Не маю сил тяжку підняти ношу,
але цю ношу з легкістю несу.
Потворність долі обернути зможу
в життя сяйне, уквітчане в красу.
не маю грації та швидкості у рухах,
та маю думку і світлу і стрімку,
а як бринить душа моя, послухай…
Як виграє любові му-зи-ку.
Небо похмуро-тужливе свинцем налягає вниз.
Проллється безтямна злива рясними потоками сліз.
Обтяжливий смуток осені… Йому не ввійти в мої сни.
Бо в серці звучить стоголосо дзвінке відлуння весни.
То в ньому іскряться спогади. І сяють ясним вогнем
Прониклива світлість погляду, незнано-солодкий щем.
Тривожно-п`янке до млості невловиме ім`я твоє.
Не потрібно нічого. Просто я щаслива тим, що ти є.
Уже потемнело, идешь ты с работы
смотря на сиянье витрин
а дома работа, заботы, заботы
и муж уже дома и сын.
Ложишься уставшая и забываешь,
в молитве хоть слова сказать
подумав о завтрашнем дне — засыпаешь,
чтоб утром проснуться опять.
Собака Манечка лежала под шикарным кустом можжевельника и, подставив то ли морду то ли лицо солнцу, любовалась белыми тучками, что зависли на крыше и дразнили её, превращаясь то в собак,то кошек, а то вдруг изображали из себя горы, как будто бы выросшие из-за дома. Была Манечка сытая и всем, в общем-то, довольная, если бы не одно «но».
Просто Манечку уже давно стал мучить один вопрос. Она было хотела его прогавкать вслух
Документалистика производит динамичные фильмы, которые вторгаются в закрытые пространства, вскрывают болевые точки и раздвигают рамки, где можно увидеть гораздо больше, чем показывают в новостях. Грядущая серия документальных премьер на телеканале «Надія» каждый вторник и четверг в 20-00 никого не оставит равнодушными.
Знову не взяли! Мабуть на співбесіді щось не те я бовкнув. А може вигляд у мене якийсь не такий. Ні, просто я нездара й невдаха.
Хто ж його знає, яким мені мало б бути, щоб якось його бути. Додому не піду! Що знов маю казати дружині? Вона ж упевнена, що хто шукає роботу, той має її знайти. А я або ледар, або замилюю їй очі своїми ніби-то пошуками. І на шиї у неї теж більше сидіти не можу і не буду. «Гусь свині не товариш». Вона заробляє, вона може, а я ні. Я нічого не можу, не можу вдіяти в цьому лабіринті життя. Хіба що блукати.
Иван Ильич еле-еле перешёл из своей комнаты на маленький балкончик и присел там в очень удобное кресло. Этот балкончик построил для него его сын от первого брака. Тут было и кресло, и небольшая кровать, и даже столик на колесиках. Перед его глазами открывался прекрасный вид на лес и заходящее солнце. Всё склонилось перед этим огненным властелином. Днём вечнозелёные ели и клёны тянулись вверх, а теперь, вместе с солнцем, солидарно, в благодарность за прожитый день склонились и утихли.