Духовність. Зневіра. Надія
Людина може жити по-різному. Хтось сподівається переважно на власні сили, хтось більше розраховує, що йому допоможуть інші, хтось просто собі живе, ні на що не надіючись. Але все це дуже не схоже на життя в повному сенсі цього слова – немає в такій позиції ні правди, ні істини, ні якоїсь сили, натхнення, котрі здатні були би послугувати точкою опору, ставши на яку людина могла б вершити видатні справи, бути господарем становища, в якому існує. І тому така людина безумовно приречена на падіння – до глибин своїх власних проблем, негараздів, труднощів. Ці всі жахливі речі виникають з однієї причини – з відсутності надії. З того, що намагаються жити й не вірити в те, що є щось таке, заради чого варто жити. Жити й не знати, чим скінчиться твоє життя. Жити й бачити повсюди одні лише безглузді страждання. Це страшно, це неможливо страшно.
Я далекий від того, щоб повести зараз мову про рецепти блаженного життя. Таких рецептів справді не існує, хоча, можливо, я й маю причини з цим трохи посперечатись. Але зроблю це наступного разу. І тим не менше я відчуваю, що можливо знайти ті слова, котрі хоча б частково змогли допомогти сучасній людині усвідомити сутність свого покликання в світі – безкінечно складному, сповненому труднощів, але водночас проникнутому дивною премудрою гармонією, яка особливим чином закликає тих, хто до неї тягнеться, в свої небесно-блакитні сфери.
Людина зневірена – це людина нещасна, це людина, що постійно існує переживанням трагедії свого власного буття. І таких багато. Дуже, дуже багато. Навіть більше, ніж можуть подумати найрадикальніші скептики. Біль від неможливості бути щасливим, справжнім, істинним, гарним, здатним до творчості та активної взаємодії з іншими – ось характерний стан пересічної людини сучасності, а саме такі визначають наше теперішнє буття. Такі завжди поруч і завжди свідчать світові про свій жахливий песимізм. А з нього народжується така безпідставна і така часом химерна віра у самого себе, котра згодом набирає різних форм та видів – вона може бути і атеїзмом, і егоїзмом, і патологічним запереченням будь-яких позитивних підстав життя. Але дуже рідко таке ставлення до дійсності стає справді виваженим та цілісним світоглядом. Це просто неможливо. Песимізм таки може бути життєвою філософією, але він не може бути чимось таким, що може дати сили і натхнення жити, радіти – тобто по-справжньому бути, бути людиною. І песимізм за своїм характером та внутрішнім змістом такий далекий від того, що ми вважаємо щастям, він настільки хворобливий, що годі й думати розвинути його в скільки-небудь послідовне світорозуміння. Песимізм приречений на небуття, і разом з ним приречені ті, хто сповідують його як релігію.
Життя дійсно не є ні легким, ні абсолютно і безкінечно радісним. Воно складне і постійно продовжує ускладнюватись тим, що люди втрачають до нього інтерес. Сьогодні люди мають все менше і менше бажання розмовляти про щось небуденне, про щось духовне, про щось, врешті, філософське. Зневіра, розчарування, духовна скаліченість – ось ті симптоми, котрі визначають буття сучасного соціуму. І вони загострюються, прогресують. В людях нині живе якась патологічна форма образи чи то на себе, чи то на світ, чи то на інших людей, чи то на книжки, де так багато слів про щастя і сенс життя, але від них чомусь зовсім не стає краще, не легшає. Ця образа оволодіває людиною, її душею, її бажаннями, воліннями, усім її єством і потім приносить свої хворобливо-жовчні плоди – ненависть, злість, агресію, лють, нетерпимість, байдужість. І шириться світом ця людська хвороба зневіри, безнадії, духовної обмеженості…
ХХ століття принесло в людську культуру розчарування в релігії, насамперед в християнстві, а також в будь-яких формах проявів релігійних почуттів, відтіснивши віру в Бога в сферу особистих, інтимних переживань, котрі потрібно приховувати від інших, та й самому не надто часто до них звертатися, бо ж від цього може бути дуже боляче. Ні, ХХ століття не було першою в часі епохою розчарування в духовності і релігійності, в ньому продовжувалися ті процесі, що розпочалися ще в XVIII і XIX століттях. Але відмінність століття ХХ в тому, що саме в цей час падіння людської духовності принесло свої найжахливіші плоди – криваві світові війни з мільйонами жертв, геноциди, катастрофи, вбивства, терор. Людська кров стала тим десертом, що логічно подала її величність Історія після гарячого обіду, що складався з атеїзму і безнадії.
