Під комунікацією ми розуміємо спілкування (інформаційний обмін) двох і більше сторін із використанням спеціалізованих технічних засобів. Українські протестанти — громадяни або вихідці з України будь-якої національності, які є членами протестантських церков України: лютерани, реформати (кальвіністи); меноніти, євангельські християни, баптисти, п’ятдесятники, адвентисти; харизмати тощо. Протестантська комунікація — технічно опосередковані інформаційні потоки протестантських церков:

Вивчення протестантських медіа неможливе без студіювання нормативної бази протестантських комунікантів, без розуміння ідеологічної основи їх діяльності. Можна назвати не так багато документів, котрі б визнавалися бодай основними протестантськими течіями. Засадничий плюралізм, свобода совісті унеможливлює з’яву корпусу директивних приписів. Наявні джерела утворюють дві прозорі групи — сакральний текст Біблії та нечисленні церковні документи з журналістської роботи. Складно назвати протестантських авторів

Уважаемый Игорь Витальевич!
Ваши книги доставили мне редкое наслаждение. Давно хотелось прочесть о своей вере столь спокойным, компетентным и русским (во всех смыслах) языком. Считаю Вас крупнейшим баптистским публицистом постсоветского пространства. Но, скачав книгу «Быть протестантом в России», был весьма разочарован двумя, мягко говоря, неточностями, допущенными столь почтенным автором в описании адвентистов седьмого дня (http://sherna.demos.su/biblio/in_rus/chap5.html), к коим отношусь с 1992 года.

Ивар Максутов, председатель Московского религиоведческого общества философского факультета Московского государственного университета им.М.Ломоносова, рассказывает, почему восьмая конференция МРО называется «Религия и медиа», почему эта тема встречает неприятие в определенных научных кругах, что такое эзотерический синдром гуманитарной науки и почему в сборнике аннотаций конференции не указаны научные степени участников.

Существенная ценность этой книги состоит в анализе отношений между протестантскими церквами и государством на территории Российской империи, а позднее Советского Союза. Предыдущие документы по данной теме презентовали либо официальную версию, согласно которой в СССР не было преследований за веру — как, впрочем, «не было» секса и многих других явлений, и — позже — к узко конфессиональному взгляду (подобный ракурс истории советского адвентизма предлагает работа Алексея Опарина «Опередившие время…» (Харьков, 2009).[1]

Медіатизоване ХХІ століття перетворило увагу реципієнта на стратегічний товар. Перевантаження знаннями при тих же здібностях до її сприйняття й осмислення, клієнт-орієнтована комунікація друкованих і електронних медіа, персоналізація інформаційних потоків у цифровому світі змусили медійників до глибшого вивчення споживацької психології та поведінки, де відмінності аудиторії грають таку ж важливу роль, як і спільні риси. Ці процеси характерні й для релігійної комунікації України, де протестанти постають впливовою меншістю, й навіть у наукові тексти проникають міфологеми на кшталт «[у] сучасній Україні протестантизм претендує на домінуючі позиції» [Ігнатуша А. Протестантська періодика України як суспільно-політичне явище 20-х рр. ХХ ст. / Ігнатуша Алевтина Євгенівна. — Автореферат… канд. іст. наук. — 07.00.01 — Історія України. — Запоріжжя, 2009. — С. 1].

Випадково в бібліотеці натрапив на книжку про російську публіцистику ХVІ століття[1] і прочитав її як пригодницький роман. Спочатку два попередніх міркування. Ця книжка наочно довела, що:

1) пражурналістика — це цілком реальна справа. Якщо є той елемент, який потім складає верхній поверх журналістики (публіцистика), а самої журналістики ще немає (не тільки в Росії, а й у самій Європі), то куди ж відносити ці явища, як не до попередниці журналістики; і вона має повне право називатися — пражурналістикою;

2) історія журналістики — то таки історія цивілізації, чим повніше ми будемо знати історію журналістики, тим глибшими будуть наші уявлення про епоху та її людей.