Чи є історія літератури історією хвороби? Відповідь на це запитання, як на мене, криється в тому, хто є автором тієї літератури і, відповідно, її історії.

Костянтин Москалець, сучасний український літературний критик, есеїст, поет і прозаїк одну зі своїх статей назвав так: „Історія літератури не є історією хвороби”. Відносячи себе до класицистичного напряму літератури і будучи апологетом неокласиків, він уважає себе їх продовжувачем.

Та чи існує альтернативного шляху розвитку літератури, і що найважливіше – паралельного, приміром, тим же послідовникам неокласиків? Найпереконливішим доказом позитивного ствердження даної тези є перехід модерної літератури на рейки постмодернізму. Особливу увагу хочу звернути на його психопатологічний дискурс, який розпочався якраз у часи зародження і розквіту „здорової” літератури (уточнення: ненародницької), до якої зараховуються ті ж таки неокласики.

Але якщо порівняти, для прикладу, таких представників неокласицизму, як Микола Зеров та Максим Рильський із „тихим модерністом” (за висловом К. Москальця) Володимиром Свідзінським та сюрреалістом Богданом-Ігором Антоничем, а потім провести паралель із сучасними поетами Григорієм Чубаєм та Костянтином Москальцем, з одного боку, і Сергієм Жаданом та Юрієм Андруховичем, з іншого

Поляризованістть методів упливу на зміст та атмосферу і, власне, спілкування у колективній бесіді зацікавлених людей визначає непримиренність характерів (вони становлять суть) цілей, для досягнення яких використовується той чи інший метод.

До одного з полюсів заданої кулі належать сухі та непривабливі моралізаторство і дидактизм. Їх характерною рисою є те, що вони засновані на педантичному і безапеляційному виконанні плану у зазначений (як правило, мінімальний) термін. Носії цього методу ставлять „високі” задачі, але на практиці відбувається їх підміна досягненням того, що називає сам метод. Даний метод не називає конкретної мети, для досягнення якої він використовується, що, в свою чергу, дозволяє нам назвати саме його метою себе самого (робить для нього і мету, і спосіб її реалізації). Із самої назви методу випливає акцентування уваги на досягненні зовнішніх змін, відсутність глибини як під час самого використання даного методу, так і при отриманні результатів його застосування. Найчастіше методи, що його супроводжують – це тиск на світоглядні переконання і відсутність свободи альтернативного вибору.

У Новій Водолазі є адвентистка, що веде місіонерську роботу за допомогою вишивання. Це мистецтво в Україні завжди було пов’язано з релігією й церковним начинням.
З БОЖОЮ ДОПОМОГОЮ

У будинку Євгенії Омелянівни Maтpоcової багато чудових вишиванок. Немало серед них i на духовну тематику. І це неспроста. Адже народилася вона у віруючій сім’ї i все життя намагалася виконувати Божі заповіді.

КАК СТАНОВЯТСЯ ПОЭТОМ?

Приходят мысли, их записываешь. Сначала они ложатся нестройно, а через некоторое время происходит процесс шлифования. Как алмаз, который находят и шлифуют его грани, так и поэзия. Поэтом становятся не сразу и не по своей доброй воле, а, если можно так сказать, я всего лишь подмастерье, а мастер – это Господь.

КАК Я СТАЛА ПОЭТЕССОЙ

— Начала писать в третьем классе. Люблю читать книжки, начиталась поэзии. Вдруг что–то «щелкнуло»: «Едут кутузы убить французов, солдаты «Ура!» – кричат». И понесла библиотекарю. Вот я стих написала, а она посмотрела на меня и сделала вид, что ей понравилось. С этого и началась моя стихотворная карьера.

Писала друзьям. Любила литературу. Осознанно я начала заниматься лет с 16, когда познакомилась с ребятами, они до сих пор мои друзья.

«Христос – моя надежда» – под таким названием с 14 по 18 августа в Киевском Левобережном Духовном Центре (ЛДЦ) прошел третий молодежный миссионерский конгресс.

Число делегатов увеличивалось ежедневно с 581 до 700 человек, из которых 67 заключили завет с Богом через водное крещение, а три – изъявили желание креститься в следующий раз. Помимо представителей со всех украинских унионных конференций (УУК), приехали гости из России, Белоруссии, Молдавии, Испании, Эстонии и Азербайджана.

Игорь Шабулин предлагает ряд своих фонограмм для музыкального сопровождения общего пения при проведении богослужений в общинах, где нет музыкантов или музыкальных инструментов.

Автор при аранжировке данных фонограмм сознательно применяет минимум музыкальных выразительных средств, делая акцент на метроритмической и мелодической сторонах.