Степан был молодым человеком 30-ти лет. Возраст Христа. Но чувствовал он себя как-то по-старчески слабым, усталым и разбитым. Он молча сидел в холодном загородном доме у камина. Разжечь огонь Степан как-то не решался. В последнее время огонь всегда разжигала мать, но её в доме не было. Она в выходные не захотела ехать за город и осталась в маленькой двухкомнатной квартире торчать у телевизора. Степан отвёл взгляд от камина и засмотрелся в окно. Осень в этом году выдалась ранней. Конец сентября, а уже листьев почти не было, а на сухой траве по утрам всё чаще появлялась изморозь. Солнце быстро катилось за горизонт, и у Степана по спине, будто плетью, пробежал острый холодок. В груди что-то колыхнулось, и он закашлялся. Всё же надо мне растопить этот камин, – подумал он. И страх сковал его грудь. Степан боялся огня.

Тарасик на відмінно закінчив перший клас гімназії і поїхав у село до дідуся з бабулею, щоб трохи відпочити від тої науки. Бо хто бував у першому класі, той знає, що науки там не прості: потрібно добряче попотіти, щоб запам’ятати ті закарлюки, що буквами називаються, та ще й вірно скласти з них гарне слово. А про арифметику годі й говорити — не встигнеш вивчити лічилку до десяти , щоб знати скільки маєш пальчиків на руках, як дивишся, і на ногах їх не менше, а потім починається: скільки в мами?.. а в тата, а в дідуня з бабулею?.. І пішло й поїхало — кінця й краю тим цифрам немає, і яку-то голову потрібно мати, щоб все це в ній вмістилося?!

Мне казалось, что я довольно таки духовный человек. И все у меня хорошо в этом плане, ничего не нужно менять. Так было до того дня, пока…

По коням!

— Что бы мы без Вас делали, Аркадий Геннадьевич? — улыбнувшись из-под полей воздушной шляпки, Валентина Анатольевна, сотрудница кафедры паразитологии, ветеринарно-санитарной экспертизы и зоогигиены Житомирского Национального агроэкологического университета, поблагодарила меня.

Оксана відписала листа своїй подрузі і тепер сиділа над ним згорблена, розгублена і вщент розбита.

Навіщо оце виливати на бідну голівоньку моєї Настусі всі свої біди, непорозуміння, та жагучій відчай. Навіщо? А кому було повідати про все це? Господи, зовсім нікому. Бо, немає такої людини на всьому білому світі перед ким би пристала бідна, розчавлена і за гноблена вкрай. Люди не люблять бідних та слабких. А як вона, Настуся? Чи переживе оцього листа? Мабуть, таки, ні. Хто б пережив. Ніхто. То ж годі сподіватися на відповідь. То й добре – подумала вона і заплакала. Не треба мені її жалю, та співчуття не треба. 

Земля була побита спекою. Потріскана та суха з попаленою сонцем травою. Здавалося, земля забула, що то роса по ранкам, що то дощі з неба і, навіть вітер з-за обрію. Все закоцюбилось, застигло, вирячивши осатанілі, спекотні очі. Жара висмоктувала все живе з землі, природи і людей. Олена чимчикувала з авоськами до базару. Дихати було нічим. Здавалося, ось-ось розірве її на частини, оця жара. Вся опухша, з отікшими, наче стовпи, ногами… брела, задихаючись, по базару. А звідусіль, немовби з преісподній, чулося – купіть, купіть, купуйте…

Зима відступила. Сонячні промені впевнено заволоділи всім сущим.

Радість буття розливалася усюди. Все навкруги потягнулося до сонця. Особливо очі людей. Вони засяяли зовсім по іншому. Лагідно випромінювали, пропустивши ті промені крізь душу, і раділи. Перша зелена травичка, бруньки на гілочках дерев, чорна земля на полях, а особливо небо. Все дзвеніло і вигравало на невидимих струнах душі і ніби зобов’язувало людей скласти до купи ці звуки, щоб була з кожного своя мелодія. І вона спліталася собі, і не в силах була жодна устояти.

Я так искала истины истоки
И обнаружила Твоей любви родник.
Ах, как он чист в прозрачной глубине,
Как оживляет в сердце моем токи,
И пробуждает лучшее во мне,
Когда читаю я Писаний строки…