Можна було б зараз із пафосом запитати „А що ж принесе нам ХХІ століття? Які плоди зростуть в ньому?” Та я не буду. Не буду через те, що тоді доведеться вдаватись до прогнозів, до передбачень і, можливо, до настільки неприємного мені песимізму. Але ж і промовчати буде нечесно. І тому я просто в черговий раз підкреслю, що наша доля в поточному столітті залежатиме тільки від нас і від таких самих, як ми. Чи зможемо ми подолати ту безнадію та відразу до духовності, що тепер панують в людських душах? Чи зможемо ми вистояти проти спокуси атеїзму чи котроїсь з його менш скомпрометованих версій? Чи здатні ми виграти двобій у самих себе, завжди схильних до слабкості, пасивності, зневіри? Не знаю. І ніхто не знає. Кожен може говорити лише за себе, але навіть і в цьому можна ще довго сумніватись, адже люди вже почали забувати, як бути чесними і що таке правда. Люди, і це найгірше, перестають розуміти, навіщо потрібно бути щирим, відвертим, справедливим. І це біда, котра може вирости у щось справді страшне й люте.
Але тоді логічно постає інше запитання – чи ми знаходимося у безвиході? Складне, болюче, відповідальне запитання. З дуже гірким присмаком. З однієї сторони, людина не може потрапити у безвихідь хоча б через те, що вона творча, духовна істота, котра має бути спроможною завжди, в будь-якій ситуації знайти ту шпарину, через яку зможе врятуватись. А з іншої сторони, безвихідь як містична сила полює на людину з давніх давен, ще з тих часів, коли люди таки справді мали право жити й ні у що не вірити – то були інші люди, вони мали іншу свідомість, вони не знали тих духовних глибин, котрі відкриті сучасній людині, якщо, звісно, вона тільки бажає їх бачити, помічати. Від безвиході можна втекти, можна сховатись, але в кінцевому рахунку це не допоможе. Безвихідь потрібно перемогти – перемогти вірою, надією, любов’ю, тобто усім тим, з чого росте й розвивається людська духовність, що її, цю духовність, визначає і взагалі уможливлює.
В сучасну епоху духовні пошуки завдають людям особливо багато болю – з усіх сторін і постійно відбуваються напади на духовність як таку, на релігію як шлях до щасливого і – найголовніше – справжнього, глибокого життя. В людських свідомостях панує іронія, пафос зречення від святині, прихильність до негативу як єдино можливого способу ствердити в бутті власне Я, і це все призводить до запалення душі та до тяжких її хвороб – не тих, звичайно, з котрими потрапляють до психіатричних лікарень, але до набагато гірших (кажу це без жодних перебільшень) – до таких, що з них найбільш логічним випливає хіба що суїцид або будь-яка інша форма самознищення, духовного самознищення, а разом з тим і тілесного. Тепер модно, популярно і навіть вважається шалено веселим сміятись з релігії, з моралі, з доброчесності, з того, що хтось прагне бути добрим, щирим, жити для Бога і в Ньому шукати й знаходити сили для існування. І це явище вкрай патологічне, це жахлива криза суспільної свідомості, що може потягнути за собою, якщо не вжити запобіжних заходів, найстрашніші конфлікти та катастрофи. Без духовності, без віри в сенс життя і виправданість кожної речі у світі і кожної події в ньому людина стає безсилою, байдужою і врешті решт проклятою перед обличчям Бога – для багатьох невідомого, незнаного Бога, але від цього незнання не менш близького, не менш могутнього й благого. Це жах. Але з цього жаху є вихід.
