Небо не синє, ні. Воно живе сьогодні особливими, ніким не придуманими фарбами. Щось між фіолетовим, та рожевим.

Господи, як глибоко занурюється душа, вдивляючись очима, вживлюючись серцем у цю далечінь. Людина в цю мить може бути лише маленьким явищем цього бездонного неба. Вона отак може пропливти і згинути, а небо – вічне око над усіма явищами, – зорить, манить і премудро дихає прохолодою – м’якою та лагідною.

Що я можу там угледіти зараз, коли серце розривається і плаче, і очі не зорять від сліз. І все ж, небо своєю всесильною мудрістю і безкінечним, бездонним джерелом живить, заспокоює помалу.

Таке світле, таке тепле та ясне це сонце, що світить нині на небі цього буденного літнього дня. Здавалося, нічого собі такого не сталося. Просто літо настало. Ще одне літо. Воно п’ятдесяте – тільки й цього.

 Господи, невже я живу на цьому білому світі п’ятдесят років. По спині побігли мурашки і чомусь стало страшно.

 Вона, таткова і матусина Лілечка – має вже п’ятдесят років, трьох дітей і навіть дворічну онучку. І це малесеньке диво зве її просто і без всякого сумніву – бабою, а всі сприймають це також, як належне. А вона ні.

 Ліля почувала себе сьогодні якось особливо урочисто і не тому, що сьогодні у неї день народження. Ні, було святково радісно тільки від того, що сяяло сонце і буяло життя.

Ось і ще один день повернув за обідню пору. Сонце тепер котилося скоро до заходу. А земля чекала за обрієм це, сяюче тепер усіма барвами веселки сонце, і забути про нього, наче і не було його.

Забути, хоча б, на деякий час, а бажано забути, що воно взагалі є, те сонце. Я лежала в густій темряві. Треба б встати й увімкнути світло. Це ж бо не ніч. Не хотілося? Чи вже зовсім не було сил? Хто зна?

День прийде знову, а може вже й не прийде до мене, той новий день. Скрипнули двері, і зайшов до хати вже дорослий син зі своєю дружиною, і увімкнув світло.

– Мамо, це ми. Ти як тут, жива? Ми йшли, а вікна не світяться. Так оце, вирішили зайти до тебе. То, жива ти тут, чи ні?

После перерыва и чехарды с составом, группа дала свой первый концерт — презентацию нового альбома «Я хочу жить».

В программе прозвучало 16 песен. Часть из них уже звучала на прежних выступлениях, и зал подпевал музыкантам, а некоторые песни прозвучали впервые.

Була зима. Рита лежала в ліжку хвора, закутана, обложена подушками та вкрита простирадлами. Вона була зовсім непомітна на тому ліжку.

Було так тихо, аж моторошно. Неначе прірва навколо і з тиші, та ще з чогось незрозумілого, куди не знаю коли і як вона потрапила.

Рита була в полоні цієї прірви вже давно, десь вже два роки майже не вставала – зовсім. Та й до цього не знамо, скільки років боролася з цією прірвою, як та підступала.

А оце вже здалася, мабуть, їй в полон. В ті роки боротьби, довгі місяці відчаю, та болю змінювалися впертою надією побороти, перемогти оте щось незрозуміле та тяжке,

— Родился я в Закарпатье, в г. Мукачево в 1981 году. Окончил школу, поменял их штук пять, потому что был очень непослушным. Подружился со многими ребятами. Поступил учиться в Мукачевский технологический университет, на экономический факультет. Там не было интересно. Заочно выучился на экономиста и после поступил на третий курс киевской Государственной академии руководящих кадров культуры и искусств, где начал свою карьеру. Люблю петь и работать на эстраде. Закончил Академию в 2006 году. Пока я учился, работал – пел на эстраде с нашими знаменитыми народными артистами, набирался опыта. Пока что я записал два альбома. Первый — «Я человек» — был выпущен в 2005 г., второй — «Нет времени» — в 2009 г. и перевыпущен в США в 2010 г. Его я презентовал в Северной Америке

Марійка, заховавшись в кукурудзі на краєчку поля, сиділа на колінах і плакала. Було так боляче. Нещадним вогнем палила в грудях біда. Вона тужила і тужила, скрутившись в клубочок аж до землі, наче вростаючи в неї, отаким собі маленьким горбочком в квітчастому ситцевому сарафанчику і, таки, рівнялася з тією землею, і здаля не видно було, що то дівчинка. Неначе квіточки та трава на землі, та й усе. А Марійці хотілося сховатися ще б кудись, та куди? Куди сховаєшся від біди?

Мами більше не було. Її немає більше між небом та землею на цій землі. Її сьогодні зовсім, назавжди вже заховають під землю. Як це?! Померти назавжди, і все?

Якщо є ця клята смерть назавжди, то має бути так само і життя назавжди. А де воно, те життя назавжди?