Інга Горяєва. Новела «Лист». Поезія
— Мамо, мамо! Тобі лист прийшов — голосно гукав малий Андрійко ще від воріт, на бігу розмахуючи прим’ятим конвертом. «Від кого б це?» — майнула в моїй голові думка, і серце замлоїло якоюсь незрозумілою тривогою.
Та руки робили свою звичну справу — треба було якомога швидше закінчувати готувати обід, бо вже й домашні повертаються з недільної прогулянки околицями.
Думки ж невідступно кружляли навколо невідомого листа. Та ось вже й чоловік слідком за Андрійком подає про себе знати, тупаючи важкими, зашкарублими на морозі, чобітьми.
— Роздягайтеся, і до столу. Зігрієтеся з морозу гаряченьким. Сідай, синку, швидше, щоб батько на тебе не чекав до молитви.
— А ти, мамо? — запитав малий, стурбовано заглядаючи матері в обличчя.
— І я, синку, і я. Ось тільки подивлюся, від кого ж то листа ти мені приніс.
Взяла до рук того конверта. У вічі кинулися чужі вуглуваті літери, що склалися в таке болісно-рідне і, колись таке жадане ім’я. Боялась повірити собі, не мала сили відірвати погляду від того конверта, немов думала, що він розтане, зникне, мов міраж, як колись зникла та, що тепер цього листа написала. Стояла і не чула, як гукав малий синок, як невдоволено покректував чоловік, як закипіла вода в чайнику і вихлюпнулася на плиту білим ключем. А перед внутрішнім зором одна за іншою зринали картини минулого, болісного й образливого, яке могло бути зовсім іншим, якби…
Ось я ще геть маленька дівчинка на купі якихось клунків. Мені страшно і дуже хочеться плакати. Молодшу сестричку забрала бабуся, а лишилася з батьком, бо мама наша вирішила, що без нас жити їй буде цікавіше. Вона просто кудись поїхала і я вже давно її не бачила. Мені так хочеться, щоб тепла мамина рука
приголубила моє розкуйовджене волосся, чи бодай просто відчути на своїй голівці її шорстку важкість. Та не поспішає мама до мене. Не потрібна я їй. У неї є своє доросле життя, в якому для мене, чомусь, не залишилось місця. А тому я зараз сиджу тут сама і чекаю, поки батько повернеться, щоб забрати мене з
рештою речей у ще одну хату до чергової тьоті, яку знову змушуватиме кликати мамою.
А тут я вже старша. Ми з батьком вже не ходимо з хати до хати, від жінки до жінки. Знайшлася та, яку я й сама з радістю назвала мамою. Вона, здається, справді любить мене, і, можливо, навіть дужче, ніж батько… Вечір. Втомленого батька сон зморює прямо над мискою борщу за столом. Йому доводиться тяжко і
багато працювати, щоб прогодувати свою немаленьку родину. І мама, тобто теперішня батькова дружина, змушена пробачити йому і грубість, і різкість за цю надміру важку працю. М’яко і ненав’язливо вчить цьому і нас — дітей: і рідних, і мене — не рідну…
Аж здригнулася, немов пробудившись від тяжкого сну. То Андрійко легенько торсав за руку, нагадуючи, що родина чекає мене до молитви. Поглянула на сина і несподівана хвиля ніжності до малого заповнила не лише серце, а все єство. Рвучко потягнулася до нього, приголубила, притиснувши до себе якось аж надміру міцно, мабуть підсвідомо вкладаючи у те голублення свій задавнений притлумлений біль. Потім, навіть не глянувши ще раз на листа, поклала його на поличку і підійшла до столу, де вже нетерпеливився чоловік і старша донька.
Обід минув без звичного пожвавлення. Всі стурбовано дивилися на мене, а я намагалася уникати цих поглядів, щоб не вдаватися ні до яких пояснень. А перед очима знову зринуло те далеке і старанно забуте…
Той, якого вважала єдиним у світі, якого кохала, здавалося, понад власне життя, просто зник, не з’явившись на весілля без жодних пояснень. Гіркота заповнила все, що називалося мною, а батько стоїть біля столу і похмуро вже вкотре повторює, що він не може і далі годувати ще й мене, бо у нього он малі на шиї
сидять. І мені треба йти з батьківської хати. І він не винен, що так все склалося, та це моя власна справа. Он і інші хлопці є. А той, інший, вже довідався про все і примчав з сусіднього села, щоб домовитись зі мною, а чи з
батьком. Він давно топтав стежку до нашого двору, та не лежить моє серце до нього. Але зараз, коли душа зайшла зашпорами від болю, я плачу і погоджуюсь. Батько ще трохи постояв і вийшов з кімнати. Залишилася зі мною лише моя мама не рідна. І тут, вперше і житті вколола думка: «Якби рідна, то вступилась би перед батьком, а так…» А вона просто сиділа поруч зі мною і плакала…
По обіді чоловік пробуркотів, що має якусь нагальну справу біля машини і, забравши з собою на подвір’я Андрійка, пішов з хати. Донька теж не затрималась на кухні — відправилась до подруги, бо ще вчора домовились зустрітись. І я, залишившись сама, знову потягнулася до того конверта. Де взяти сили, щоб розірвати його і прочитати, що ж там написано? Боже, допоможи мені! Дай сили пробачити не просто на словах, а ось зараз, коли минуле намагається наздогнати мене оцими тяжкими спогадами!..
