти сенсу. „Навіщо так жити?” – сказано про Катерин.

Катерина – це також певний смак, набір певних стильових преференцій. Навколо Катерини все повинно бути червоним або ж, якщо воно не червоне, то для нього краще буде пошвидше зникнути з поля зору Катерини, адже вона все бажає бачити таким, яким воно відповідатиме її естетичним запитам. Катерина завжди вимоглива до навколишньої дійсності і зажди дуже критично до неї налаштована, і тому Катерини – непогані революціонерки. Хоча в політиці ви навряд чи зустрінете багатьох обдарованих політичним хистом Катерин. Так вже влаштовано світ, що Катерини рідко стають президентами чи прем’єрами своїх країн. Але, з іншого боку, Катерини є чудовими емігрантками, чуйними до земляків, патріотичними, відкритими для спілкування.

Катерина в жодному разі не відмовиться, якщо ви раптом запросите її до ресторану. Вона там давно не була. Вона взагалі дужа ласа до забав, компліментів та всякого безсенсового дозвілля. І в цьому полягає головний гріх Катерин перед людством – вони надто несерйозні, надто заземлені, недалекоглядні, прагматичні. З такою людиною краще не опинятися наодинці.

Хоча, я можу й помилятись стосовно сутності Катерин. Можливо, серед них є такі, котрі зовсім не вкладаються в запропоновані мною моделі. Хто знає? А, можливо, з часом „Катерина” стане моїм найулюбленішим ім’ям і я буду постійно повторювати його про себе, як афонські ісихасти – Ісусову молитву. Катерина, Катерина… При чутті лише перших звуків цього дивного імені мене підносить вгору якийсь дуже потужний енергетичний струмінь і довго не відпускає, примушуючи буквально висіти в світловому просторі і безмежно глибоко дивуватись цьому фактові. Спершу мені спадає не думку, що це є сила самого слова „Катерина”, яка змушує мене триматись у фантазійно-довершеному повітрі, але ж я, як і кожна доросла людина, розумію, що так не може бути, літери та звуки не мають в собі таких масштабних енергетичних потужностей. Це є, певне, сила моїх спогадів про тих Катерин, котрих особисто зустрічав я. Але чому ці спогади такі сильні, чому так міцно на мене діють, чому? В кого мені запитати? В Соловйова? В Блока? В якого ще знавця потенціальних потужностей Вічної Жіночості? Де мені подітись з усіма моїми запитаннями?

***

СПОВІДЬ

Протягом свого життя я нікого не вбив, нікого не зґвалтував, не обікрав. Я навіть дуже мало кого образив – мені пощастило народитись досить добрим та таким, знаєте, невизначено лагідним, що дехто навіть інколи казав про мене „Цей характеру не має, з нього можна робити все, що захочеш.” Не знаю, чи це справді через відсутність характеру, але я дійсно майже ніколи нікому на заважав жити, постійно уникаючи сварок, конфліктних ситуацій, нерозуміння.

На 24-му році життя я вирішив стати ченцем. До того я дуже багато читав про чернече життя, думав, міркував і вирішив, що це справа саме для мене. І річ тут зовсім не в тому, що я мав якусь видатну віру в Бога і бажав всього себе присвятити умертвінню плоті та молитві за спасіння світу. Ні, в мене це було інакше. Просто в якийсь момент я відчув, що не можу більше жити, як усі. Мене дуже сильно почали дратувати звичайні люди, я дивився на них та скаженів від злості – вони жили абсолютно бездумно, не мали жодної чітко поставленої цілі у своєму житті, а так собі рухались вздовж часового вектору, ні в що не заглиблюючись. Я не міг з цим змиритись і тому почав думати про чернецтво, адже воно виглядало в моїх очах єдиним правильним способом протесту проти безглуздя світу та суспільства, яке не вміє цим світом користуватися.

Звичайно, мені було досить таки нелегко визначитись з моїм бажанням стати ченцем, на це пішов певний час, але я в жодний момент після постригу не сумнівався у правильності та виправданості мого вибору. Я просто не міг вчинити інакше.

Але була ще одна причина, яка підштовхувала мене до чернецтва. Це – любов до літератури. З дуже молодих років я був шалено закоханим у книжки і вони, треба відзначити, відповідали мені взаємністю. Скільки я пережив хвилин піднесення духу, творчого екстазу, читаючи ту чи іншу книгу! І як це все мене захоплювало, змушувало перегортатись моє внутрішнє єство з ніг на голову і довго та скажено тремтіти від духовного збудження. Після таких моментів я довго не міг заспокоїтися та все думав, думав… І от кожного разу я приходив до висновку, що мені потрібно не розлучатися з книгами, а тому варто так спланувати своє життя, щоб воно розвивалось навколо білих паперових аркушів з симетрично розташованими на них лініями літер. Так, мене мучили прагматичні мотиви, що, мовляв, треба будувати сім’ю, заробляти гроші, влаштовувати побут, спілкуватись з різними людьми, зустрічатись з ними, вирішувати якісь справи. Але всі ці важливі для інших аспекти життя для мене не мали ніякого вирішального змісту – вони безсило розсипалися піском у ніщо перед суровою правдивістю невідворотного „Навіщо?”

