"Учорашнє" християнство
Мабуть, таку характеристику релігії доводилось чути кожному.
Хто й чому вважає християнство вчорашнім? Найлегша відповідь – Божі вороги з Дияволом на чолі. Та якщо судитимуть не тільки Диявола, не тільки його кінець-кінцем укинуть до огняного озера, відповідальність за це питання лягає на нас з вами. Бо коли приходиш до сучасної церкви, далеко не завжди хочеться, щоб поряд з тобою був невіруючий знайомий. Можливо, євангельські програми з’явились тому, що на «рядових» богослужіннях невіруючі зазвичай не бачили очима віри Христа. І відсів після цих програм перевищує всі сподівання. Чомусь пастори неохоче йдуть на приєднання новохрещеної громади до старої. І коли я згадую свої перші дні після приходу до Христа, моє ставлення до церкви було зовсім не критичним. Навряд чи тут справа тільки в «новонароджених»… До того ж у своїй проповіді мусимо ламати багато стереотипів: «у пам’яті народній» не втратили свіжості аргументи атеїстичної пропаганди й уявлення про християнську церкву як про різновид монастиря, який «десь там» молиться «за всіх», тимчасом як я… живу як хочу, не люблячи Бога й не боячись Його.
Християнство є «вчорашнім», якщо воно не здатне залучити до своєї роботи більшість членів власної громади. Якщо воно не приваблює невіруючу молодь; а тоді її шлях – до нічних клубів або кришнаїтських «дискотек». Знаю, що Ви зараз думаєте, але в Біблії та історії Господь є Богом не тільки давнини, університетських професорів і товстих книжок. Християнство є «вчорашнім», якщо зусиль помісної громади ледь вистачає, аби обслуговувати своє функціонування, а Господь же ж помагав усім – і Своїм учням, і церкві (Ізраїлю), і суспільству (язичникам). Якщо ця громада позбавляє своїх членів «мужності знати»: знати, чим живе світ, як тут і зараз діє живий Бог, до чого Він сьогодні кличе конкретну людину (така самозамкненість є непомильною ознакою сектантського світогляду, коли людина часто-густо боїться незнайомої думки). Якщо громада відраховує людину зі своїх лав, тільки коли ця людина сама відмовиться від членства, а не на підставі свідоцтва її способу життя. Якщо її члени не мають чіткого уявлення, яка мета їхнього перебування в церкві, які існують ознаки того, що вони її досягають чи досягли. Якщо я не можу говорити на рівних із невіруючою людиною, бо ж у справжніх християн «розум Христів» (1 до Коринтян 2:16). Якщо я не знаю не тільки відповідей на болючі проблеми сучасного світу, а й гадки не маю про самі питання. Якщо Бог, у Якого я ввірував, у принципі не може сказати й зробити чогось, чого б раніше я не знав і до чого не був би готовий. У такий спосіб ми самі робимо свою віру непрестижною, «відсталою», вірою тих, хто лишився на узбіччі життя, не знайшовши кращої самореалізації в іншому місці.
…Еллен Уайт критикує надмірне захоплення колекціонуванням і переглядом фотографій особами похилого віку, тому що, за його словами, у такої людини виникає спокуса більше жити минулим. Ось вона – ненависть християнської мислительки до втечі від сьогодення. Філософи кажуть, що людина може жити в історичному (теперішньому) й т.зв. «міфологічному» часі. Міфологічний час заволодіває моїми думками, коли я вважаю, що раніше все було краще (приміром, вода була мокрішою – Екклезіаста 7:10), коли мене огортає песимізм стосовно мого існування, коли я не вірю в те, що в моєму житті може щось змінитись, коли майже не думаю про майбутнє, коли зовсім розучився мріяти. Коли живу міфами – своїми уявленнями про минуле: про «величну країну», яка була «впереди планеты всей», про «веселу молодість», про ціни на хліб за картками й паперову ковбасу, які [ціни] «знижувалися щороку», – не бажаючи визнавати того, що земна слава проходить, і, розвінчуючи земні авторитети, Бог притягує нашу увагу до Себе.