На руках мала дитина, донечка, єдина втіха, що залишилася після трьох років життя з тим хлопцем, за якого йшла з плачем, і який потім виявився справжнім садистом. Довелося все покинути і просто втекти за кілька сот кілометрів. Влаштувалася на роботу, отримала радгоспну квартиру. Життя потроху налагоджується. Приїхав батько. Йому тут дуже сподобалось. Вирішив переїхати сюди жити разом з дружиною. Вже й хатку знайшов. Навіть запропонував допомогу — щоб дитина залишилася з ними в цьому селі, а я змогла б поїхати вчитися. Та не довго тішилася я таким дарунком долі. Через два тижні навчання батько передумав і заявив, що він повертається у своє село, а я свої проблеми маю вирішувати сама. І знову ми плакали разом з моєю мамою нерідною. Тільки тепер я на неї вже не ображалася. Що вона могла проти батька вдіяти? Вони поїхали, а я лишилася з дитиною без грошей, без роботи, без житла, бо на ліжко, яке мені надали в студентському гуртожитку, дитину забрати не дозволяли…
Від різкого звуку працюючого двигуна та примара минулого життя відсунулась трохи вбік… Відкриваю конверта, дістаю нерівно обірваний аркуш з учнівського зошита. Той же почерк, що й на конверті. Розгортаю. «Доню…». Те слово розпеченим лезом різонуло по серцю, але втрималась, продовжую читати
далі. «Доню, мені нема куди подітися…» Так, нема куди подітися…
«Донечко, куди нам подітися, хто прихистить нас з тобою?» Те питання стояло непереборною кам’яною стіною, заступаючи собою увесь світ. Виходу я не бачила ніякого. Була, правда одна примарна надія. Поки здавала вступні іспити, поки відпрацьовувала на ремонті гуртожитку, поки навчалася ті два тижні до від’їзду
батька, познайомилась і, навіть, почала зустрічатися з одним хлопцем. Дуже він мені подобався. От якби запропонував одружитися… Та не скажеш же йому, що, мовляв, одружуйся на мені, бо діватися мені нікуди. А натомість до однієї з гуртожитківських дівчат приїхав хлопець з її села. Познайомились. І він, не довго роздумуючи запропонував виходити за нього. Не злякався ні того. що заміжня була, ні того, що дитина в мене є. Все продовжував їздити і наполягати. В серці був інший, але від безвиході погодилась…
«Доню, мені нема куди подітися. Я знаю, що завинила перед тобою, але прошу: пробач…»
«Пробач…»
Те слово дзвоном закалатало в моїй свідомості. І перед очима ожило не те, давнє і болісне, а найсвітліше і найрадісніше зі всього мого життя. Пригадалося, як я в молитві перед Богом прошу «Отче, пробач гріхи мої і очисти мене від неправди моєї…» І те почуття, яке наповнило моє серце. І я зрозуміла, що просто не зможу не пробачити маму, якщо Господь пробачив мене.
Я покликала до хати чоловіка і дітей. Розповіла їм від кого той загадковий лист. І, отримавши їхню згоду, написала відповідь: «Мамо, приїздіть. Ми з чоловіком і дітьми будемо на Вас чекати. Я Вас пробачила. Я Вас люблю!»
Через три тижні вона приїхала. Тепер у мене є дві мами, а у моїх дітей три бабусі.
***
Як схиляю коліна, підводжу я очі.
Бачу хмари — краї Його риз.
І нічого у світі я більше не хочу,
Ніж зустрітись із Богом колись.
Він до мене всміхається сонцем із неба,
Вітром пестить волосся моє.
Знає думи мої. І на кожну потребу
До прохання ще милість дає.
Він її виливає на мене рікою.
Все життя — це Його благодать.
Я прошу, щоб мене Він наповнив Собою
Хочу серце Йому я віддать.
Посилаю молитви до Небесного Храму,
Я спрямовую серце ввись.
І призахідне сонце фарбує в заграву
Хмари в небі — краї Його риз!
***
В тій далекій країні мрій
Буде голос звучати мій,
Як джерельний струмок води — Будеш поруч зі мною Ти!
В тій далекій країні чудес
Найдорожчий мій друг воскрес.
Доведи мене, Боже, туди
І будь поруч зі мною Ти!
В тій далекій країні небесній
Буде радість і слава чудесна.
Та величність росте з простоти — Будеш поруч зі мною Ти!
Та далека країна — близька,
Бо веде нас Твоя рука.
І я зможу туди дійти,
Бо зі мною йдеш поруч Ти!
***
Я слухаю тишу, я слухаю Бога!
І спокій вливається в душу мою.
Із серця зникає печаль і тривога,
Коли на колінах стою.
Ісус відповість на питання гнітючі,
Вагання Він вирішить Сам.
Лиш треба навчитись у горі пекучім
До Бога приходити нам.
Стою на колінах. І голосом Божим
Тиша говорить у серці моїм
Молитись не вмію. Та сказано в Слові:
«Молитву доповнить Духом Святим!»
Малюнки автора