Поезія Жені Бевзенко

29-05-2008, Комментариев нет

 


bevzenko_1.jpg (66.41 Kb)

 

Лечу у поле, дощами вмите,

Йде на спочинок гарячий день.
Голівки хилять барвисті квіти,
Стихають трелі дзвінких пісень.

Вже вечір глянув серпанком ночі,
І пахнуть луки суцвіттям трав.
Веслом сріблястим прибій хлюпоче,
Зникає обрій серед отав.

Цілує вишню туман імлистий,
Ляга росою на береги,
А місяць ниже разки намиста
І розкидає їх навкруги.

Темніє обрій, трави, покоси
Здаля неначе хвиль валуни.
Вітрець берізці тріпоче коси,
Шепоче ніжно: «Засни, засни».

 

Народилась я в невеликому місті Олександрія Кіровоградської області. Але з самого раннього віку (причини не знаю) я жила біля дідуся і бабусі в с.Пустопілля тієї ж області. Коли мені сповнилось 6 років, батьки також переїхали в це село, розділене на декілька хуторів, іноді на значній віддалі одне від одного. А між ними — поле, луки, вкриті травами і квітами. І простір… простір навкруги, скільки сягає око. Мабуть воно тому і назву має своєрідну – Пустопілля. Тут я росла, вчилась до 8 класу.

Я не пам’ятаю, коли я почала писати вірші. Згадується лише, що поступаючи в Олександрійське педагогічне училище, в характеристиці було написано: «пише вірші». В училищі я була членом літературного гуртка. Одного разу, на спеціально заказаному автобусі, наш гурток їздив до Києва, до Будинку письменника, де ми, молоді і недосвідчені, читали свої вірші і слухали вірші вже добре відомих поетів. Потім вони приїздили до нас в училище. Пам’ятаю, мене тоді викликали в кабінет директора і я читала вірші і чула у відповідь, що маю «іскру Божу». Одного разу наш старенький учитель української мови і літератури запропонував мені піти до редакції. Я дуже хвилювалась. Та після тієї зустрічі навіть вчитель був дуже спантеличений, а я розбита і знівечена і після довгого мовчання сказала : «Більше я туди ніколи не прийду».

Потім писала дуже багато. Мені це легко давалось. Писала друзям, знайомим на їх прохання, писала на свята і дарувала всім. Нічого з того часу не зберегла. І лише, коли мій старший син закінчував сільську школу, я написала йому вірш і віднесла в редакцію газети у місті Бобринець, де він був надрукований.

Синочку мій ! Ти виріс дуже швидко

І вже стоїш зі мною на рівні.

А на гвіздку твоя маленька світка,

Буквар лежить самотньо на столі.

А наче ж так недавно ноженята

Босеньку тупали непевно по землі

І, щоб не впасти, з ляку рученята

Хапали скатертину на столі.

Усе було… Безсонні довгі ночі,

Як жаром бралось личенько твоє.

Запам’ятались полохливі очі.

На серці біль і досі той снує.

І радість — перше слово «МАМА»,

І «п’ять» за добре вивчений урок,

І річ, твоїми зроблена руками

Запам’ятались назавжди мені, синок !

Ти виріс, вже пора тобі в дорогу,

Що десь манливо лине в далині.

На серці біль. Одна лише тривога

І дні чекань лишаються мені.

Та як підеш – живи по правді, синку!

Будь чесний і правдивий до кінця

Нехай в обличчя вітер без зупину –

Не відвертай убік свого лиця.

А наостанку дуже щиро прошу

В скрутні хвилини не ховай очей

Синочку, любий, будь завжди хороший

Будь добрий, щирий, синку, до людей !

Потім було ще декілька надрукованих віршів. Я працювала в сільському дитячому садку вихователем і писала дітям на свята. Життя йшло своїм ходом. І здавалось іншого нічого не могло статись. Та у Бога були Свої плани щодо мене. Я не можу сказати, що я була віруючою. Просто , десь там в глибині, було почуття, що Він є. А який Він, що Він робить, як відноситься до нас, мені було не відомо. Батьки мої також не мали віри. Бабуся, правда, біля якої я жила, ходила до церкви Православної, як усі. Бачила, що молилась. Дідусь, навпаки, не довіряв всім без винятку священнослужителям церковним, але читав релігійні книги, які, пам’ятаю, великою купкою завжди лежали на каміні в його хаті.