Я згоден з тим, що це не зовсім правильно і нормальній людині не можна притримуватись таких патологічних поглядів. Та що ж я міг вдіяти, як ці думки були сильнішими за мої спроби їх якось вгамувати? На всі мої спроби якоїсь внутрішньої аргументації та боротьби вони лише дружньо сміялися та не відповідали. То ж я просто переставав сперечатися, розуміючи, що це не має змісту. Якась духовна сила нещадно винищувала в моїх очах сенс звичайного людського життя, роблячи його цілковитою пусткою. Зустрічей з цією силою я шукав у книгах і знаходив їх.

Література мала на мене такий шалений вплив, що інколи я навіть розчинявся в книжкових сюжетах, стаючи літературним персонажем, тобто абсолютно вільною, хоч і фальшивою, істотою. І я не шукав чогось іншого, я був цілком задоволений у своєму замкненому книжковому світі. Не було жодної реальної спокуси, яка могла б змусити мене вийти з-за меж літератури і долучитися до звичайного, побутового, суспільного життя.

Я довго думав над тим, чи не є таке моє ставлення до життя гріхом проти Бога, але прийшов до тої думки, що це не те що не гріх, а навпаки – запорука блаженства та святості. З кожним днем я відчував, як моє внутрішнє єство стає все більш витонченим і піднесеним, починає відігравати небом й небесними знаменнями буття. В мені оселилися мир і знання, і це зробило мене щасливим, повним, гарним, по-справжньому гарним.

До фінального кроку, тобто до власне монашого постригу мене підштовхнув один випадок, який я зрозумів як конкретну змістовну фразу Бога до мене. Я йшов вулицею, прямуючи, здається, до найближчого супермаркету, як тут побачив дуже привабливу молоду дівчину, котра рухалась мені назустріч. Вона була зодягнена в чорне, у руках несла букет чорних квітів. Підійшовши до мене, без жодних слів чи пояснень вона подарувала мені ці квіти і хутко рушила геть. Я не став її наздоганяти, навіть не намагався нічого питати, адже був надто приголомшений. Та зрозумів, що вчинок цей непростий. Довго, не одну годину і не один вечір я медитував над сенсом цієї події, молився, аж поки зрозумів, що це був відвертий та безпосередній поклик стати нарешті ченцем. В моїй свідомості чорні квіти завжди асоціювались з самотністю, інтелектуальністю, літературою, монашеством. Наступного дня я пішов до монастиря.

Після цього в моєму житті були важкі роки, коли заради якогось (досить умовного, треба відзначити) самопізнання я проходив через етапи чернечих випробувань. Кожне наступне було вдвічі важче попереднього, та я черпав сили для звершення цього сходження складнощами зі своєї віри в Бога, в літературу та в себе. Завжди звернений молитовно до Бога та Його найсвітліших софійних променів, я кожне покладене на мене завдання виконував з посиленою уважністю та старанністю. Мною були задоволені, так що через певний час я отримав право усамітнитись в своїй келії задля молитви та медитації.

Духовні вчителі попереджали, бачачи мою однозначну орієнтованість на усамітнення, що це невимовно важкий шлях, котрий здатен здолати лише той, хто особливим чином до цього покликаний. Я їм відповідав, що відчуваю у собі таке покликання. Не знаю, чи вірили вони мені, і як сприймали ці мої зізнання, але все ж я таки досягнув своєї мети – мене полишили наодинці з моїми думами та тими інтелектуальними темами, заради котрих я й зрікся світу.

І я повністю заглибився в світ літератури. Це було незабутньо. З ранньої години ранку і до глибокої ночі просиджував я над книжками, інколи десятки разів перечитуючи одне й те саме місце, щоб відчути найменші елементи змісту, приховані в тому чи іншому уривку. За кожною сторінкою, за кожним рядком переді мною поставала сама трансцендентна сутність тексту, виграваючи барвами логічного креативу. Це була справжня молитва, радісна та потужна. Вона підносила мене до рівнів універсальної ноосфери, відкриваючи значення всіх слів та сенс кожної речі. Я беззупинно продовжував молитись, відчуваючи святість кожного нового слова, що накидалось дійсністю моєму розумові. Я марив і в маренні бачив, як та звідки народжуються логічні форми буття, що їх чекає в майбутньому, де пролягає їхня доля. Я молився, щоб доля цих форм була втішною, та не знаю, чи чув Господь мою молитву. Література іманентизувалася як Таїнство, проникаючи в моє грішне серце та надихаючи його на рух до світла, до джерела логічності та буття. Це було чудово. Не тільки розум, але й серце знало, розуміло, бачило та прославляло Слово, це пульсуюче енергетичне ядро літератури, цю основу святості та початок всіх духовних звершеностей. Література показувала мені шлях до багатющої скарбниці екстатичної містики, і це містичне знання, цей богонатхненний гнозис зцілював мої такі недосконалі розум і серце. Це був час найсолодшої молитви й дивовижних одкровень, відчайдушних містичних пошуків та самоаналізів, котрі часом тривали впродовж тижнів, змушуючи відчути та пізнати всі можливі відтінки духовного болю. Біль, виявляється, завжди оточує пізнання. Біль не дає розслабитися, він допомагає зосереджуватись та перемагати самого себе, коли вже немає жодних сил. І тому я змушений був навчитись терпінню – цієї складної якості, котрою справді можна чинити дива в цьому інколи не зовсім виправданому світі.

