Радянська співачка – «зірка» адвентизму
17 червня 2006 року в харківському Будинку актора імені Леся Курбаса п’ята харківська громада разом з третьою провели концерт пам’яті співачки Анни Герман під назвою «Светит незнакомая звезда…»
Незважаючи на «неконцертний» час (перша година дня) й сильну зливу, на зустрічі були присутні близько 200 неадвентистів; усі місця в залі були зайняті, додатковими стільцями було заставлено весь прохід од сцени до кінця коридору.
В переважній більшості концерт відвідала інтелігенція старшого віку, що мешкає неподалік од Будинку актора – місця зібрань п’ятої громади.
Це вже третій подібний захід у Харкові: перші два – взимку й навесні – третя церква провела була на Салтівці в ЖЕКу біля метро «Героїв праці». На них побувало коло 300 гостей; у результаті цих зустрічей і квітневої євангельської програми «Три кроки до добробуту» зголосилось хреститися 13 осіб.
Другий салтівський концерт справив на автора цих рядків незабутнє враження: просто не згадаю, коли ще на церковнім заході відвідувачі вщерть заповнювали зал і коридор, а пастор-ведучий просив у мікрофон «тих, хто його знає», поступитися місцем гостям.
Коли ще наприкінці концерту після згадки ведучого про Бога (що цілком укладається в канони слов’янського богомислення, що розуміє Господа як неосяжну Особу, про Яку не кричать на перехрестях і Якої не шукають гуртом) одна з відвідувачок просила слова, виходила вперед і говорила: «Не знаю, як висловити свою подяку. 44 роки тому в цей день у мене було комсомольське весілля, й кращого дарунка я й придумати не можу!» Чому в Києві, де столична публіка ще вибагливіша від харківської, подібний концерт зібрав 3000 осіб?
Причину безсумнівного успіху цієї нескладної затії (в Харкові було задіяно одного ведучого, трьох співачок, піаніста та звукооператора) бачу в тім, що це «не церковна» програма з «не церковним» завданням і смислом. Люди прийшли, бо хотіли не того, що ми воліли б дати їм. Був інший відгук іншої авдиторії, були інші ми.
Подібна діяльність руйнує традиційне уявлення про неправославних віруючих як про якихсь темних і підозрілих «бактистів».
Руйнує за допомогою таких складових:
1. Інтелектуальний рівень.
Не секрет, що в країнах колишнього соцтабору освіченість містян сягає рекордних цифр. Тому приїжджому Учителю говорити з ними не про ту ж географію навіть (а 30% випускників середніх шкіл США неспроможні показати на карті свій власний континент), а про Бога й смисл життя, оперуючи поняттями й даними на рівні таких випускників – річ… ризикована.
Не забуваймо, що 16 тисяч відвідувачів прийшло на першу зустріч професора археології Джона Картера.
По дорозі додому в той вечір мені на очі потрапив знайомий аспірант-історик, якого привабила безпрецедентна реклама картерових лекцій. На жаль, я зізнався, що належу до «організаторів» цієї програми… На концерті ж 17 червня ведучий подбав про те, щоб правильно прочитати назви пісень, прізвища композиторів (так, це важливо!), навести низку цікавих фактів з життя співачки.
2. Т.зв. «професіоналізм».
Має значення, хто як співає. Чи володіє ведучий бодай однією мовою. Йдеться лишень про міру віддачі Божій справі. Чи завжди я роблю від себе залежне? Тут завжди можна щось суттєво поліпшити. Конкуренція вільного ринку (в тім числі релігійного) не залишає місця для девізу «сойдёть!»
3. Мінімальна увага до свого глядача, уміння знайти (яке походить од бажання шукати) з ним спільну мову.
Достатньо побіжного погляду на недавню національну історію, щоб помітити: «володарем дум» слов’янської інтелігенції близько 300 літ є не церковні, а культурні діячі, й перш за все письменники, часто доволі далекі від церковної релігійності.
Бо ж від Петра Першого «державна» церква була на великий відсоток поліційним апаратом: не секрет, що Великий Реформатор наказав священикам порушувати навіть тайну сповіді, коли парафіянин зізнавався у гріхах проти царя-батюшки. Якщо ж західні пастори можуть сипати цитатами з таких класиків літератури й філософії, як Джон Буньян, Фома Кемпійський, Гілберт Честертон, Томас Еліот, Клайв Льюїс, Чарльз Діккенс, Джон Мільтон, Сьорен К’єркеґор, то ми не знаємо більшості з них як релігійних мислителів.
А про свою «культурну спадщину» й мови нема. З головного «революційного демократа» місцевої літератури цитуємо лишень «А до того я не знаю Бога», не чувши про його зворушливі гімни Богоматері чи пророцтва про жагу Слова Божого, яке тільки й покладе шлях реформам у його стражденній країні. У сусідів те ж саме: Толстого «виключено» навіть з православ’я, і заслужено; в цьому зможе переконатись кожен читач книжок «Исповедь», «В чём моя вера» або «Евангелие от Толстого». Достоєвський геть складний, і хто зна, чого в тих «Братьях Карамазовых» більше – Божого чи… Треба ж вникати, думати, задавати питання…
Тож зрозуміти духовні запити мешканця українського міста можна, лише маючи порівнюваний з їхнім кругозір.
Чи зможе людина, яку привчили читати лишень «Біблію та Дух пророцтва», говорити на рівних з тим, для кого й православні книжники надто мляво мислять і, найголовніше, не готові до діалогу? А це не «вистрілювання» почутих на Суботній школі формулювань. Це доооооооооовге вислуховування, вдумування у смисл несхожої на твої думки «єресі» й спільний пошук відповідей. Як не дивно, Христос не вважав подібне заняття втратою часу.
4. Визнання того факту, що до людини «культурної» віри можна адекватно звернутись перш за все через культуру.
І культуру, не чужу їй. Думаю, ви помічали, що багато пересічних людей терміни «християни» й «церква» вживає тільки до одної-єдиної конфесії. І це справа не обмеженості, а (й) ідентичності, впізнаванності. Вибачте за порівняння: «якщо кетчуп – то…», «якщо церква – то…» Значить – точно не протестанти. Точно не ми. Бо для людини з православним менталітетом стадіон – не місце спілкування з Богом, а значить, не церква взагалі. Її символ та ім’я – не Андрій Рубльов чи Павло Чесноков, а Голівуд. Й дальші суперечки просто не мають смислу.
А концерт пам’яті відомої радянської співачки не в’яжеться із «сектою». Це просто концерт – хорошої, знаної, улюбленої музики, ностальгії за молодістю, романтикою, ніжністю. І тоді можна й про Бога говорити, коли про це в цікавому документальному фільмі розповідають рідні Анни.
Культура – це породження, вираження світогляду.
І що Бог говорить і відкривається через цілком конкретну національну культуру, яскраво показано в тій же монографії київського єврея, проте адвентиста Олександра Болотникова «Евангелие в Ветхозаветном святилище».
Біблію написано з позицій єврейського мислення. Коли ж у ІІ столітті по Р.Хр. греки посіли в молодій церкві керівні пости, небажання це мислення вивчати й призвело, приміром, до вироку: три чверті Святого Письма – не для нас. Бажання абстрагуватись від юдейських громад зіграло серйозну роль у відмові перших християн від дотримання суботнього спокою чи включенні до раціону свинини.
Такі от «інтернаціональні» доктрини…
Фото автора
На фото: вечір пам’яті Анни Герман 17 лютого 2007 року, Харків