Дивовижне все-таки життя! Бог був далекий і незнайомий і мені до Нього не було ніякого діла. Та, виявляється лише зараз, що у Нього до мене було діло, як сказано в Біблії в книзі «Дії апостолів» 17:26-27: «От одной крови Он произвел весь род человеческий для обитания по всему лицу земли, назначив предопределенные времена и пределы их обитанию, дабы они искали Бога, не ощутят ли Его и не найдут ли – хотя Он недалеко от каждого из нас…». Я Його не шукала. Він шукав мене. І спасибі Йому велике і слава, що знайшов. Що дарував мені новий зміст життя. Це не можна пояснити. Це, неначе був довгий час під водою, а тоді виринув, побачив, що тут, над водою, світ зовсім інший, кращий. Це як друге народження. Це як перша любов. Не знаєш, звідки береться і дивне робиться з людиною. Раптом відчуваєш, що стоїш на землі, а навколо тебе незвичайний світ, незнаний досі, а, виявляється, такий красивий ! Ідеш і дивуєшся, ідеш і відчуваєш, що все навколо раптом ожило, стало світлим, і якась вага з’явилась в тобі. Дивна, незнана, але така дорога тобі і хвилююча. І небо й земля з”єднались в одному серці. І лягають на папір слова :

Господь великий! Я перед Тобою,

Що крапелька в солонім морі сліз.

Немов стеблинка серед сухостою,

Як полотна життєвого відріз.

О, Світлий Боже! Я перед Тобою

Маленький відблиск ранньої зорі.

Ні гріш без Тебе, Господи, не стою,

Я – пустота без Тебе взагалі.

Даруй мені, даруй прошу злетіти

До тих далеких сонячних зірок,

Щоб всесвіту усього осягнути

Розмірений Тобою кожен крок.

Даруй дістатися небаченого світу,

Хоч мить даруй прожитого часу,

Щоб чистим серцем, як хронометром відчути

Твоєї слави невимовної красу.

Я безмежно дякую Великому, Мудрому Богу за новий зміст життя, за нове пізнання Його, за всі блага і благодіяння, за нове народження, повне ваги і значимості, досі незнання, а нині таке близьке, важливе і дороге.

Как же жизнь может дивно меняться

Словом веры, что входит в сердца

И нельзя равнодушным остаться

Дар святой, получив от Отца.

Невзначай, незаметно, негаданно

В душе чистый родник оживет

И надежды сияющей радугой

Озаряется весь жизни ход.

Верую, верую, верую –

Льются в сердце потоки тепла

И напоены силой безмерною

Поднимаются эхом со дна.

Слышу я в этом пламенном слове

Твердый шаг и созвучье времен,

Жизни рост, обновленья основу,

Мирозданья вселенского звон.

И уж нет расстоянья во времени.

Жизнь вся кажется – это лишь миг!

В изумрудно-лазурном свечении

Вижу Бога сияющий лик —

И уже не имеет значения

Ни один, ни один в жизни нашей

Страдания штрих!

Я не знаю, як можна говорити, що можна говорити, щоб це все передати. Це треба відчувати серцем.

Спасибо, Боже, что помог увидеть

Твой дивный свет, узнать, что значит тьма.

Я даже не могла себе предвидеть

Как далее изменится судьба.

И как изменится мое вдруг представленье

О разных окружающих вещах,

И поменяется мой взгляд и мненье

О всех творимых на земле делах.

Все то, что было важно и значимо

Ненужным показалось и пустым.

Чтоб было радостным и столь любимым

О, чудо! Оказалось не таким!

Открылось, что совсем напрасно

Я так забвенно дорожила этим.

В мгновенье ока стало очень ясно,

Что есть важнее ценности на свете.

Что жизни смысл, нет, не в земном стремленьи,

Не в услажденьи плоти и крови,

А в Вечном Слове, Божьем откровеньи,

В служеньи Богу, миру и любви!

Я б дуже хотіла, щоб всі люди пізнали справжнє щастя…

Что такое счастье? Кто мне скажет?