Після кожної чергової прочитаної книги я подумки повертався до свого колишнього життя, до проблем сучасного мені суспільства, до долі людства та всього іншого. І я робив це щиро, добре, з відповідним напруженням. Я намагався знайти причини всіх негараздів за допомогою свого розуму, вдосконаленого тривалою молитвою та зосередженістю. Але, на жаль, відповіді я не знаходив. Довго літав я над тими духовними сферами, де, за моїми підозрами, могли знаходитись такі речі, та виявлялось, що нічого там не було.

Мене трохи лякала думка, що колись мене звинуватять, наче я покинув людей, суспільство задля якоїсь власної егоїстичної мети, фактично для отримання постійного інтелектуального задоволення. Це дійсно не надто далеко від правди. Та що я міг вдіяти? Повернутись? Зректися даних Богу монаших обітниць? Це ж неможливо. Що завгодно, але тільки не це. Монах попри будь-які обставини повинен залишатись монахом, це – основа його життя.

Час від часу на мене насувалися сумні думки, від яких я дуже потерпав. Боротися з ними для мене було завданням надскладним. Враз в душі поставала огида до всього, що мене оточувало – до книг, до літератури, до чернецтва, до розумового аскетизму. До слів, до кольорів, до звуків та ритмів, до безнадійних очей моїх братів-монахів. Тоді я йшов гуляти лісами, що знаходились навколо мого монастиря. Це мене трохи розважало та рятувало від депресивного настрою. Завжди під час таких прогулянок я починав якось інакше сприймати самого себе. З’являлось відчуття власної потрібності, значущості. Від цього було дуже приємно, і вже з цього джерела приємності я пив духовну наснагу та творчий настрій. Це була моя найкраща духовна євхаристія.

Розмов я переважно уникав, тому що не хотів виходити з того особливого духовного стану, котрого з такими зусиллями досягав за допомогою молитви. Звісно, постійно мене хтось про щось намагався розпитати або просто бажав порозмовляти про якесь буденне безглуздя, але врешті я навчився дуже ефективно тікати від таких розмов. В мене напоготові була тисяча причин, через які я мав через мить бігти в інший кінець монастиря. І все. З часом спроб поговорити зі мною ставало менше, потім вони зникли взагалі. Оточуючі зрозуміли, що я обираю мовчання. Так я розумію життя.

А взагалі, якщо чесно, я так нічого й не зрозумів ні в чернецтві, ні в молитві, ні в літературі. Це все настільки складні філософські матерії, що навряд чи їх колись хтось зрозуміє. Можна тільки шкодувати з цього приводу. Я завжди і постійно піддавав сумніву основи власного життя, то ж врешті втратив можливість розуміти в ньому хоч щось. Я не можу сказати, де починається реальність, а де вона закінчується, і що відрізняє її від нереальності. Чернечі потуги позбавили мене такої можливості. Думаю, це через брак теорії чернецтва. Була в мене ідея самому стати до розробки теорії монашого життя, та мене відмовили – казали: „Ну от хто ти такий, весь у гріхах, куди тобі братися за таку відповідальну справу?” То ж я зрозумів, така річ не для мене. Я просто не впорався б. І хоч я намагався якось реалізовувати свої припущення стосовно чернецтва на практиці, врешті, цілісної теорії так і не виробив. Чи я монах? Чи я літератор? Ні, не знаю. Не знаю й не знатиму.

Іван Верстюк

(м. Київ, 1983 р. н.) — православний богослов, філософ, публіцист, письменник. В 2007 р. закінчив філософський факультет Російського Державного Гуманітарного Університету (м. Москва, Росія), де вивчав російську релігійну філософію та богослів'я російської еміграції. Має близько 50 публікацій з філософської, богословської, літературної тематики в різних виданнях: газети «Дзеркало тижня», «День», «Молодь України», журнали «Wellness», «Книжник-review», інтернет-сайт «Православ'я в Україні» www.orthodoxy.org.ua, офіційний сайт Української Православної Церкви www.orthodox.org.ua, інтернет-сайт Релігійно-інформаційної служби Україниwww.risu.org.ua та в інших виданнях.