Натомість можем назвати деякі ознаки актуального християнства. Такі церкви вірять у Бога, готового ризикувати, який діяв через молодь, що не користувалась вагою і впливом – Йосифа, Гедеона, Руф, Савла, Давида, Самсона, Соломона, Ієремію, Естеру, Марка, Луку, Івана… Шо Він Бог живих людей, які знають, чого хочуть і куди йдуть. Члени таких громад знайшли відповіді на ці питання, тому що задавали їх. Вони вірять у Бога, який є вседержителем сучасного світу.
Саме Біблія запропонувала нове розуміння історії та часу як такого. До Христа язичництво всіх континентів бачило в історії замкнене коло: колесо сансари, «інь» і «ян», сонце, слов’янський коловорот. І тільки Августин Аврелій у роботі «Про град Божий» обґрунтував бачення лінійної історії від Едему до Нового Єрусалима, історії, яка має щасливі початок і кінець, історії, яку здійснює правічний Господь, яка має свій центр – драматичний прихід Бога на землю і смерть за всіх нас. Тільки християнство зуміло стати по-справжньому актуальним. Соціалізм у нашій країні вершив чудеса, доки перші комуністи шукали цього перевтілення. І розчарування було настільки сильним, що знадобились голодомори, війна й репресії, щоб ліквідувати «бунт на кораблі». Боккаччо ще у ХІV столітті висміював релігійних фанатиків, які настільки боялись Божого потопу, що навіть ночували у човнах, поставлених на горищі будинку. Для них ця подія була абсолютною реальністю. А що є реальністю для мене? Я все шукаю земного раю чи готовий стати служителем, тобто мандрівником? Мій Господь на цій землі не мав, де прихилити голову, бо не збирався лишатись тут надовго. І мандрівника легко відрізнити: спеціальний одяг, діловитість, напаковані сумки, квитки у кишені… стегна підперезані, взуття на ногах, палиця в руці, їсть поспіхом… Натомість маємо «богослужебне» взуття, в якому я не ладен зробити й зайвого кроку. Ідея роздавати запрошення на місіонерську програму на вулиці (їхати нікуди не треба) не викликає радості навіть у дітей. Та ж кожне віддане невіруючим запрошення наближає повернення мого Господа на небесах! Є християни, які на пропозицію в принципі взяти якесь церковне служіння дратуються, ніби їм пропонують придбати «Гербалайф», хоч служіння іншим – прямий наслідок і ознака мого власного спасіння, оті «квитки у кишені». Може, тому істину про впевненість у спасінні так туго проповідують в адвентизмі, що вона забагато чекає від нас?
Давайте покажемо людям наше місце у пророчій історії. Еллен Вайт пише, що перші адвентисти спіткнулися саме на найголовнішій доктрині – розумінні місії Христа. Вони починали свою проповідь з Закону Божого, необхідності власних зусиль і були впевнені у скорому приході Ісуса. Проте сестра Вайт говорила, що цього недостатньо. І коли на сесії Генеральної конференції 1888 року двоє пасторів, Джоунз і Ваґґонер, почали проповідувати ідею спасіння єдино кров’ю Ісуса Христа, більшість делегатів цю ідею визнала була єретичною. Це загальмувало свідоцтво церкви настільки, що трапилося відпадіння «Альфа» – перше масове відпадіння адвентистів од Божої місії. Час зламу ХІХ та ХХ віків був унікальний: землю оперезано мережею залізниць і пароплавних маршрутів, люди цікавилися здоровим способом життя, не було великих збройних конфліктів і паспортного режиму, ширилася грамотність і дешевшало книгодрукування, протестантських проповідників прихильно слухали навіть у царській Росії. Проте неготовність почути від Бога те, чого досі не чули, й іти за Ним, куди ще не ходили, спаралізувала наше свідчення. І в кінці 1910-х років усі ці фактори щезли. Землю було розколото Першою світовою війною та соціалістичними революціями, ширився атеїзм, служителям було тяжко їздити навіть до європейських країн. Запізніла готовність значила мало… Давайте покажемо людям наше місце у пророчій історії. Найтривожніше те, що Еллен Вайт говорить, що в кінці днів буде відпадіння «Омега» – друге й останнє. Від мене залежить, з якого боку «барикад» я опинюсь у той час. Від мене залежить, буде моє християнство «міфологічним», «учорашнім» чи гостроактуальним. Визначати це сам-на-сам з Христом – моя справа і відповідальність.