Как его найти при встрече мне?

Кто найдет дорогу, кто покажет,

Где оно живет, в какой стране?

А туда тропинка не далека?

В полноте во всей оно там есть?

Только слышу – ищешь здесь напрасно!

Оно там, на высоте небес.

К небесам ладони простираю,

Тем сияньем их хочу согреть.

А согревшись, силу обретаю,

Чтоб дорогу жизни одолеть.

Так хочеться вийти на найвищу гору, щоб усіх побачити і гукнути :

Люди, підніміть голови до неба!!!…

Іде Любов… осміяна, незнана

За нею крові ,аж горять, сліди.

Страждає Любов, зустрівшись із нами

Як чує відгук – йди собі, іди!

Ніхто, ніхто не хоче запросити

В світлицю серця за святковий стіл

Ще маю скільки і молиться, і ходити?

Пройти ще маю скільки міст і сіл?

Багато? Хай! Аби ж тільки не даром!!

Збіга кровава на траву сльоза

І пада, пада золотим нектаром…

Дорогу стелять Вічні Небеса.

* * * * *

Як мені зрозуміти дивну Божу любов?

Що у вищому світі є основа основ.

Як мені порівняти з тим, що бачу, що є.

Зовсім інша ознака й інша суть постає.

Серце плаче і тужить: — Боже Вічний, спаси!

Щоб її неземної не спотворить краси.

Голос чую: — Не треба хвилюватись дарма.

Та любов, що від неба, не допустить сама.

Дуже, дуже важливо всім на світі те знать:

Цю любов неможливо, розпізнав, розтоптать.

І пройти можна мимо, не сповна оцінить.

Та ніколи й нікому не під силу змінить!

Як жаль, що люди відмахуються від Того, Хто є Початок всього, Хто може змінити те пусте життя, дати вагу й значимість, наповнити серце теплом, світлом, любов’ю чистою, чистою, як крапельки роси.

Дні летять, мов хмаринки на небі

Як би ти не бажав, не спинить.

Вік короткий, на жаль, тому треба

Цінувати в житті кожну мить.

В світі нашім спокус так багато,

Що неважко у нім заблудить.

А чи здатен пораду хто дати

По каким же критеріям жить?

Хто підкаже, як жити найкраще?

І якими дорогами йти?

Щоб життя не здавалось пропащим

І загубленим в світ суєти.

В пору розквіту й росту науки

В усіх сферах панує прогрес.

І людини звичайної руки

Беруть участь в тім світі чудес.

І число тих досягнень зростає.

Кожен хоче, щоб краще було

Та питання однак виникає:

— Чи усе воно буде в добро?

Щоб безцінне, пусте не створити

І в марноті життя не згубить.

Де написано в нашому світі

По яким же критеріям жить?

Чи існує життєвий регламент?

Хто встановлює тест заборон?

Президент, уряд наш чи парламент,

Ради нових колегій, ООН?

То чому ж й там хаос і незгода,

Чом війна?(Бачим в теле-кіно).

І здається, що навіть погода

Діє з ними весь час заодно.

І чи можна кого відшукати,

Хто б казав: — люди, щось тут не так.

Може час це настав розібратись,

Що згори подається нам знак?

Що пора зупинитись, подумать

Й зрозуміти основу всьому.

І відкинувши сумнівів сум’ять

Всім довіритись врешті Тому,

Хто створив нашу дивну планету

І живому всьому життя дав,

Через Книгу святу і велику

Настанови одвічні послав.

Та чи знаєм, про що у ній йдеться?

І який для життя в ній устав?

Може в світі тому так ведеться,

Що ніхто з нас Її не читав???

З повагою, Женя Василівна Бевзенко.

Скачати Бевзенко(Вірші)

Підготували Валерій та Людмила Журавські


Рубрика: Искусство

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитата) - выделите курсором текст в окне комментария и нажмите одну из кнопок форматирования [B, I, Quote].
Если вы желаете исправить свой комментарий или удалить его, напишите нам в редакцию.
Ознакомьтесь с нашими правилами публикации комментариев.

© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2022
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH.
Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)

Интернет-газета "ПУТЬ"